Звідки взялися назви міст?

Напевно, кожен з нас, потрапляючи в те або інше місто, замислювався про те, а чому, власне, ця місцевість так називається?

Чи не ховається за звучним ім’ям що-небудь непривабливе? Наприклад, назва нью-йоркського району Манхэттэн – в перекладі означає “місце випивки”, якою забезпечували індійців заповзятливі європейці.

Київ – Згідно з легендами, назва Києва походить від імені Кия — найстаршого з трьох братів, яких вважають засновниками міста. Одна з цих легенд дійшла до нас у літописі ХІІ ст. «Повість временних літ». У сагах Київ називався Koenugarðr. Назва Kænugarður (Кьонугард) залишилася за Києвом в ісландській мові.

Амстердам – від Амстель-редамме, що означає “село у греблі на річці Амстель”.

Бангкок, столиця Таїланду, – місто з щонайдовшою назвою. Його друге, нескорочене, назва на тайській мові звучить так: “Місто ангелів, велике місто, резиденція смарагдового Будди, неприступна фортеця, велика столиця світу, обдарована дев’ятьма коштовними каменями і багата прекрасними королівськими палацами, що нагадують райські житла, з яких править уособлення Бога, Місто, дарований бог Індра і побудований Висанукамом”. А слово “бангкок” означає “селище сливового дерева”.

Дублін, столиця Ірландії, як не дивно, також має дві офіційні назви. Власне Дублін, що означає “Чорний затон”, і інше, дуже красиве – Бале-Аха-Клиах – “Місце у броду, зарослого вербовою лозою”.

Ігарка – це місто в Красноярському краю назване по імені мисливця Єгора, за легендою, якого місцеві жителі-евенки називали Ігарка (замість Егорки).

Йошкар-Ола – в перекладі з марійської мови означає “Червоне місто”.

Кострома – ім’я міста, що стоїть на однойменній річці, походить від староруського міфічного божества Костроми, що втілювало собою родючість і весну. Сама назва означає “лозини, солома” -когда слов’яни проводжали весну, вони ховали солом’яне опудало Костроми.

Кривий ріг – назва цього українського міста ніяк не пов’язана з рогатою худобою. Так здавна називався довгий кривий мис при впаданні річки Сасагань в Ингулец, де, власне, і виросло місто.

Лондон – вважається, що цей топонім походить від назви кельтського племені лондинов. Але у наших російських осетин є своя версія: їх предки сармати (алани) у складі римських військ парі тисяч років назад побували в тих місцях. “Лондон” по-осетински “тиха вода”.

Москва – столиця Росії отримала своє ім’я від річки. Є декілька версій походження цього слова. Найпереконливішою є гіпотеза про слов’янські або балтійські корені слова “москва”, де “маск-ава” або “мазг-ава” означало з’єднання понять “Драговина, бруд” і “звивистість”.

Мурманськ – назва міста походить від слова “Мурман”. Так російські спрадавна іменували північне узбережжя Кольського півострова. У основі цього слова лежить інше – “мурмане”, спотворене від “норманни” (норвежці), які були частими гостями в цій місцевості. Цікаво, що з 1916-го по 1917-е місто називався Романов-на-Мурмане, на честь 300-річчя імператорської сім’ї.

Нальчик – на балкарській мові це означає “маленька підкова”. Але чому саме так назвали місто, залишається невиясненим.

Панама – на мові індійців гуарани це означає “село рибалк”.

Парамарибо – столиця латиноамериканської держави Сурінам. Це слово перекладається з мови індіанського племені, що жило на цих землях, як “жителі великої води”.

Париж – назва гальського походження, від племені парисиев, що жили на берегах Сены. По-французьки вимовляється “Пари”, а “ж” на кінці в російському варіанті “Париж” з’явилося з польської мови. Втім, існує красива легенда, що назва міста сталася від імені Париса, героя старогрецького міфу.

