Давні германці (частина 1)

Заселення півночі Європи індоєвропейськими племенами відбувалося приблизно за 3000-2500 років до н.е., як про це дозволяють судити дані археології. До цього узбережжя Північного і Балтійського морів були заселені племенами, очевидно, іншої етнічної групи. Від змішання з ними індоєвропейських прибульців і пішли племена, що дали початок германцям. Їх мова, яка відокремилася від інших індоєвропейських мов, стала німецькою мовою-основою, з якої в процесі подальшого дроблення виникли нові племінні мови германців.

Про доісторичний період існування німецьких племен можна судити лише за даними археології та етнографії, а також за деякими запозиченнями в мовах тих племен, які в давнину кочували по сусідству з ними – фінів, лапландців.

Германці мешкали на півночі центральної Європи між Ельбою і Одером і на півдні Скандинавії, включаючи й півострів Ютландію. Дані археології дозволяють припускати, що ці території були заселені німецькими племенами з початку неоліту, тобто з третього тисячоліття до н.е.

Перші відомості про древніх германців зустрічаються в працях грецьких і римських авторів. Найперша згадка про них була зроблена купцем Піфеєм з Масилії (Марсель), що жив у другій половині 4 ст. до н.е. Піфей подорожував морем вздовж західного узбережжя Європи, потім по південному узбережжю Північного моря. Він згадує племена гутонів і тевтонів, з якими йому довелося зустрічатися під час його плавання. Опис подорожі Піфея до нас не дійшов, але ним користувалися пізніші історики і географи, грецькі автори Полібій, Посідоній (2 ст до н.е.)., Римський історик Тит Лівій (1 ст. до н.е. – поч. 1. ст. н.е.). Вони вилучають з творів Піфея, а також згадують про набіги німецьких племен на елліністичні держави південно-східної Європи і на південну Галлію і північну Італію наприкінці 2 ст. до н.е.

З перших століть нової ери відомості про германців стають трохи більше докладними. Грецький історик Страбон (помер в 20 р. до н.е.) пише про те, що германці (свеви) кочують у лісах, будують хатини і займаються скотарством. Грецький письменник Плутарх (46 – 127 рр. н.е.) описує германців як диких кочівників, яким чужі всякі мирні заняття, такі, як землеробство і скотарство; їх єдине заняття – війни. За свідченням Плутарха, германські племена служили найманцями у військах македонського царя Персея на початку 2 ст. до н.е.

До кінця 2 ст. до н.е. германські племена кімврів з’являються у північно-східних околиць Апеннінського півострова. За описами античних авторів, це були рослі, світловолосі, сильні люди, часто одягнені в шкури або шкіри тварин, з дощатими щитами, озброєні обпаленими киями і стрілами з кам’яними наконечниками. Вони розбили римські війська і після цього рушили на захід, з’єднавшись з тевтонами. Протягом декількох років вони брали перемоги над римськими арміями, поки їх не розгромив римський полководець Марій (102 – 101 рр. до н.е.).

Надалі германці не припиняють набігів на Рим і все більше і більше загрожують Римській імперії.

Германці епохи Цезаря і Тацита

Коли в середині 1 ст. до н.е. Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н.е.) зіткнувся в Галлії з німецькими племенами, вони мешкали на великому просторі центральної Європи; на заході територія, займана німецькими племенами, доходила до Рейну, на півдні – до Дунаю, на сході – до Вісли, а на півночі – до Північного і Балтійського морів, захоплюючи і південну частину Скандинавського півострова. У своїх “Записках про галльську війну” Цезар більш детально, ніж його попередники, описує германців. Він пише про суспільний лад, господарський уклад і побут давніх германців, а також викладає хід військових подій і зіткнень з окремими німецькими племенами. Будучи намісником Галлії в 58 – 51 рр., Цезар здійснив звідти дві експедиції проти германців, які намагалися захопити області на лівому березі Рейну. Одна експедиція була організована ним проти свевів, які перейшли на лівий берег Рейну. У битві зі свевами римляни здобули перемогу; Аріовіст, вождь свевів, врятувався втечею, переправившись на правий берег Рейну. В результаті іншої експедиції Цезар вигнав німецькі племена узіпетов і тенктерів з півночі Галлії. Розповідаючи про зіткнення з німецькими загонами під час цих експедицій, Цезар докладно описує їх військову тактику, способи нападу та оборони. Германці будувалися для наступу фалангами, по племенам. Вони користувалися прикриттям лісу для раптовості нападу. Основний спосіб захисту від ворогів полягав у відгороджуванні лісовими масивами. Цей природний спосіб знали не тільки германці, а й інші племена, які жили в лісистих місцевостях (пор. назву Бранденбург від слов’янського Бранібор; чеськ. браніті – «захищати»).

Надійним джерелом відомостей про древніх германців є твори Плінія Старшого (23 – 79 рр.). Пліній провів багато років у римських провінціях Нижня і Верхня Німеччина, будучи на військовій службі. У своїй “Природній історії” і в інших працях, які дійшли до нас далеко не повністю, Пліній описав не тільки військові дії, а й фізико-географічні особливості великої території, зайнятої німецькими племенами, перерахував і перший дав класифікацію німецьких племен, виходячи, в основному, з власного досвіду.

