Зміст:
Крах СРСР. Десь там був «Третій Рим»
Останні десятиріччя існування Радянського Союзу в Україні здійснювалась антинаціональна політика, основним завданням якої було планомірне знищення української мови і культури, а зрештою – українського народу.
Істориків, письменників, діячів культури, творчість яких мала ознаки українського патріотизму, радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялися або знищувалися. Натомість, в Україні культивувалося забуття історії України, підміна її реальних подій радянськими звітами про з’їзди партії, виробництво тракторів і т.п., так, ніби на українській землі за всю її тисячолітню історію не було нічого цінного чи вартісного. Владою цілеспрямовано культивувався комплекс меншовартості українців, який при належному знанні історії України, не мав би жодного шансу прижитися серед українців. Це робилося з використанням усієї потуги тоталітарного державного механізму, в тому числі й репресивного апарату.
Для дискредитації України вживалися й очевидні провокації. Так, найбільш потворний радянський мікроавтомобіль було названо «запорожцем», у той час як для українців це слово традиційно означало еталон гідності й достоїнства. Будувалися потворні пам’ятники Тарасові Шевченку, на його батьківщині в Черкаській області районний притулок для розумово неповноцінних дітей було організовано в с. Шевченковому (де Тарас Шевченко мешкав з 2 років), а обласний – у містечку Шевченковому. Унаслідок побудови дамб на Дніпрі відбулося затоплення унікальних з археологічної точки зору земель долини Дніпра, на яких з давніх давен розташовувалися осередки державності, зокрема місця Запорізьких Січей, козацьких монастирів, скіфські кургани тощо. При цьому перед затопленням не було проведено майже жодних археологічних робіт.
Українська мова та культура послідовно витіснялися радянським режимом. З кінця 1950-х рр. на всій території України почався особливо масовий примусовий перехід середньої та професійної освіти на російську мову. З початку 1970-х рр. захист дисертацій дозволявся тільки ро сійською мовою. У 1988 році разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. А випущена безпосередньо в Москві та інших регіонах СРСР й розповсюджувана в Україні російськомовна преса багатократно перевищувала за кількістю українську. У 1988-89 рр. російською мовою в Україні навчалася більшість школярів – 52.2% проти 47,8% українською. В цілих областях України україномовної освіти практично не стало.
Процеси денаціоналізації були настілки стрімкими, що лише отримавши незалежність, український народ здобув шанс зберегтися. У цей час ситуація для визволення України склалася надзвичайно сприятливо. Поразка СРСР у війні в Афганістані (1979-89 рр.), надвеликі оборонні витрати, викликані «холодною війною» зі США та НАТО, деморалізація влади в СРСР, втрата владою та суспільством віри у проголошувані гасла, а також очевидна перевага капіталістичного способу виробництва над соціалістичним призвели до послаблення СРСР.
Криза радянської економіки та хронічний дефіцит товарів призвели до масштабної суспільно-політичної кризи в СРСР Виховане на пріоритеті матеріальних цінностей, суспільство в СРСР виявилося вкрай нестійким до явних споживацьких переваг, які надавав капіталізм і західний спосіб життя. Ситуація навколо аварії на ЧАЕС в 1986 році виявила низьку компетентність режиму та безвідповідальність партійного керівництва, що посилило антирадянські настрої в Україні.
Радянський Союз був остаточно зруйнований національно-визвольними рухами народів. Головну роль серед них відіграла Україна, як друга найбільша республіка колишнього СРСР.
Почавшись у республіках Балтії й на Кавказі, рухи за незалежність поширилися у всіх республіках СРСР, а також у багатьох автономних республіках, областях і округах. Дедалі більша частина населення переконувалася в морально-політичному та економічному крахові СРСР.
Після звільнення в 1988 р. з в’язниць більшості політичних в’язнів та дозволу на дію громадських об’єднань в Україні почав розвиватися масовий громадський рух за незалежність.