Пекін, або, правильніше, Бейцзинг – означає “північна столиця”. Вказівка на те, що саме це місто є головним в державі, також міститься в назвах японського Токіо – “східна столиця” і корейського Сеула – просто “столиця”.

Ріо-де-Жанейро – найбільше бразильське місто, мрія Остапа Бендера. Його назва переводиться як “річка січня”. Цього місяця в 1502 році португальці висадилися у бухті, яку і прийняли за річку.

Саратов – свою назву місто дістало від гори, яку місцеві тюркські племена називали Сари Тау (“жовта гора” або “золота гора”).

Сочі – назву цьому курортному місту дало місцеве плем’я шача.

Тель-Авів – назва головного міста Ізраїлю в перекладі означає “пагорб весняних сходів”.

Урюпинск – після узяття військами Івана Грозного Казані татарський князь Урюп, рятуючись втечею, був наздогнаний на Хопре козачим отаманом Ермаком Тимофійовичем, майбутнім завойовником Сибірського ханства. Між ними сталася смертельна сутичка. Іменитий татарин зав’язнув у болоті і був полонений Ермаком. З тієї пори у місцевого козацтва виникла приказка: “Зав’язнув, як Урюп”. А місце того жорстокого поєдинку стали називати Урюпинским. Відповідно і містечко, що виникло недалеко від легендарного болота, почали називати Урюпинском.

Шарм-ель-шейх – назва цього відомого росіянам єгипетського курорту означає просто “царську затоку”.

§ 32. Освітлення й теплові пояси Землі

На глобусі видно, що земна вісь має нахил. Підчас руху Землі навколо Сонця кут нахилу 66,5° між віссю і площиною орбіти не змінюється. Завдяки цьому Земля повертається до Сонця більше то Північною, то Південною півкулями. Відповідно більше освітлюється і нагрівається то одна, то друга півкуля (мал. 133).

Мал. 132. Зміна кута падіння сонячних променів залежно від географічної широти

ЯК ОСВІТЛЮЄТЬСЯ І НАГРІВАЄТЬСЯ ПОВЕРХНЯ ЗЕМЛІ ПРОТЯГОМ РОКУ. Ви вже знаєте, що по поверхні кулястої Землі сонячне світло і тепло розподіляються нерівномірно. Це пояснюється тим, що кут падіння сонячних променів на різних широтах неоднаковий (мал. 132).

Мал. 133. Річний рух Землі навколо Сонця

Коли Земля повернута до Сонця Північним полюсом, тоді воно більше освітлює і нагріває Північну півкулю. Дні там стають довшими за ночі. Настає тепла пора року — літо. На полюсі й у приполярній частині Сонце світить цілодобово і не заходить за горизонт (ніч не настає). Це явище називається полярним днем. На полюсі він триває 180 діб (півроку). Але що далі від полюса на південь, то тривалість полярного дня зменшується, і на паралелі 66,5° пн. ш. триває одну добу. Цю паралель називають Північним полярним колом. На південь від цієї лінії Сонце вже опускається за горизонт, і зміна дня і ночі відбувається в звичному для нас порядку — щодоби. 22 червня сонячні промені падають прямовисно (під найбільшим кутом — 90°) на паралель 23,5° пн. ш. Цей день буде найдовшим, а ніч найкоротшою в році. Паралель 23,5° пн. ш. називають Північним тропіком, а день 22 червня — літнім сонцестоянням (для Північної півкулі).

У цей час Південний полюс повернутий від Сонця, і воно менше освітлює і нагріває Південну півкулю. Там зима. На полюс і приполярну частину протягом доби сонячні промені зовсім не потрапляють. Сонце не з’являється з-за горизонту, і день не настає. Це явище називається полярною ніччю. На самому полюсі вона триває 180 днів, а що далі від полюса на північ, то стає коротшою. На паралелі 66,5° пд. ш. вона досягає однієї доби. Цю паралель називають Південним полярним колом. На північ від неї Сонце вже з’являється на горизонті, і зміна дня і ночі відбувається щодоби. 22 червня, коли день найкоротший у році, для Південної півкулі є днем зимового сонцестояння.