Найбільш повні відомості про древніх германців дає Корнелій Тацит (бл. 55 – бл. 120 рр.). У своїй праці “Німеччина” він оповідає про спосіб життя, побут, звичаї і вірування германців; в “Історіях” і “Анналах” він викладає подробиці римсько-німецьких військових зіткнень. Тацит був одним з найбільших римських істориків. Сам він ніколи не бував у Німеччині і користувався відомостями, які він міг як римський сенатор отримувати від полководців, з таємних і офіційних донесень, від мандрівників та учасників військових походів; він широко використовував також відомості про германців в працях своїх попередників і, в першу чергу, в творах Плінія Старшого.

Епоха Тацита, як і наступні століття, заповнена військовими зіткненнями римлян з германцями. Численні спроби римських полководців підкорити германців терпіли невдачі. Щоб перешкодити їх просуванню на території, відвойовані римлянами у кельтів, імператор Адріан (правив у 117 – 138 рр.) зводить потужні оборонні споруди вздовж Рейну і верхньої течії Дунаю, на кордоні між римськими і німецькими володіннями. Численні військові табори-поселення стають опорними пунктами римлян на цій території; згодом на їх місці виникли міста, в сучасних назвах яких зберігаються відгомони їх колишньої історії.

У другій половині 2 ст., після нетривалого затишшя, германці знову активізують наступальні дії. У 167 р. маркомани в союзі з іншими німецькими племенами проривають укріплення на Дунаї і займають римську територію на півночі Італії. Лише в 180 р. римлянам вдається відтіснити їх знову на північний берег Дунаю. До початку 3 ст. між німцями і римлянами встановлюються відносно мирні відносини, які сприяли значним змінам в економічному та суспільному житті германців.

Суспільний лад і побут давніх германців

До епохи Великого переселення народів у германців був родовий лад. Цезар пише, що германці селилися родами і родинними групами, тобто племінними громадами. Деякі сучасні географічні назви зберегли свідоцтва такого розселення. Ім’я голови роду, оформлене так званим патронімічним суфіксом (суфіксом “по батькові”) –-ing/-ung, як правило, закріплювалося за назвою всього роду або племені, наприклад: Валісунгі – люди конунгу Валіса. Назви місць поселення племен утворювалися від цих родових імен у формі давального відмінка множини. Так, у ФРН є місто Еппінген (первинне значення “у людей Еппо”), місто Зігмарінен (“у людей Зигмара”), в НДР – Майнінген та ін. Перетворившись на топонімічний суфікс, морфема -ingen/-ungen пережила розпад общинно-родового ладу і продовжувала служити засобом утворення назв міст у пізніші історичні епохи; так виникли Геттінген, Золінген, Штралунген на території Німеччини. В Англії до суфіксу -ing додавалася основа ham (дат. ham – «житло, маєток», пор. англ. home – «будинок, житло»); з їх злиття утворився топонімічній суфікс -інгем: Бірмінгем, Ноттінгем і т.п. На території Франції, де були поселення франків, збереглися подібні географічні назви: Карлінг, Еппінг. Пізніше суфікс піддається романізації і виступає у французькій формі –ange: Бруланж, Вальмеранж і т.п. (Топоніми з патронімічними суфіксами зустрічаються і в слов’янських мовах, наприклад, Боровичі, Думінічі в РРФСР, Клімовичі, Маневичі в Білорусії і т.д.).

На чолі германських племен стояли старійшини – кунінги (двн. kunung – букв. «родоначальник», пор. гот. kuni, да. cynn, двн. kunni, лат. genus, гр. genos «рід»). Вища влада належала народним зборам, на які приходили всі чоловіки племені в бойовому озброєнні. Повсякденні справи вирішувалися радою старійшин. У воєнний час обирався воєначальник (двн. herizogo, да. heretoga, дисл. hertogi; пор нім. Herzog – «герцог»). Він збирав навколо себе дружину. Ф. Енгельс писав, що “це була найбільш розвинена організація управління, яка взагалі могла розвинутися при родовому устрої”.

У цю епоху у германців панують патріархально-родові відносини. Разом з тим, у Тацита і в деяких інших джерелах, які наводить Ф. Енгельс, є відомості про наявність у германців пережитків матріархату. Так, наприклад, у деяких германців тісніші узи спорідненості визнаються між дядьком і племінником по сестрі, ніж між батьком і сином, хоча спадкоємцем є син. В якості заручника племінник по сестрі більш бажаний для ворога. Найбільш вірну гарантію в заручництві представляли дівчата – дочки чи племінниці з роду вождя племені. Пережитком матріархату є й те, що в жінці древні германці бачили особливу пророчу силу, радилися з нею у найважливіших справах. Жінки не тільки надихали воїнів перед битвами, а й під час битв могли вплинути на їх результат, йдучи назустріч втікаючим чоловікам і цим зупиняючи їх і спонукаючи боротися за перемоги, так як для германців-воїнів була страшна думка про те, що жінки їх племені можуть потрапити в полон. Деякі пережитки матріархату простежуються в більш пізніх джерелах, наприклад у скандинавській поезії.

Про кровну помсту, характерну для родового ладу, є згадки у Тацита, в давньогерманських сагах і піснях. Тацит зазначає, що помста за вбивство може замінюватися викупом (худобою). Цей викуп – «віра» – вступає у користування всього роду.

Рабство у древніх германців носило інший характер, ніж в рабовласницькому Римі. Рабами були військовополонені. Вільний член роду теж міг стати рабом, програвши себе в кості або в іншу азартну гру. Раба можна було продати і безкарно вбити. Але в інших відносинах раб – це молодший член роду. Він має власне господарство, але зобов’язаний віддавати своєму панові частину худоби та врожаю. Його діти ростуть разом з дітьми вільних германців, і ті й інші в суворих умовах.

Наявність рабів в давніх германців вказує на розпочатий процес соціальної диференціації. Вищий шар німецького суспільства був представлений старійшинами роду, військовими вождями та їх дружинами. Дружина вождя ставала привілейованим прошарком, «знаттю» давньогерманського племені. Тацит неодноразово пов’язує два поняття – «військову доблесть» і «знатність», які виступають в якості невід’ємних якостей дружинників. Дружинники супроводжують свого вождя в набігах, отримують свою частку військової здобичі і нерідко разом з вождем йдуть на службу до іноземних правителів. Основну ж масу воїнів становили всі дорослі чоловіки німецького племені.

Вільні члени племені доставляють вождю частину продуктів своєї праці. Тацит зазначає, що вожді «особливо радіють дарам сусідніх племен, що надсилаються не від окремих осіб, а від імені всього племені і складаються з добірних коней, коштовної зброї, прикрас для кінської збруї і намист; ми навчили їх приймати також гроші».

Перехід до осілості відбувався у германців протягом перших століть нової ери, хоча безперервні військові походи епохи Великого переселення народів змушували їх до часто змінювати місця проживання. В описах Цезаря германці ще кочівники, що займаються в основному скотарством, в також полюванням і військовими набігами. Землеробство грає у них незначну роль, але все ж Цезар неодноразово згадує у своїх “Записках про галльську війну” про землеробські роботи германців. Описуючи у книзі IV плем’я свевів, він відзначає, що кожен округ щорічно висилає на війну по тисячі воїнів, тоді як інші залишаються, займаючись землеробством і «годуючи себе і їх; через рік ці останні в свою чергу відправляються на війну, а ті залишаються вдома. Завдяки цьому не перериваються ні хліборобські роботи, ні військова справа». У тій же главі Цезар пише про те, як він спалив всі селища та хутори германського племені сігамбрів і “стиснув хліб”. Землею вони володіють спільно, застосовуючи примітивну перелогову систему землеробства, періодично, через два-три роки, міняючи землю для посівів. Техніка обробки землі ще низька, проте Пліній відзначає випадки удобрення ґрунту мергелем і вапном, а археологічні знахідки говорять про те, що земля оброблялася не тільки примітивною мотикою, а й сохою, і навіть плугом.

За описом побуту германців у Тацита вже можна судити про перехід германців до осілості і про збільшену у них роль землеробства. У главі XVIII Тацит пише, що в придане, яке по їх звичаєм не дружина приносить чоловіку, а чоловік дружині, входять упряжка волів; воли ж використовувалися як тяглова сила при обробці землі. Основними злаками були овес, ячмінь, жито, пшениця, вирощувалися також льон і конопля, з яких вироблялися тканини.

Цезар пише про те, що харчування германців складається в основному з молока, сиру, м’яса, меншою мірою з хліба. Пліній згадує як їх їжі вівсяну кашу.

Стародавні германці одягалися, за свідченням Цезаря, в звірині шкури, а Пліній пише про те, що германці носять льняні тканини, і що вони займаються прядінням в “підземних приміщеннях”. Тацит же, крім одягу зі звіриних шкур, згадує шкіряні плащі з нашитими прикрасами із хутра, а у жінок – одяг з полотна, пофарбованого в червоний колір.

Цезар пише про суворий спосіб життя германців, про їх бідність, про те, що вони загартовуються з дитинства, привчаючи себе до позбавлень. Про це ж пише і Тацит, який наводить приклад деяких розваг німецьких юнаків, які розвивають у них силу і спритність. Одна з таких розваг полягає в тому, щоб стрибати оголеними між мечами, уткнутими в землю вістрями вгору.

За описом Тацита, селища германців складалися з рублених хатин, які стояли один від одного на значній відстані і були оточені земельними ділянками. Можливо, в цих оселях розміщувалися не окремі сім’ї, а цілі родові групи. Про зовнішнє оздоблення своїх осель германці, очевидно, не піклувалися, хоча частини будівель обмазували кольоровою глиною, що покращувало їх вигляд. Германці викопували також приміщення у землі і утеплювали їх згори, там вони зберігали припаси і рятувалися від зимових холодів. Про такі “підземні” приміщення і згадує Пліній.

Німцям були відомі різні ремесла. Крім ткацтва, вони знали виробництво мила і барвників для тканин; деяким племенам була відома гончарна справа, видобуток і обробка металів, а ті, які жили вздовж узбережжя Балтійського і Північного морів, займалися також суднобудуванням і рибальством. Торгові стосунки існували між окремими племенами, але інтенсивніше торгівля розвивалася в місцях, прикордонних з римськими володіннями, і римські купці проникали в німецькі землі не тільки в мирний, але навіть і у воєнний час. Германці вважали за краще мінову торгівлю, хоча гроші були їм відомі вже за часів Цезаря. У римлян германці купували металеві вироби, зброю, домашнє начиння, прикраси та різні речі туалету, а також вино і фрукти. Римлянам вони продавали худобу, шкури, хутра, бурштин з узбережжя Балтійського моря. Пліній пише про гусячий пух з Німеччини та про деякі овочі, які вивозилися звідти римлянами. Енгельс вважає, що германці продавали римлянам рабів, у яких вони перетворювали полонених, захоплених під час військових походів.

Торговельні відносини з Римом стимулювали розвиток ремесел у німецьких племен. До 5 ст. можна спостерігати значний прогрес в різних областях виробництва – в суднобудуванні, обробці металів, карбуванні монет, виготовленні прикрас і т.д.

Звичаї, звички та вірування давніх германців

Про звичаї і звички древніх германців, про їх вірування збереглися свідчення античних авторів, багато також знайшли відображення в літературних пам’ятках німецьких народів, створених у більш пізні епохи. Тацит пише про суворість звичаїв давніх германців, про фортеці сімейних уз. Германці гостинні, під час бенкету непомірні у вині, азартні, аж до того, що можуть програти все, навіть свою свободу. Усі найважливіші події в житті – народження дитини, посвята в чоловіка, одруження, похорони та інші – супроводжувалися відповідними обрядами і співом. Своїх небіжчиків германці спалювали; ховаючи воїна, спалювали також його обладунки, а іноді й коня. Багата усна творчість германців існувала в різних віршовано-пісенних жанрах. Широко побутували обрядові пісні, магічні формули і заклинання, загадки, сказання, а також пісні, що супроводжували трудові процеси. З ранніх язичницьких пам’яток збереглися записані в 10 ст. давньоверхньонімецькою мовою “Мерзебурзькі заклинання”, в пізнішому записі давньоанглійською – змови, написані метричним віршем (11 ст.). Мабуть, пам’ятники язичницької культури знищувалися в середні віки під час насадження християнства. Дохристиянські вірування і міфи відображаються в давньоскандинавських сагах і в епосі.

Релігія давніх германців сягає своїм корінням в загальне індоєвропейське минуле, але в ній розвиваються і власне німецькі риси. Тацит пише про культ Геркулеса, якого воїни прославляли піснями, вирушаючи в бій. Цей бог грому і родючості називався у германців Донар (сканд. Тор); його зображували з потужним молотом, яким він виробляв грім і трощив ворогів. Германці вірили, що в боях з ворогами боги допомагають їм, і вони брали з собою в битви зображення богів як бойові прапори. Разом з бойовими піснями у них існував особливий наспів без слів, так званий “бардит” (barditus), який виконувався у вигляді сильного безперервного гулу для залякування ворогів.

Особливо шанованими божествами були також Водан і Тіу, яких Тацит називає Меркурієм і Марсом. Водан (сканд. Один) був верховним божеством, він панував як над людьми, так і в Валгалле (сканд. valhol від valr – «трупи вбитих у битві» і hol – «хутір»), де після смерті продовжували жити воїни, полеглі в бою.

Поряд з цими головними і найдавнішими богами – «асами» – у германців були також «вани», боги пізнішого походження, які, як можна припускати, були сприйняті індоєвропейськими племенами від переможених ними племен іншої етнічної групи. Німецькі міфи розповідають про довгу боротьбу асів з ванами. Не виключено, що в цих міфах відбилася реальна історія боротьби індоєвропейських прибульців з племенами, що населяли до них північ Європи, в результаті змішування з якими і пішли германці.

У міфах говориться про те, що германці ведуть свій початок від богів. Земля породила бога Туіско, а його син Манн став прабатьком роду германців. Богів германці наділяли людськими якостями і вважали, що люди поступаються їм у силі, мудрості, знаннях, але боги смертні, і, як всьому на землі, їм судилося загинути в останній світовій катастрофі, в останньому зіткненні всіх протиборчих сил природи.

Всесвіт давні германці уявляли собі як якесь велетенське дерево-ясень, на ярусах якого розташовані володіння богів і людей, в самій середині мешкають люди і все, що їх безпосередньо оточує і доступне їх сприйняттю. Це поняття збереглося в давньогерманських мовах в назві земного світу: двн. mittilgart, дс. middilgard, да. middanjeard, гот. midjungards (букв. «середнє житло»). Головні боги – аси – мешкають на самому верху, в самому ж низу поміщається світ духів пітьми і зла – пекло. Навколо світу людей були світи різних сил: на півдні – світ вогню, на півночі – світ холоду і туманів, на сході – світ велетнів, на заході – світ ванів.

Кожне племінне об’єднання древніх германців було також і культовим союзом. Спочатку богослужіння здійснював старійшина роду чи племені, пізніше виник прошарок жерців.

Свої культові обряди, які іноді супроводжувалися жертвопринесеннями людей або тварин, германці здійснювали в священних гаях. Там зберігалися зображення богів, а також містилися спеціально призначені для відправлення культу білосніжні коні, яких у визначені дні впрягали в освячені вози; жерці слухали їх іржання і пирхання і тлумачили його, як якесь пророцтво. Ворожили також і по польоту птахів. Античні автори згадують про поширення серед германців різних гадань. Рунічне письмо, яке з’явилося у германців в перші століття нашої ери і було доступне спочатку тільки жерцям, служило для ворожінь і заклинань.

Германці обожнювали своїх героїв. Вони шанували в переказах “великого визволителя Німеччини” Армінія, який переміг римського головнокомандувача Вара в битві в Тевтобурзькому лісі. Цей епізод відноситься до початку 1 ст. н.е. Римляни вторглися на територію німецьких племен між ріками Емсом і Везером. Вони намагалися нав’язати німцям свої закони, вимагали у них податки і всіляко гнобили їх. Арміній, що належав до родової знаті племені херусків, провів юність на римській військовій службі й був у довірі у Вара. Він організував змову, зумівши залучити до нього вождів інших німецьких племен, які також служили у римлян. Германці завдали сильного удару Римській імперії, знищивши три римських легіони.

Відлуння давньогерманського релігійного культу дійшли до нас в деяких географічних назвах. Назва столиці Норвегії Осло походить від дисл. ass – «бог з племені асів» і lo – «прогалина». Столиця Фарерських островів – Торсхавн «гавань Тора». Назва міста Оденсе, в якому народився Г.Х. Андерсен, походить від імені верховного бога Одіна; назва іншого датського міста – Віборг походить від дат. wi – «святилище». Шведське місто Лунд виникло, мабуть, на місці священного гаю, наскільки про це можна судити по давньошведським значенням lund (в сучасній шведській lund – «гай»). Бальдурсхейм – назва хутора в Ісландії – зберігає пам’ять про юного бога Бальдре, сина Одіна. На території Німеччини є чимало невеликих міст, які зберігали ім’я Водана (зі зміною початкового w у g): Бад-Годесберг близько Бонна (у 947 р. згадується його первинна назва Вуоденсберг), Гутенсвеген, Гуденсберг та ін.

Хто з українців належить до найсильніших людей світу? Чим вони близькі до Микити Кожум’яки?

Можна назвати козака Івана Підкову, Івана Піддубного, Василя Вірастюка та інших силачів. Вони, на відміну від Кожум’яки не боролися зі змієм, але теж захоплюють своєю надзвичайною силою та майстерністю. Як селяни спостерігали за битвою Микити, так глядачі захоплено дивляться на виступи найсильніших людей. Щоб підтримувати свою силу, Микита орав поле та важко працював, силачі теж змушені багато тренуватися.

Підпишись

Copyright © 2014 – 2023 / При використанні матеріалів сайту, зворотнє посилання обов’язкове.
Сайт входить в мережу сайтів ABCVG.com / Час генерації: 0.022 сек.

Генріх Гайне. Збірка поезій «Книга пісень»

Гайне мріяв про справедливий світ, вільну й демократичну Європу. І в тому, що вона таки постала, – велика заслуга Г. Гайне та його сучасників. Насіння, яке вони засіяли, зійшло. Можливо, саме на це й сподівався поет, кажучи: «Насправді я не знаю, чи заслужив я, щоб після моєї смерті мою труну прикрасили лавровим вінком. Але на цю труну ви маєте покласти меч, тому що я був хоробрим солдатом у війні за звільнення людства».

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

ГЕНРІХ ГАЙНЕ

(1797—1856)

Генріх Гайне народився в єврейській родині торговця сукном у німецькому місті Дюссельдорфі, що тоді перебувало під протекторатом французької влади. Тож отримувати освіту він почав у ліцеї, відкритому французами. Вихованням сина серйозно займалася мати, освічена й розумна жінка. Після приєднання Дюссельдорфа до Пруссії Генріх, як наполягала сім’я, переходить до комерційного училища. Перша спроба зробити з нього комерсанта не вдалася. «Хлопець не має жодного хисту до наживи», – таким був вердикт роботодавця.

Зазнали краху й намагання дядька, Соломона Гайне – власника банку в Гамбурзі, розкрити генетично закладені комерційні здібності небожа. Однак три проведені в дядька роки не можна вважати змарнованими: Гайне встиг двічі поспіль серйозно закохатися у своїх кузин: спочатку в Амалію (яка ним знехтувала й одружилися з прусським аристократом-землевласником), а згодом – у Терезу. Гіркі юнацькі переживання час від часу відлунюватимуть у його творах.

Готліб Гессен. Портрет Гайне, 1828

Чудову пісню – пісню нову,

О друзі, я буду співати!

Ми хочемо царство небесне тут,

На цій землі, збудувати.

Далі були університети, де Гайне опановував юриспруденцію: Боннський, Геттінгенський і Берлінський. Серед його вчителів – філософи світового рівня – Август Вільгельм Шлегель та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Хоча спеціальністю він не надто переймався, надаючи перевагу лекціям з історії та літератури, докторську дисертацію з права у Геттінгені захистив.

Однак його цікавила поезія і лише поезія. Знаменита нині збірка «Книга пісень» (1827) стала коштовною перлиною німецької та світової лірики.

Гайне не був самітником, зосередженим на власних переживаннях і жалях. Мандри роздрібненою Німеччиною, роздуми над долею співвітчизників вилилися в «Подорожні нариси» (1826-1831), якими надзвичайно захоплювалася публіка і які були заборонені в деяких німецьких містах. Через різко негативну реакцію прусської верхівки на ці твори та надії, що їх зародила у Гайне французька липнева революція 1830 р., поет назавжди переїхав до Парижа (1831).

Служіння ідеям свободи, рівності й братерства спонукали Гайне стати, за його влучним висловом, «барабанщиком революції». З батьківщиною Гайне зв’язку не втрачав. Досвід революційної Франції він хотів поширити на відсталу тоді Німеччину. У Парижі він активно займався журналістикою. А в Німеччині книги забороненого поета мали неймовірний попит і розходилися великими накладами. Користуючись постійною матеріальною скрутою поета й тим, що через загрозу арешту приїхати до Гамбурга той не міг, видавець фактично паразитував на ньому, виплачуючи копійчані гонорари. Тож коли хтось із відвідувачів жалюгідної мансарди заводив розмову про Гамбург, Гайне не без іронії показував зображення будинків, які збудував видавець за прибутки від його книжок.

Лише через 13 років еміграції поетові пощастило знову потрапити на батьківщину. Коли прусські прикордонники, як водиться, спитали, чи немає в нього забороненої літератури, він чесно їм відповів: «Є!», і, постукавши пальцем по своєму лобі, показав: «Ось тут». Написана роком пізніше сатирична поема «Німеччина. Зимова казка» (1844) була теж заборонена в Пруссії, а на кордоні отримали наказ заарештувати її автора, хоч би де він з’явився. Бо ж Гайне, як ніхто інший, добре бачив суто німецькі проблеми: націоналістичний мілітаристський дух, гоніння на вільне слово, пережитки феодалізму.

З 1846 р. Гайне опинився, за його власним висловом, у «матрацній могилі» – почався прогресуючий параліч. Проте він не втратив інтересу до життя, а й далі працював – усі вісім років лежання на матраці.

У 1851 р. вийшла друком поетична збірка «Романсеро», яку критики називали «золотою книгою переможених»:

Не врятовує героя

Ні шолом, ні ясна зброя.

Ось лежить він на землі,

А мерзотник у сідлі.

Здавалося, доля вирішила уповні познущатися з Гайне: все, у що він вірив і чому присвятив життя, зазнавало краху. «Весна народів» закінчилася заморозком реакції, березнева німецька революція 1848 р. теж захлинулася. Гайне та його товаришів згодом назвали «поколінням переможених».

Утім, хто переможець, а хто переможений – розсудив час.

Збірка поезій «Книга пісень»

Однією з найпопулярніших книг «останнього поета романтизму й першого його критика», як називав себе Гайне, є збірка поезій «Книга пісень». Вона до певної міри автобіографічна, адже саме нерозділене кохання до кузини Амалії покладено в основу вічної історії, яку переповів Г. Гайне.

«Книга пісень» була надрукована у 1827 р. й об’єднала всі вірші, написані митцем до цього часу. Вже самою назвою поет визначив особливості своєї збірки, що створювалася під впливом народної пісні. Він не лише використав окремі фольклорні теми та мотиви, а й за формою наблизив свої вірші до пісні, використавши, зокрема, улюблений фольклором ліричний монолог.

Я рано підпав під вплив німецьких пісень. У моїх віршах. до певної міри народна лише форма, зміст же належить «цивілізованому» суспільству, яке просякнуте умовностями. Я. зрозумів, як зі старих форм народних пісень можна створити нові форми, теж народні, хоча в них немає ні наслідування застарілої мовної незграбності, ні безпорадності.

Г. Гайне

«Книга пісень» не знає рівних за кількістю перевидань, а також перекладів на музику. Що ж зробило збірку такою популярною? Насамперед щирість, простота, підкреслена (як у фольклорі) наївність передачі почуттів. Ліричний герой «Книги пісень» сповідує істину, зрозумілу й майже недосяжну водночас: без кохання немає щастя, а без щастя життя втрачає сенс. Це піднесене почуття поет ніби «приземлив», перенісши місце дії на міські вулиці чи у міщанські вітальні. Тут і там ми бачимо ознаки буденності: групка причепурених містян радісно й завзято чимчикує на свято, захоплено спостерігаючи, «як світ романтично зацвів», а «їхні вуха довго вбирають радісний спів шпаків»; колишня кохана, змарніла і втомлена, повертається з базару; а ось освітлений вечірній будинок, у вікнах якого подеколи з’являються тіні, – ці та безліч інших деталей підкреслюють достовірність, примушують повірити в щирість і правдивість того, що відбувається навколо.

«Книга пісень» складається з 5 розділів: «Страждання юності» (1816-1821), «Ліричне інтермецо» (1822-1823), «Знову на батьківщині» (1823-1824), «Подорож на Гарц» (1824), «Північне море» (1825-1826). Попри розмаїтість, цикли органічно продовжують один одного й об’єднані спільним мотивом – сповіддю ліричного героя, що розкриває формування й розвиток його особистості. Він то романтично піднесений, то іронічно глузливий.

Інтермецо — невеликий музичний твір довільної форми, а також самостійний оркестровий епізод в опері або проміжний розділ в інструментальній композиції.

У І частині ліричний герой страждає від нещасливого кохання. Його кохана – підступна, жорстокосерда і немилосердна. У свідомості героя все переплуталося: буття і сон, життя і смерть, фантазії й реальність. Зневажене почуття стає джерелом гострого конфлікту з навколишнім світом. Тож особиста трагедія перетворюється на вселенську катастрофу. Загальний настрій цієї частини – розпач і розпука.

Відчай «Страждань юності» змінюється світлою тугою в «Ліричному інтермецо». Поет уславив земне кохання в усій його життєвій красі й привабливості, адже жоден вимріяний поетичний ідеал нічого не вартий, коли немає реального почуття. Від вірша до вірша перед нами проходить своєрідний любовний роман, складений із ліричних мініатюр. «В чарівний місяць май» ліричний герой закохався, але дівчина його не помічає і виходить заміж за іншого, залишивши самотньому герою лише страждання.

У циклі «Знову на батьківщині» Гайне використовує традиційний мотив подорожі: розчарований ліричний герой покинув рідні місця і згадує минуле. Юнацькі страждання йому дорогі як згадка про світле, хоча й болюче почуття. Змінюється і сприйняття коханої: вона не винна в стражданнях ліричного героя, адже кохання спалахнуло в його душі не з її волі. Ліричний герой дорослішає, починає розуміти неоднозначність і суперечливість кохання: те, що нещодавно здавалося неймовірною трагедією, здатне вивищити нас і допомогти зрозуміти істинну глибину людського життя.

Еволюція ліричного героя «Книги пісень»: від надмірного романтизму через більш тверезий погляд на світ до відсторонення від засад романтичної свідомості (романтична втеча від дійсності в любов – розчарування в ідеалі коханої і коханні взагалі – іронічне ставлення до світу і до себе).

В останній частині збірки «Північне море» ще більше підсилюється схильність ліричного героя до пошуку відповідей на вічні запитання. Він намагається злитися з природою, відчути себе хай маленькою, але такою необхідною частинкою Всесвіту.

Більшість віршів збірки за формою нагадують народну пісню й написані як ліричний монолог-сповідь. Тут немає складних метафор чи алегорій. Мова віршів наближена до розмовної, активно використовуються паралелізм та питальні речення, що теж характерно для народної поезії. Про цей цикл Гайне сказав: «Ці вірші належать до найсамобутнішого, що я написав».

Важливим засобом розкриття внутрішнього світу й стану душі ліричного героя є зображення природи. Самотні кедр і пальма, неживі троянди, мовчазні фіалки, холодне сонце – всі ці образи найповніше розкривають усе безмежжя страждань ліричного героя, підкреслюючи його нерозривну єдність із природою, а природи – з ним.

Ще однією виразною особливістю «Книги пісень» є її іронія. У Гайне вона охоплює зображення як зовнішнього, так і внутрішнього світу.

Філістери, вбрані на свято,

Ідуть в поля і ліси,

Стрибають, немов цапенята,

Сп’янілі геть від краси.

Як світ романтично зацвів,

І довгим вухом вбирають

Дзвінкі пісні шпаків.

Переклад Марії Пригари

Мене ти ще більш печальним

Зробила на довгі дні —

У поцілунку прощальнім

Стрілитися я не стану,

Про це ти й думать облиш, —

Бо все це, моя кохана,

Було вже зо мною раніш.

Переклад Павла Усенка

На кінець XIX ст. кількість віршів із «Книги пісень», покладених на музику, становила понад півтори тисячі. До поезії Гайне зверталися композитори Ф. Шуман, Ф. Ліст, Ф. Шуберт, Й. Брамс, Р. Штраус, Р. Вагнер, О. Мендельсон, Е. Гріг, П. Чайковський, М. Лисенко та ін.

Гарна доля судилася «Книзі пісень» і на українській землі. Окремі вірші збірки майже відразу були перекладені українською мовою. Особлива заслуга тут належить Лесі Українці, якій вдалося передати тонкий ліризм віршів Гайне. Поезії німецького романтика привертали увагу Ю. Корецького, М. Рильського, Л. Первомайського, М. Пригари, М. Лукаша, О. Новицького, В. Струтинського, П. Усенка, Н. Забіли та ін.

• 1. У чому Г. Гайне вбачав своє призначення як письменника?
• 2. Як життя і творчість письменника пов’язані з суспільним і політичним життям того часу?
• 3. Чи є творчість поета автобіографічною?
• 4. Чи згодні ви з твердженням, що Гайне належить до покоління переможених?
• 5. Чому в Німеччині за життя Гайне і пізніше, за часів Третього рейху, були заборонені твори поета?
• 6. Порівняйте збірку «Книга пісень» Г. Гайне та «Книгу пісень» Ф. Петрарки. Що їх об’єднує? Чи наслідував німецький поет Петрарку?
• 7. З яких циклів складається «Книга пісень»? Чи пов’язані якимось чином вірші в циклі між собою?

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

На півночі кедр одинокий

В холодній стоїть вишині,

І, сніжною млою повитий,

Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову,

Що десь у східній землі

Самотньо і мовчки сумує

На спаленій сонцем скалі.

Переклад Леоніда Первомайського

Самотній кедр на стромині

В північній стоїть стороні,

І кригою, й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самотині

На спаленій сонцем скалі.

Переклад Максима Рильського

У романтичних творах знаходимо підкреслене звеличення «життя духу», і навіть змалювання природи перетворюється на засіб пізнання героєм світу та власної душі.

У вірші описано два дерева — північний кедр 1 і східну пальму. Проте це не просто пейзажна замальовка. Сенс вірша значно глибший: у ньому втілено мотив самотності людини в цьому світі, причому самотності трагічної та непереборної. Кедру й пальмі ніколи не зійтися разом, оскільки пальма не приживається на півночі, а кедр не росте на сході.

Тож цей романтичний вірш, який можна було б віднести до пейзажної лірики (бо в ній зображується природа), насправді належить до лірики інтимної (яка зображує душу, внутрішній світ людини). І все-таки наведена поезія є водночас і перлиною світової пейзажної лірики.

1 В оригіналі вірш називається «Сосна і пальма», а в перекладах з’явився кедр, оскільки в німецькій мові слово «сосна» чоловічого роду.

• 1. Доведіть, що вірш «На півночі кедр одинокий» належить до романтичної лірики.
• 2. Які настрої втілено у вірші Гайне? Які художні засоби використовує поет?

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

І плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають, смутні.

З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли до нас згодом самі.

Переклад Максима Стависького

Щемлива й щира лірична мініатюра «Коли розлучаються двоє. » входить до розділу «Ліричне інтермецо». Своєю формою вона нагадує народну пісню. Настрої смутку й туги створюються за допомогою повторення слів «плакати», «зітхати», «зітхання», «сум», «смуток».

Вірш побудований за принципом контрастного паралелізму. У першій строфі, що є уривком з німецької народної пісні, йдеться про закоханих, які сумують у передчутті розлуки. Нам не відома причина розлуки – зрештою, вона й не має значення, бо йдеться не про певну ситуацію, а про почуття всіх закоханих, яким не судилося бути разом.

Вірш «Коли розлучаються двоє» поклав на музику Микола Лисенко. Романс став таким популярним, що його вважають українською народною піснею.

Чому герої другої строфи не оплакували кінця свого кохання, а сумують через довгі роки? Може, кохання було нерозділеним, або ж вони не наважувалися освідчитися, а тепер сумують через втрачені чи невисловлені почуття.

• Чим, на вашу думку, вірш «Коли розлучаються двоє» близький українській ментальності?

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє;

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.

Повітря свіже й прозоре,

І Рейну тихий плин;

В вечірньому сяйві гори

Звели гряду верховин.

Незнана красуня на кручі

Сидить у самоті,

Упали на шати блискучі

Із золота гребінь тримає

І коси розчісує ним,

І дикої пісні співає,

Не співаної ніким.

Рибалку в човні о ту пору

Проймає нестерпний біль,

Він дивиться тільки вгору,

Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім

І човен, і хлопець з очей,

І все це своїм співом

Переклад Леоніда Первомайського

Скеля Лор Лей на Рейні

Історію про дівчину, яка всіх, хто пливе Рейном біля скелі Лор Лей, зачаровує своїм співом, розповів у баладі німецький поет-романтик Клеменс Брентано.

Лорелей пробуджувала палкі і згубні почуття в кожного, хто її бачив. Саму ж красуню коханий покинув. Єпископ засудив її до покути в монастирі. Нещасна вийшла на гору, щоб востаннє побачити замок, який був свідком її кохання, – і кинулася зі скелі в бурхливий потік. Їй здалося, що за нею на човні приплив коханий. А три рицарі, які її супроводжували, померли від туги на вершині.

Вірш «Не знаю, що стало зо мною. » входить до циклу «Знову на батьківщині».

. Золотоволоса красуня співає на тлі вечірнього неба під плескіт рейнських хвиль. Її пісня вабить рибалку, який гине в бурхливому вирі біля скелі Лорелей.

Гайне не описує детально ні красуні, ні загибелі рибалки. Вірш дуже статичний – схожий на картину. Чим привабила ця «дика», не співана ніким пісня рибалку? Чому його «проймає нестерпний біль»? Можливо, у його душі жевріє промінчик надії на ймовірне, хай і швидкоплинне, щастя із золотокосою красунею, а можливо, фантастична картина надто вже контрастує з тією буденністю, у якій він мусить жити – і так жити вже несила. Чи він просто зачарований красунею, яка, швидше за все, навіть не помітила його загибелі? Лорелей Гайне уособлює згубну силу кохання, якою вона наділена попри свою волю. А може, безжальну й байдужу красу. Чи ще щось інше?

Трагічна історія кохання рибалки до Лорелей нагадала йому власне нещасливе кохання. Рани ще не загоїлись, і стара казка їх роз’ятрює, але водночас заспокоює, бо дає змогу поглянути на почуття ніби збоку, навіть дещо іронічно. Ліричний герой відчуває полегшення, звільняється від болю, попрощавшись із минулим. Деякі дослідники вважають, що цей вірш – прощання Гайне з романтизмом.

Ця поезія Гайне стала у Німеччині неймовірно популярною піснею. Її вивчали у школах як народну і співали на вулицях навіть під час Третього рейху – тоді як твори Гайне палали на площах.

• 1. Що символізує образ Лорелей у вірші Гайне «Не знаю, що стало зо мною. »?
• 2. На прикладі кількох віршів покажіть роль і місце природи в ліриці Гайне.
• 3. За мотивами поезії Гайне напишіть мініатюру «Сумує поетове серце».

ВІРШІ ГЕЙНЕ МОВОЮ МУЗИКИ

«Книга пісень» Г. Гайне стала джерелом натхнення для багатьох композиторів світу. Проте особливе місце серед них належить німцям Францу Шуберту й Роберту Шуману. Вони написали на вірші Гайне багато пісень. І в Шуберта, і в Шумана в музичному оформленні велика роль належить фортепіано, звучання якого поширюється за межі звичайного акомпанементу й повністю підкоряється слову й голосу, ніби намагаючись зробити вірш Гайне ще рельєфнішим і емоційнішим. Дивно, але творчість поета викликала в них різні музичні асоціації. За допомогою музики Шуберт спробував розкрити внутрішній сенс слів Гайне: його пісні – це скорботні мелодії, у яких переливаються відтінки почуттів, що іноді навіть не усвідомлюються ліричним героєм.

Шуман на вірші з «Ліричного інтермецо» створив цикл «Кохання поета». Розповідь Гайне про юнацьке кохання, що викликає поблажливу усмішку в зрілі роки, у Шумана перетворилася на пристрасну оповідь про сильне й могутнє почуття, яке то примушує героя неймовірно страждати, то підносить його до незабутнього блаженства. Цикл «Кохання поета» закінчується розгорнутим фортепіанним монологом, у якому одні дослідники вбачають образ коханої, який неможливо забути, а інші трактують як романтичну мрію про красу, без якої творчість не має жодного сенсу.

• 1. Презентуйте свій плейлист пісень на слова Г. Гайне. Поясніть критерії відбору.
• 2. Підготуйте мультимедійний проект «Чарівна сила музики й співу в міфах та літературі» (наприклад, Орфей, сирени, Лорелей тощо).

ВІДЛУННЯ

Максим Рильський

ГАЙНЕ

Арлекін з трояндою в руці

Йде серед буйного карнавалу.

Щоки й чоло у смішній муці,

А в очах далекий відблиск жалю.

Правда, смішно вірити й любить,

Правда, смішно з квітів милуватись?

Скільки років, скільки вже століть

Люди вміють їсти й цілуватись!

Він сміється, щоб не заридать,

Він плига під звуки сарабанди, –

Та нікому б не здолав оддать

Арлекін кривавої троянди!