У 1989 р. було засновано громадсько-політичний рух Народний Рух України. У Народному Русі об’єдналися люди різних політичних переконань, згуртовані ідеєю незалежності України. Рух за незалежність об’єднав мільйони людей. Хоча ще зовсім нещодавно в СРСР люди тремтіли від згадки про репресії та каральний апарат. Але настав час імперії впасти під вагою своїх злочинів, неефективності та активності національних громад СРСР.
Масовий рух українців за незалежність, який охопив кілька мільйонів громадян, довів, що попри десятиліття і століття навмисної деморалізації, в суспільстві збережено велику моральну силу.
У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності.
Найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (2 січня 1990 р.), масовий виїзд на Запоріжжя до 500-літ- тя запорізького козацтва (7-12 вересня 1990 р.), велелюдні масові заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. На виборах 1990 р. Під тиском народних демонстрацій 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, якою було проголошено самостійність України у всіх сферах державного життя, верховенство Конституції України на законами і Конституцією СРСР, право України на збройні сили, внутрішні війська, органи безпеки тощо. Фактично, це був формалізований намір найближчим часом на практиці затвердити державну незалежність України.
У жовтні 1990 р. Україну сколихнуло студентське голодування у наметовому містечку на майдані Незалежності в Києві (тоді ще площа Жовтневої революції).
Таким чином, Балтійські республіки та Грузія, Україна, а слідом за ними й решта республік СРСР почали оголошувати про свій суверенітет. Республіки Балтїї ще в 1990 р. ухвалили рішення про вихід зі складу СРСР. Владу на більшості територій СРСР перебрали прихильники незалежності, що, зрештою, призвело до колапсу СРСР.
18 серпня 1991 р. в СРСР реакційні кола в керівництві СРСР з числа членів ЦК КПРС, керівників армії, КДБ і МВС вдалися до заколоту. Було створено антиконституційний орган – Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). В СРСР було проголошено надзвичайний стан. Президента СРСР Михайла Горбачова було заблоковано на дачі у Криму. Виступ ДКНС не був підтриманий населенням України. Також ДКНС не користувався підтримкою і в самій Росії, оскільки соціально-політичний та економічний крах режиму підірвав легітимність будь-яких його дій. Проти ДКНС виступило керівництво Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки на чолі з президентом РРФСР Борисом Єльциним. Невдовзі масовий спротив у Москві зупинив ДКНС. Над гру пою танків, що у вирішальний момент перейшли на бік Єльцина, замайорів синьо-жовтий прапор.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Це документ величезної історичної ваги. Він відновлював повноцінну державність України, давав змогу Україні утвердитися на міжнародній арені, запобігти денаціоналізації та знищенню українського народу, створив головну передумову для того, щоб український народ сам вирішував свою долю та був господарем на своїй землі. Акт проголошення незалежності України був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Підтримка незалежності України, що значно перевищувала 50%, мала місця у всіх без виключення регіонах України.
Щедра українська земля здавна приваблювала завойовників, які хотіли привласнити українські території, майно та історію. Іноді задля цього завойовники вдавалися до масових убивств українського населення. Без власної держави народ залишався беззахисним проти зовнішніх ворогів. Тільки завдяки незалежності український народ отримав шанс фізично зберегтися. Українцям не варто ображатися на історію. Завдяки незалежності Україна повернулася на карту світу, а український народ знову здобув своє місце в Європі і світі.
Водночас, перед країною стояли великі можливості, і одночасно великі проблеми. Найголовнішою з проблем була вкрай низька якість політичної еліти, вихованої в СРСР як периферійна і провінційна. Така еліта не була здатна до раціонального і якісного управління. Вона одразу взялася за використання корупційних можливостей, які відкрилися в новій незалежній державі.