Через три місяці, 23 вересня, Земля займає таке положення відносно Сонця, коли сонячні промені однаково освітлюють як Північну, так і Південну півкулю. Прямовисно промені падають на екваторі. На всій Землі день дорівнює ночі (по 12 год). Це день осіннього рівнодення.

Ще через три місяці, 22 грудня, до Сонця повертається Південна півкуля. Там настає літо. Цей день є найдовшим, а ніч — найкоротшою. У приполярній області настає полярний день. Промені Сонця прямовисно падають на паралель 23,5° пд. ш. У Північній півкулі в цей час — зима, і день 22 грудня — найкоротший, а ніч — найдовша. Паралель 23,5° пд. ш. називають Південним тропіком, а 22 грудня — днем зимового сонцестояння (для Північної півкулі).

Ще через три місяці, 21 березня, знову обидві півкулі освітлюються однаково, день дорівнює ночі. Промені сонця прямовисно падатимуть на екваторі. Цей день називають весняним рівноденням.

Мап. 134. Видимий добовий рух Сонця над горизонтом на різних широтах

ТЕПЛОВІ ПОЯСИ ЗЕМЛІ. Лінії тропіків і полярних кіл є межами смуг (поясів) освітленості на поверхні Землі. Пояси освітленості визначають смуги з певними температурами повітря. Їх називають тепловими (або температурними) поясами, оскільки вони різняться між собою за кількістю тепла, що надходить від Сонця. Простягання теплових поясів залежно від розподілу температур повітря добре показують ізотерми — лінії на карті, що з’єднують місця з однаковою температурою (мал. 135).

ПОДОРОЖ У СЛОВО

Слово ізотерма походить від грецьких слів ізо — однаковий, терма — тепло.

Мал. 135. Карта теплових поясів

Жаркий пояс розміщений обабіч екватора, між Північним і Південним тропіками. Він обмежений з обох боків ізотермою +20 °С. Тут земна поверхня одержує найбільше сонячного тепла. Двічі на рік (22 грудня і 22 червня) опівдні сонячні промені падають майже прямовисно (під кутом 90°). Повітря від поверхні дуже нагрівається. Тому там жарко протягом року.

ПОДОРОЖ У СЛОВО

Екваторіальні широти — це смуга земної поверхні обабіч екватора, тропічні широти — смуга поверхні обабіч тропіків, помірні широти лежать приблизно між тропіками й полярними колами, полярні широти — в районі полярних кіл.

Помірні пояси (північний і південний) прилягають до жаркого поясу. Вони простяглися в обох півкулях між полярним колом і тропіком. Сонячні промені там падають на земну поверхню з деяким нахилом. Причому, що далі на північ, то нахил більший. Тому сонячне проміння менше нагріває поверхню. Внаслідок цього менше нагрівається і повітря. Ось чому в помірних поясах холодніше, ніж у жаркому. Сонце там ніколи не буває в зеніті. Чітко виражені пори року: зима, весна, літо, осінь. Що ближче до тропіка, то тривалішим і теплішим є літо. Помірні пояси з боку полюсів обмежує ізотерма найтеплішого місяця +10 °С.

Холодні пояси обох півкуль лежать між ізотермами +10 °С і нижчими за 0°С найтеплішого місяця. Сонце там узимку по кілька місяців не з’являється над горизонтом. А влітку, хоча й не заходить за горизонт місяцями, проте розташоване дуже низько над горизонтом. Його промені лише ковзають по поверхні Землі й нагрівають її слабко. Поверхня не тільки не нагріває, а й охолоджує повітря. Тому температури повітря там низькі. Зими холодні та суворі, а літо коротке і прохолодне.

Пояси вічного холоду в обох півкулях опоясує ізотерма з температурами всіх місяців, нижчими за 0 °С. Це царство вічних снігів і льоду.

Отже, освітлення і нагрівання кожної місцевості залежать від її положення в тепловому поясі, тобто — від географічної широти. Що ближче до екватора, то більший кут падіння сонячних променів, то сильніше нагрівається поверхня і вища температура повітря. І навпаки, з віддаленням від екватора до полюсів кут падіння променів зменшується, відповідно температура повітря знижується.

Важливо пам’ятати, що лінії тропіків і полярних кіл як межі теплових поясів є умовними, оскільки насправді температура повітря залежить і від інших чинників.

Слов’янський бог Сонця

Стародавні слов’яни бога світла і Сонця називали Дажбогом. За стародавніми міфами, його в небі супроводжують три сонячні побратими: Ярило — бог весняного рівнодення, Семиярило — бог літнього сонцестояння та Коляда — бог зимового сонцестояння. Днем народження молодого Сонця вважали день зимового сонцестояння.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ

• Протягом року розрізняють дні сонцестояння: зимового (22 грудня) і літнього (22 червня), дні рівнодення: весняного (21 березня) і осіннього (23 вересня) (для Північної півкулі, в Південній — навпаки).

• Полярні кола — це паралелі 66,5° пн. ш. і 66,5° пд. ш., які обмежовують відповідно північну і південну області, де бувають полярні дні і полярні ночі.

• Тропіки — це паралелі 23,5° пн. ш. і 23,5° пд. ш., над якими раз на рік полуденне Сонце буває в зеніті.

• Теплові пояси — смуги з певними температурами повітря, які різняться між собою за кількістю тепла; їх на Землі сім: жаркий, два помірних, два холодних, два вічного холоду.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

• 1. Знайдіть на карті теплових поясів (мал. 135) міста Сінгапур і Париж. У якому з них середня річна температура повітря буде вищою?
• 2. Чому середні річні температури знижуються від екватора до полюсів?
• 3. У якому тепловому поясі розташована територія України?
• 4. Поміркуйте, якою півкулею буде повернута до Сонця Земля, коли в Україні полудень 22 грудня.

ПОПРАЦЮЙТЕ В ГРУПІ

Користуючись мал. 135, перелічіть теплові пояси, в яких розташовані материки:

• група 1 — Африка;
• група 2 — Північна Америка;
• група 3 — Євразія.

Як на них змінюється температура повітря?

Валер’ян Підмогильний — Місто (аналіз, паспорт твору)

Ідея: утвердження філософії вітаїзму, аналіз вічних цінностей буття, взаємин людини й урбаністичного простору.

Мотиви: “людина-митець”, “романтики й прагматики”, “місто й село”, “українізація”, “місто”, “кохання”, “душа й тіло”, “гроші”.

Композиція, композиційно-стильові особливості: Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману “Місто” взяв такі слова з Талмуду: “Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє”, а також слова Анатоля Франса: “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?”Соломія Павличко з цього приводу зазначала: “Він [автор] зробив тіло головним героєм “Міста” й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті, вона, на думку автора, неможлива”. Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до вищого навчального закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село.

• Місто (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за 2 вечори

• Місто (скорочено)
• Місто (шкільні твори)
• Як сприймає місто Підмогильний?(та інші запитання)
• Біографія Валер’яна Підмогильного

Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: “Здавалось, далі пливти нема куди”. Під Степановими ногами — ще жодного грунту, тільки хистка й непевна вода. Але з плином часу відбувається поступове просторове завоювання міста.

Автор відштовхується від класичної європейської традиції — показати підкорення міста людиною як об’єктивний шлях людської цивілізації. За рік перебування у Києві Степан здійснив велику еволюцію: став відомим письменником, обійняв престижну посаду, познайомився із впливовими людьми. Він досяг матеріального добробуту, який дав можливість збагачуватися духовно — відвідувати кіно, театри, виставки.

Проте Степан не досягнув головного — душевної рівноваги. Перебуваючи на високому щаблі соціальної драбини, Радченко дедалі частіше відчуває самотність, часто у спогадах повертається в минуле, хоча розуміє, що відірвався від села, рідної стихії і вороття немає.