Вихід України зі складу СРСР фактично означав загибель цієї держави, яка ще зовсім нещодавно здавалася світові нездоланним монстром. Імперія не змогла існувати без України. Розпад СРСР, у свою чергу, мав позитивний вплив на все людство, оскільки різко зменшив ймовірність ядерної війни, сприяв гуманізації міжнародних відносин та поширенню народовладдя у світі і, особливо, у Східній Європі.
Усе це – лише невелика частина перемог, які здобув український народ та наші пращури.
Перелічене в цій книзі – достовірні факти, визнані академічною наукою. Попри всю неймовірність, це не вигадки чи фантазії, а наша українська історія. Кожен факт легко перевірити в енциклопедіях.
Як бачимо, особливі здатності український народ виявив у руйнуванні несправедливих імперій (а іншими вони не бувають). Українці та їхні предки зруйнували щонайменше чотири з них.
В історії українського народу значно більше перемог, ніж поразок. Інакше й не могло бути для народу, який заселив і зберіг за собою найбільшу територію в Європі – і не де-небудь за полярним кругом чи в лісах і болотах, а на землі, яка своїми багатствами, величиною та розташуванням здавна приваблювала ворогів.
“Те, що з Авдіївки вдалося вийти – це безпрецедентний героїзм”. Замкомандира 3-ї штурмової бригади Кудряшов
Велика кривава битва за Авдіївку тривала чотири місяці. 17 лютого росіяни захопили це повністю зруйноване місто на Донбасі, кинувши туди величезні сили. Українські підрозділи відійшли, щоб не потрапити в оточення.
Частина українських військових все ж потрапили в полон. Шістьох беззбройних солдатів російські військові розстріляли, твердить влада України.
3-я ОШБР отримала наказ висуватися до Авдіївки відносно нещодавно. Підрозділи спочатку обороняли місто, а згодом були змушені відійти самі та прикривати відхід інших з’єднань ЗСУ.
Про останні дні боїв за Авдіївку ВВС Україна розпитала у заступника командира третьої окремої штурмової бригади Родіона Кудряшова.
Він розповів про співвідношення сил один до 11 під Авдіївкою, керовані авіабомби, які спалювали все навколо, про брак боєприпасів та про те, як попри все вдалося вийти з оточення.
Автор фото, 3 ОШБР, Reuters
Підрозділи 3-ї окремої штурмової бригади, як і інших бригад, змушені були виходити з напівоточеного міста
Вихід з Авдіївки – це був один з найкращих маневрів
Автор фото, RL/SERHII NUZHNENKO/Reuters
Авдіївка, листопад 2023 року
ВВС: Як відбувався вихід з Авдіївки?
Родіон Кудряшов: В Авдіївці підрозділи 3-ї ОШБР були задіяні і в обороні, і в ударно-штурмових рейдах, щоб розширити логістичне сполучення. Нашим завданням було поновити втрачені позиції на флангах міста.
Чотирнадцять діб бригада обороняла місто. За цей час росіяни застосовували проти нас всі сили та засоби, намагаючись переломити лінію оборони, намагаючись взяти Авдіївку не тільки в оперативне, а і в тактичне оточення.
Проти нас кинули величезну кількість піхоти, техніки та авіації. Застосовували керовані авіабоєприпаси, які працювали не точково, а по площах. Тобто ракети били не тільки по цікавих цілях – типу командно-спостережних пунктів і так далі, а били по всіх цілях, щоб їх зруйнувати.
В деяких випадках бійці 3-ї бригади вели бої на 360 градусів. Тобто росіяни фактично оточили деякі з наших підрозділів, але не змогли замкнути кільце.
За рахунок вдалого планування, якостей військових, ми не дали замкнути кільце і розкривали ті кільця, які росіяни створювали всередині міста.
На мою думку, вихід з оперативного оточення на раніше підготовлені позиції – це був фактично один з найкращих маневрів у військовому мистецтві. Полковник Андрій Білецький досить швидко спланував операцію і підрозділи залишили місто, не втратили боєздатність і керованість військами – стали в міцну оборону.
Зараз ми продовжуємо відбивати атаки. Це був фактор правильного командування, правильного рішення командира, яке безпосередньо вплинуло на все.
ВВС: Тобто 3-я штурмова бригада була направлена спочатку для оборони Авдіївки, а потім ви були змушені і відступати, і прикривати відступ інших підрозділів?
Родіон Кудряшов: Так точно. 3-я окрема штурмова бригада застосовувалася в місті Авдіївка для оборонних дій вже тоді, коли ситуація була за крок до критичної. Місто було у напівоточенні. Українські військові потребували негайного підкріплення, в тому числі допомоги при можливому відході.
Автор фото, 3 ОШБР, Reuters
Накривали авіацією
ВВС: Чому, на вашу думку, не було нормального підкріплення і ротації для 110-ї бригади, яка була там майже два роки?
Родіон Кудряшов: Це складне питання. Воно, по-перше, не на моєму рівні відповідальності. Але свою суб’єктивну думку я можу сказати – ми перебуваємо у стані війни не перший день. Вже майже друга річниця широкомасштабного вторгнення Росії. Дуже багато підрозділів довгий час перебувають на передовій. Але всі ми розуміємо, що сьогоднішні реалії вони такі. І крім нас, за нашу свободу ніхто не буде боротися.
ВВС: Ви згадали по КАБи. Американський інститут вивчення війни говорить, що росіяни змогли захопити Авдіївку завдяки перевазі у повітрі, масовому застосуванню керованих авіаційних бомб. Наскільки великою була роль російської авіації, КАБів при захопленні міста? І чому, на вашу думку, так сталося?
Родіон Кудряшов: Противник у повітрі переважав нас на 99%. Росіяни застосовували літаки, керовані авіабомби масово.
За одну добу було не менше 60 уражень. Один удар цього боєприпасу викликає землетрус навколо території ураження. Тому ви можете уявити, в якому становищі опинилися наші військові на передньому краї, проти яких застосовували ці боєприпаси. Це дало росіянам змогу зруйнувати всі раніше підготовлені позиції.
І найголовніше – ми не мали жодної протидії ворожій авіації в Авдіївці.
ВВС: Навіть президент США Джозеф Байден заявив, що ЗСУ були вимушені вийти з Авдіївки через брак боєприпасів і що це наслідок відповідної бездіяльності Конгресу. Коли ця нестача під Авдіївкою почалася?
Родіон Кудряшов: Кількість боєприпасів – це один з важливих аспектів, де ми мали невиграшну позицію.
Що означає брак боєприпасів? По-перше, це неможливість планування на довгий період часу. По-друге, ми були змушені зі всіх ворожих цілей обирати найкращі цілі. Тобто через брак боєприпасів українські військові були змушені вибирати, куди стріляти, вибрати найбільш вразливі місця, а росіяни стріляли всюди, куди хотіли, били по всій площині.
М’ясні штурми і спецпризначенці
Вид на зруйновану Авдіївку, січень 2024 року
ВВС: Є інформація, що росіяни кинули під Авдіївку величезні сили – свої елітні підрозділи, спецпризначенці. Ви це відчули на собі? Як можна описати тактику росіян? Це були “м’ясні” штурми?
Родіон Кудряшов: Ми вже маємо дані про співвідношення сил у Авдіївці. Якщо ми говоримо про піхоту, то це 1 до 7 – українська армія до російської армії. Росіяни застосовували стрілецькі бригади, моторизовані бригади, механізовані бригади і в тому числі бригади спецпризначенців зі складу ГРУ. Співвідношення ворожої техніки до нашої було 1 до 8.
Якщо ми говоримо про ураження і застосування артилерії, то це співвідношення 1 до 11. У повітрі було повне домінування ворога. Росіяни використовували свою піхоту масово.
Вони застосовували так звані вогневі атаки. Коли штурм просто не закінчувався. Наша піхота була змушена працювати 24/7. Весь цей час вони працювали без сну, без відпочинку. На деяких позиціях, де стояли наші хлопці з легкими пораненнями, вони відмовлялися залишати позиції, продовжували стояти.
Тому вдалі дії в Авдіївці, вдалі дії щодо прикриття інших підрозділів ЗСУ – це безпрецедентний героїзм солдатів, сержантів та офіцерів.
ВВС: Які втрати серед українських підрозділів? Скільки українських військових потрапили в полон?
Родіон Кудряшов: Почну з противника. Росіяни, за даними 3-ї окремої штурмової бригади (за час її роботи в Авдіївці. – Ред.), мають загиблими до півтори тисячі осіб. Легкі і важкі поранення – до трьох тисяч осіб. Техніку порахувати неможливо. Що стосується втрат наших військовослужбовців – з об’єктивних причин сказати не можу. Але наших втрат, зокрема у 3-ї окремої штурмової бригади, в десятки разів менше.
Так, є полонені з нашого боку, в тому числі зі складу 3-ї окремої штурмової бригади. Але теж не можу сказати цифру. Але зі сторони ворога ми маємо в декілька разів більшу кількість полонених, яких будемо намагатися обмінювати на наших.
“Якби були боєприпаси, авіація. “
Під Авдіївку росіяни кинули величезні сили
ВВС: Чи були шанси втримати Авдіївку загалом чи позиції на “Коксохімі”?
Родіон Кудряшов: Війна – це така тема, де тяжко щось прогнозувати. Все вирішується на полі бою. Але, маючи відповіді на питання щодо боєприпасів, щодо протидії ворожій авіації – я б сказав, що наші можливості щодо утримання Авдіївки виросли б в геометричній прогресії.
ВВС: Якби були боєприпаси і були б люди, яких можна було б міняти, Авдіївка могла б встояти?
Родіон Кудряшов: Так. Якби були боєприпаси і авіація.
ВВС: На вашу думку, чи варто було починати відступ з Авдіївки раніше, щоб врятувати більше життів?
Родіон Кудряшов: Застосування 3-ї ОШБР на цьому напрямку змусило росіян мати великі втрати, заплатити дуже велику ціну за досягнення такої тактичної цілі. Вище командування вчасно вирішило відійти з Авдіївки. Ситуація була і є напруженою, але повністю контрольованою. І всі заходи, на мою думку, були проведені відносно вчасно.
ВВС: Що може стати наступною ціллю наступу росіян?
Родіон Кудряшов: На мою суб’єктивну думку, армія РФ протягом певного періоду не зможе розвивати оперативні досягнення в Авдіївці. Це не означає, що ворог зупиниться. Ворог досить потужний. Росіяни будуть робити все, щоб захопити Україну і позбавити нас свободи. Але на сьогодні я таких кроків в цьому напрямку поки що не бачу.
Також на цю тему
Дiм на горi (СКОРОЧЕНО) – Валерій Шевчук
У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все — і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір’я, сторож недовірливо до нього поставився, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита — і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір’ї в домі на горі жінку,, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.
Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Цілий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита.
Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.
Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть, — особливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з’являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри. Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води — залишався, народжувалися від нього дівчатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх і рук, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях. У Олександри Панасівни п’ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом — хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір’ї.
Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п’ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.
Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: “Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий”. Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він “впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна”. Вона “закушувала губу й натужно намагалася розв’язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання”. Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.
Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала.
Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця — який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її у підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров’ю.
Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — “Пугач”.
Іван-козопас дописував свій п’ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, кликали до себе.
Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам’ятав до дрібниць.
З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина — змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.
Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.
Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже їй допомагала завжди. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.
Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, її складав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.
Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджурик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з’явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з дженджуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.
А “Хлопець сидів обійнятий м’якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним приципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.