Степана “постійно мучитиме роздвоєність душі: продовжувати рухатися вперед і не мати сили відродити в собі первісне єство” (Р. Мовчан). І назвати Степана Радченка цілісною особистістю не можна, хоча зовні він уписувався в рамки еталона.

Повністю розкрити характер Степана Радченка допомагають жіночі образи: Надійка, Тамара Василівна, Зоська, Рита. Кожна жінка — це певний період життя Степана Радченка, етап на його шляху до мрії, своєрідний індикатор вияву найхарактерніших рис головного героя.

Фінал роману “Місто” відкритий, і він може стати початком нової історії, адже Степан пише повість про людей.

Роман “Місто” — психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ.

Розповідь у романі ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима головного героя. Розповідач ідентифікується із внутрішнім життям персонажа, відтворює його думки і почуття.

Головні герої:

• Степан Радченко — головний герой твору Валеряна Підмогильного. Він змальований як особистість з перевагою біологічного інстинкту.
• Надійка — дівчина з села;
• Левко — студент;
• Ганнуся та Нюся — товаришки Надії;
• Лука Гнідий — хазяїн квартири, де жив Радченко;
• Тамара Василівна (Мусінька) —дружина крамаря у якого жив Степан, його коханка;
• Зоська — міська дівчина, кохана Степана;
• Рита —балерина;
• Вигорський — поет, товариш Степана. Він підтримував Радченка. Прототипом героя був Євген Плужник.
• Максим — син Тамари Василівни (Мусіньки) та Луки, бухгалтер. Це розумний та начитаний хлопець, він був прихильним до Степана. За віком він був старшим за Степана, “був лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку”. Максим був близький з матір’ю, тому сильно був ображений на Радченка, коли дізнався про його стосунки з мамою. А в кінці твору Максим став — пияком, розпусником, циніком.
• Борис — студент, товариш Степана. Письменницький талант Радченка найпершим підтримав саме Борис Задорожній. Веселий і талановитий хлопець, який любив читати. Після завершення навчання він влаштувався на роботу інструктором кооперативного буряківництва на Київщині й сильно змінився: “не тільки одежею, а й поводженням та тоном голосу, і той перший вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був тільки відгомоном студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх”. Чоловік став меркантильним міщанином.
• Михайло Світозаров — літературний критик, якому Степан хотів показати своє перше оповідання. Світозаров виявив свою зверхність та байдужість до нікому невідомого Степана, а коли Радченко уже став популярним, критик написав про нього схвальні рецензії. Прототипом героя був Микола Зеров. “З його вуст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти та анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня”.

Образи: людей: Степан Радченко (Стефан Радченко — псевдонім) — 25-літній селянин (який спочатку був “підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем Спілки робземлісу”), що приїздить на навчання до міста й тут залишається; му ся (Тамара Василівна) — старша жінка, 1-а коханка Степана, мати Максима; Надійка — землячка Степана, 2-а коханка Степана; Зоська — екстравагантна інфантильна міщанка, 3-я коханка Степана, повія — 4-а коханка Степана; Рита — балерина з Харкова, 5-а коханка Степана, Вигорський — поет-подоріжник, друг Степана; Максим Гнідий — син Тамари Василівни, книголюб, що морально деградував; Лука Гнідий — крамар, який дав прихисток Степану; Левко — обмежений земляк Степана, який вчиться в Києві й із якого “був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном”; Борис Задорожній — обмежений міщанин, чоловік Надійки; Михайло Світоза-ров — критик, що не побачив таланту Степана;

природи: Дніпро, вечір, осінній парк-, предметів і явищ: місто, сарай, парфуми, одяг, кав’ярня, книги, бритва, оповідання, повість та ін.

Проблематика:

• сенсу людського життя;
• добра і зла;
• біологічного і духовного;
• маргінального суспільства.

Композиція: складається із 2-х частин:

ЧАСТИНА ПЕРША: (І) Степан підпливає до Києва по Дніпру — подумки прощається з рідним селом, бо їде до великого міста на навчання, щоб потім повернутись у село й підіймати його — зі Степаном Надія та Левко, односельці — Степан зупиняється за рекомендаційним листом у крамаря Гнідого на Подолі (хлопця селять у столярній майстерні поруч із коровами) — (II) зранку йде в інститут, куди має вступити за направленням — намагається влаштуватися на роботу, але ніхто ніде його не бере попри заслуги перед революцією — (III) відвідує Левка, заздрить йому — (IV) вивчає місто й розуміє своє призначення — “не ненавидіти його, а здобути місто” — (V) відвідує Надійку, Ганусю та Нюсю, розмовляють про українізацію — (VI) складає вступні іспити, йде до Надійки окрилений — переселяється в дім до Гнідих — (VII) відвідує літвечірку, бачить Світозарова й Вигорського, вирішує написати оповідання про бритву, легко його пише — (VIII) вибирає псевдонім “Стефан Радченко” — несе твір Світозарову, але той виганяє його — зриває образу на Надійці, звинувачуючи її в усьому, і кидає — (IX) виправдовує себе, відкриває місто (пані з вишуканими парфумами як уособлення принад міста) — (X) знайомиться з Максимом Гнідим — зав’язує близькі стосунки з Тамарою Василівною — (XI) Максим про це дізнається й іде з дому — (XII) розмовляє з мусінькою — (XIII) складає сесію, улаштовується лектором на курсах української мови — спалює одяг — знайомиться на курсах із поетом Вигорським (Ланським) — (XIV) іде від мусіньки.

ЧАСТИНА ДРУГА: (І) міське життя Степана — оповідання надруковано — відчуває щастя, “він — письменник!” — знайомиться із Зоською — (II) перший гонорар — Степан пише, роззнайомлюється із Зоською — надсилає першу збірку оповідань “Бритва” — (III) у ресторані зустрічає Максима, який став пияком і розпусником — (IV) у редакції молодим письменникам бреше, що пише “оповідання про. людей” — знову зустрічає п’яного Максима — пробує писати щоденник — (У) відчуває творчі муки, особливо ж прочитавши “Fata morgana” Коцюбинського — шукає підтримки в Зоськи — читає на курсах — отримує гонорар 350 карбованців — (VI ) стає “своїм” у літературних колах — Зоська кохає його — (VII) виходить збірка оповідань Стефана Радченка — зустрічається й розмовляє з Вигорським про людську натуру — (VIII) до Степана приходить Борис, який одружився з Надійкою, — Степан відчуває якусь образу — мучиться через літературну діяльність — стає секретарем журналу — (IX) кинувся в роботу — спілкується з Вигорським, зокрема про повій — отримує гонорар 1500 крб. за сценарій — (X) майже як Рокфеллер шукає “справжню квартиру” — Степан мріє про жінок — розмовляє з Вигорським про щастя — пропонує Зосьці одружитися — (XI) уявивши себе невільним, карає себе за пропозицію Зосьці — на вечірці пориває із Зоською та знайомиться з балериною з Харкова Ритою — (XII) у Степана зароджується думка написати великий твір про людей — починає писати, але не може, у розпачі — його відвідує Максим — іде до Зоськи, але виявляється, що та отруїлася — (XIII) зустрічається з Вигорським, розмовляють про любов і смерть — Степан не може писати, відчуває самотність — зустрічає повію, з якою просто хоче поговорити, на що вона каже: “За що платиш — бери, а душу не трогай” — випадково зустрічає Левка-односельця як когось далекого — (XIV) у Степана раптовий порив ностальгії за селом, степом — хоче побачити Надійку — вона вагітна, розмовляє з ним “прикро, певно, погордо” — він розчавлений — випадково зустрічає Риту — мить щастя — повернувшись додому, відчиняє вікно й посилає містові, що прослалося внизу, поцілунок — починає писати свою повість про людей.

Примітки та корисна інформація: