Повчальні казки

Добрі і повчальні казки для зовсім маленьких дітей. З них вони дізнаються, як добре бути добрими і турботливими, як здорово мати багато друзів і до чого призводять капризи і хуліганство.
Почитайте малюкові ці чудові казки, і ви помітите, що погана поведінка та капризи назавжди покинули вашу дитину.

Повчальні казки

Повчальні казки

Одного літнього дня, веселий метелик літав у садочку, милувався квіточками які цвіли там. А там багато різних квітів було і ромашки були і васильки, червоні та білі троянди, піони рожеві, синьокі волошки, і навіть соняхи тільки маленькі і без зерняток – декоративні. Метелик літав, розглядав кожну.

Був тихий, весняний, сонячний ранок. Прокидалося сонечко, а за ним малюки, які збиралися в дитячий садочок, дітлахи до школи, їхні батьки на роботу, дідусі і бабусі готувати сніданок усій родині. І цього ранку прокинулося сонечко. Воно було привітне й ласкаве, посміхнулося до всіх хто прокида.

Книжки з казками

Багато хто серед сучасної молоді доволі скептично ставиться до казок, особливо народних (бо є ж іще й авторські казки). Любити та читати їх – це, на їхню думку, страшенно несучасно. Але ж насправді казки, книги – збірки казок та ще й з ілюстраціями дуже популярні.

Що ж, це негативне ставлення сформувалося серед молоді невипадково. Вочевидь – і на цьому наголошують літературознавці та освітяни – в радянській та пострадянській системі освіти та виховання відбувся відчутний перегин у бік дидактики й так званого «шароварного» мистецтва. Серед іншого це стосується і впровадження через систему освіти національної історії, літератури та візуального мистецтва – тими методами, які здатні хіба що відштовхнути, але точно не вразити чи зачарувати.

Радимо подивитись розділи:

Діти, у чиїх сім’ях немає щирої, нелицемірної та радісної любові до національного тексту, образу, інтонації, будуть сміятися, коли читатимуть казки українською мовою в молодших класах, а потім будуть нести цю або ще більшу зверхність до них у старшому віці. Зламати цю тенденцію можна лише через сім’ю та завдяки формуванню якісно інакших перших вражень у дітей. Коли батьки сідатимуть поруч із дітьми та разом відкриватимуть новий чарівний світ, без скепсису та іронії, – це буде головним кроком до змін у цій області. Українські казки так само варті любові та захоплення, як, скажімо, українські національні кольори або вишиванка.

Що таке казка

Ми всі час від часу використовуємо у побутовому мовленні слово «казка». Зазвичай ми маємо на увазі, що щось не має під собою підстав або є вигадкою. Які ж визначення дають казці літературознавчі словники?

Казка – це, по-перше, один з видів художньої прози. За формою – це порівняно коротка розповідь. За сюжетом – це розповідь про вигадані, фантастичні події. Історично вони походять від народних переказів. Але чи не найцікавіше, що можна довідатись, вивчаючи дефініцію, це те, що казкова оповідь має вестися таким чином, аби вигадані фантастичні події сприймалися як реальні, такі, що дійсно відбувалися або могли відбутися в минулому, теперішньому чи майбутньому часі.

Найстаріші повчальні історії – це казки про тварин. Ці найдавніші дитячі розвовіді пов’язані ще з тотемічними уявленнями наших предків і носили колись магічний сенс. Але із часом магічний сенс поступився місцем повчальному та виховному.

Сучасні казки для дітей

Сучасний погляд на казки відкриває в них інші змісти. І йдеться не лише про те, що саме вони завдяки своїм відносно коротким обсягам та динамічності сюжету, яскравим героям та переважно щасливим закінченням є чи не найкращою розвагою для дитини, яка вчиться любити книжки: мало що може порівнятися із захопленням, яке відчуває малеча, коли дорослі читають їх, підкреслюючи інтонацією яскраві моменти. Йдеться про той культурний місток, який казка прокладає від минулого у майбутнє, поєднуючи покоління та душі.

Казки українською мовою для дівчат і хлопців

Є сподівання, що казки для дітей українською мовою продовжать завойовувати серця малечі та їхніх батьків. Це – один із найкращих способів долучитися до коріння свого народу та подарувати дитині можливість стати ближчою до національних скарбів.

Короткі і пізнавальні казки для дітей

Купити казки для дітей ви можете у книгарні «Є», а також ви завжди можете придбати кольорові якісні видання народних та авторських видань, купити один із трьох томів «100 казок» – найкращих українських народних оповідок з ілюстраціями провідних українських художників від упорядника Івана Малковича, «Казки для малюків», казки Ред’ярда Кіплінґа або Івана Франка, «Казки народів світу», якими захоплюються діти з Китаю, Індії, Америки та інших країн тощо. Видання розраховані на дітей від трьох років, дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, а також усіх, хто любить читати.

Повчальні казки для дітей: 7 коротких історій

На відміну від фантастичних казок, повчальні мають виховний зміст та мораль. Кожна казка – чудова тема для обговорення з дітками. Казки змусять замислитися дітей про лінощі, брехню, хитрість, життєву мудрість. Cайт Mamabook підготував підбірку коротких казок із повчальним змістом, які найкраще підходять для дошкільнят.

ЯК РАК ВОРОНУ ОБДУРИВ

Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні: «Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!»—«Угу!»—каже ворона, не роззявляючи рота. «І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були!» — «Угу!» — гугнить ворона, а рака кріпенько держить. «Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!» —«Еге!»—крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.

От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть: «Упустив рака з рота». А як кого остерігають, то кажуть: «Гляди, не впусти рака з рота».

МИШАЧА РАДА

В одній хаті помер котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть.

Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить. Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом.— Треба його конче позбутись, бо ні одна не останесь живою».— «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу,— сказала маленька.— Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тогді здалека будемо чути, як він біжить; от і поутікаємо».— «Дуже добра рада»,— сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але котра завісить котикові дзвіночок на шиї?» — спитала одна мишка.

Усі поглянули одна на другу і замовкли; не найшлась така відважна. А кіт тимчасом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній.

ЯК ПТАХИ ЗДОЛАЛИ ЗВІРІВ

Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко:

– Поглянь, он де синиччині хороми.

– Та які ж то хороми, сміється ведмідь, звичайнісінька халабуда.

Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою.

Обрали звірі лиса за найголовнішого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе.

А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам.

Уранці, тільки но розпочався бій, Шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди, гадали, що це знак про небезпеку.

Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя в синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців.

ДВА БРАТИ

Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну.

Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу».

Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.
А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:
— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.
Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову.

На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них.

Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя.

ВОВК ТА ЧАПЛЯ

Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Йшов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть.

Підкрався вовк тихенько — та хап її!

Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже: «Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати».

«Від цього мені шкоди не буде»,— подумав вовк і дозволив: «Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу».

Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує — танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошку вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла.

Вовк подививсь їй вслід та й говорить: «І навіщо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу. »

ЖАДІБНИЙ ПЕС

Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м’яса і утікав з ним чимскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глубоким потоком, і тримає сильно м’ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потоку і уздрів в воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м’яса в зубах, хотів йому і тоє м’ясо видерти. Станув на кладці, наїжився, гаркнув, а м’ясо йому із зубів хлюп в глубокую воду і пірнуло на сам спід.

Так зажерливий пес і своє м’ясо стратив, і чужого не дістав.

Так часто і межи людьми буває. При своїй захланності тратять своє і чужого не достануть.

ДВА ЦАПИ

Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі. »

Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду.

“- Я обов’язково, ти чуєш? Я обов’язково, – сказав Ведмедик.Їжачок кивнув.– Я обов’язково прийду до тебе, щоб не трапилося. Я буду біля тебе завжди.Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав.– Ну що ти мовчиш?– Я вірю, – сказав Їжачок”(с) Сергій Козлов, “Їжачок у тумані” Мабуть, у будь-якої людини бувають періоди, коли все йде не так, як хочеться. У такі моменти здається, що тобі ніхто не допоможе, ти абсолютно самотній у цьому світі, всі байдужі до твоїх проблем і ти сам нікому не потрібен. Але в якому б розпачі ми не знаходилися, інколи лише кілька слів можуть виявитися рятівними, якщо ці слова вимовить людина, якій ти насправді небайдужий.Як чудово, що в житті є такі особливі люди – друзі. І, звичайно ж, почитати короткі та зворушливі історії про справжню дружбу, які ми сьогодні зібрали для вас. Дівчинка, яка живе в нашому домі, захворіла на рак. Їй довелося пройти курс хіміотерапії, після чого вона облисіла. Коли її виписали і привезли додому, вона не хотіла виходити на вулицю, бо думала, що всі будуть над нею сміятися. Через кілька днів у її квартирі пролунав дзвінок. Вона відчинила двері й побачила на порозі всіх своїх товаришів з нашого двору з поголеними головами. Четверо з них були дівчата. Сьогодні моя дружина пішла з життя після довгої і болісної боротьби з хворобою. Мій найкращий друг, який живе за п’ять тисяч кілометрів від мене, подзвонив висловити свої співчуття. Він запитав мене: “Щоб ти сказав, якби я заскочив до тебе на хвилинку просто обійняти тебе?”. “Я б посміхнувся”, – відповів я. Через секунду пролунав дзвінок у двері. Пам’ятаєте, колись ваші однокласниці клеїли фотографії футболіста Кріштіану Рональдо на зошити як приклад найсексуальнішого чоловіка? Насправді, він і його друг Альберт Фантрау – ще й найяскравіший приклад самопожертви друзів. Колись у молодіжну команду, в якій грали хлопці, приїхали люди зі Спортингу і сказали, що до академії візьмуть того, хто заб’є найбільшу кількість голів за матч. Обидва друга забили по одному голу, а вирішальний третій Альберт віддав Кріштіану, просто сказавши “Ти кращий за мене”. Зараз Альберт не грає у футбол – його кар’єра скінчилася, але в нього розкішний будинок і машина – подарунки від Кріштіану. Я навчаю людей мові жестів і сьогодні до мене на заняття прийшла жінка, якій видалили гортань. Разом з нею на урок прийшли її чоловік, четверо дітей, батьки, сестра, брат і 12 близьких друзів. Вони всі вирішили навчитися мови жестів, щоб мати можливість й надалі спілкуватися з дорогою для них людиною. “I’ll Push You” – “Я буду тебе штовхати” – так відповів Патрік на прохання свого друга. Патрік Грей і Джастін Скізук – найкращі друзі з самого дитинства. Хвороба, яка посадила Джастіна до інвалідного крісла – не відбила у нього бажання подорожувати і жити повним життям. Коли він побачив документальний фільм про Шлях Святого Якова в Іспанії – він відчув, що повинен його пройти. Під час всього шляху довжиною 800 кілометрів його друг штовхав і тягнув коляску Джастіна – разом вони подолали все. Зараз в планах у друзів подорож до Африки і підводне плавання – давня мрія Джастіна. Сьогодні, нарешті, я подолав свою гординю, і подзвонив своєму найкращому другові, з яким не розмовляв більше року. Він підтримував мене у найважчих життєвих ситуаціях, але рік тому, коли у мене була депресія, я був занадто егоїстичний, щоб допомогти другові в його проблемах. Я був упевнений, що він більше ніколи не буде зі мною спілкуватися, і подзвонив, щоб просто вибачитися. Але не встиг я сказати і слова, як у слухавці пролунав голос: “Ну що, друже, давно не бачилися, заїхати за тобою?”. Джерело

Повчальна казка для невпевнених в собі дітей. Прочитайте її і своїм дітям!

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

“Крокодильчик” – повчальна казка для дітей, які проявляють словесну агресію

Може, в морі, може, в річці, може, в озері лісовому жив Крокодильчик. Найбільше на світі він любив смачно поїсти. Міг і рибку, міг і жабку, міг і пташку прожувати, тому що у крокодильчика були міцні, красиві і здорові зуби. Але була у крокодильчика погана звичка, він часто лаявся, говорив багато злих і недобрих слів. Одного разу Крокодильчик образив доброго чарівника. Чарівник його зачарував, і тепер після кожного поганого слова у крокодильчика випадав один зуб. Скоро у нього зовсім не залишилося зубів, і він уже не міг смачно поїсти. Сумно стало крокодильчику. Почав він розпитувати мешканців водойми, чому у нього випали всі зуби. Мудрий Бегемот пояснив йому причину. Крокодильчик все зрозумів, вибачився перед чарівником, і у нього почали рости нові зуби. З того часу Крокодильчик береже свої зуби. Він не тільки чистить їх вчасно, а й, найголовніше, не говорить поганих слів. Блинова Тетяна Джерело

Повчальна казка про ящірку для дітей, які не вміють гратися з іншими дітьми

Жила-була маленька ящірка. Жах, яка шкідлива! Як вийде на вулицю до жабенят пограти, так і давай гидоту всім говорити. – З вами я не дружу! – І з вами теж не дружу! – А вас взагалі покусаю! – Як же, – їй кажуть, – ти нас покусаєш? У тебе і зуби-то он які дрібні! – Дрібні, – каже, – зате отруйні! Всіх покусаю! З ящіркою цією ніхто не хотів грати. Ні в квача, ні в хованки, ні в кеглі. А як з нею грати? Вона то волає, то б’ється, то якщо кеглі збудуєш – все зруйнує. Якось раз побудували звірята з піску замок. Високий, гарний. З вежами. А ящірка прийшла і зламала його. Розсердилися звірята, зашипіли. А ящірка як давай плюватися! Тоді жабенята схопили ящірку і хотіли побити. Старше жабеня сказало: – Ні. Ми її зараз додому відведемо. І розповімо її мамі, що вона себе погано веде. Покусати всіх хоче. І плюється. Нехай її мама покарає. А то і ремінця дасть. – Правильно! – закричали всі, – ремінця їй! Потягли вони ящірку до мами-ящірки. Розповіли мамі-ящірці про її погану поведінку. Мама ящірку в лапки прийняла, але замість того, щоб побити, взяла і притиснула її до серця. Та ще й колисати почала. – Що таке? – зашипіли жабенята. – Неподобство! – крикнуло старше жабеня, – чому ви її не покараєте? Вона ж хуліганка! – Ви вже вибачте її, будь ласка, – сказала мама-ящірка, – це просто у моєї доньки така шкірка шкідлива. – Як це? – не зрозуміло старше жабеня, – шкірка шкідлива? – Колеться зсередини. Розумієте? Жабеня зіщулилося. Неприємно має бути, коли шкурка зсередини колеться … – Ось стривайте, – продовжила мама-ящірка, – вона скоро її скине і буде доброю. Колір шкірки буде той же самий, але зсередини вона стане м’яка. Як сама ящірка. Вона ж всередині, навіть під колючою шкіркою, добра … – А як ми дізнаємося, що вона її скинула? – запитало жабеня, – якщо колір той же самий залишиться? – Дізнаєтеся, – пообіцяла мама-ящірка, – обов’язково! – А довго чекати, поки вона її скине? – запитало жабеня. – Ні! Не довго. А для того, щоб вона скоріше її скинула, ящірку треба частіше обіймати і ось так качати. Сто раз на день. – А якщо вона кусатися буде? – запитало вуженя. – Якщо ось так обіймати – не буде, – запевнила його мама-ящірка. Звичайно, на наступний день ящірка на майданчику знову бешкетувала. То крикне щось образливе. То піском кине. Але жабенята все-таки мамі-ящірці повірили. І кожен раз намагалися обіймати ящірку. І колисати. Вона виривалася спочатку, а потім затихала. Сто разів на день обіймати, звичайно, їм було непросто. Тому жабенята і інші звірята вирішили їй допомогти. І по черзі обіймали шкідливу ящірку. Хоча і боялися – раптом вкусить або щось гидке скаже? Особливо страшно було дощовому черв’ячку. Він навколо ящірки обвився, а сам тремтить. – Кусь! – сказала йому єхидно ящірка. – Ой-ой-ой, – запищав черв’ячок, закривши очі.- Чого це ти?- Б-боюся … – Гаразд, – махнула лапкою ящірка, – не бійся. Пожартувала я. А одного разу вона прийшла на майданчик і стала всім посміхатися, допомагати і говорити хороші слова. Всі зраділи і стали з ящіркою грати. І обіймати її – просто так, від радості. «Скинула, значить, вона свою шкірку, – здогадалося старше жабеня, – колір такий же залишився, але зсередини все-таки вона м’якою стала..» Жабеня відразу здогадалося, інші – трохи пізніше. Коли підросли. Автор Юлія Кузнєцова Джерело

“Королівство ледарів” – повчальна казка для дітей, які постійно лінуються

Того ранку Антону все ніяк не хотілося вилазити з ліжка. Хотілося лежати і ніжитися весь день.– Вставай, Антошка! Весь день проспиш, – бурчала бабуся.– Ну, бабуся, ну ще трішки.– Вставай, кому кажу! Вже сніданок на столі! Нічого не поробиш, довелося хлопчикові вилазити з м’якого затишного ліжечка.– А ліжко хто застеляти буде? – Запитала бабуся, коли Антон мляво брів до столу. – А зуби чистити?– Ой, бабуся, лінь. Потім, пізніше, – відмахнувся хлопчик.– Дивись онучок, так можна потрапити до Королівства Ледарів, – попередила бабуся.– Не буває такого королівства! Казки все це! – Посміхнувся Антон. – А було б, я б із задоволенням туди вирушив! – Ох, Антоша, Антоша, – похитала головою бабуся. – Погано бути ледарем, нудно – стільки цікавих речей у світі, а через лінь можна їх не побачити і не впізнати. Після сніданку хлопчик поплентався назад в кімнату. Бабуся звеліла одягнутися і все-таки заправити ліжко, але робити нічого не хотілося. Ледве-ледве натягнув на себе Антон майку і джинси, а потім так в одязі і завалився знову на ліжко. – Ось так і буду валятися тут весь день! Нічого робити не хочу! – Голосно промовив він. – Та й до Королівства Ледарів я не проти потрапити, особливо якщо там можна лінуватися скільки душі завгодно! Антон закрив очі, вирішивши ще трохи подрімати. Коли Антон знову відкрив очі, то на свій подив виявив, що лежить не на ліжку, а на зеленій м’якій травичці. Антон тут же схопився на ноги і озирнувся. Буквально в тридцяти метрах від того місця, де він перебував, хлопчик побачив ворота в місто, яке було обнесене високою стіною. Біля воріт стояли два стражника. Насправді, не зовсім стояли, а дрімали.– Вибачте, куди це я потрапив? – Запитав Антон. Один із охоронців відкрив ліве око і буркнув собі під ніс:– Хіба не бачиш? У Королівство Ледарів.– Значить, воно дійсно існує! – Збуджено вигукнув хлопчик. – А не могли б ви відімкнути ворота, щоб я зміг потрапити всередину?– Неа, не могли б, – прокинувся другий стражник. – Нам лінь.– Ну а як я тоді зайду? – Запитав Антон.– Штовхни ворота і зайдеш, вони не замкнені, нам лінь їх замикати-відмикати, – відповів перший стражник, а потім голосно захропів. Проходячи через ворота, Антон подумав, що з такими стражниками ворог може пробратися в королівство непоміченим. Хлопчик йшов вулицями міста і дивувався. До чого ж тут було неохайно і похмуро: скрізь лежало сміття, людей на вулиці було мало, а ті, кого він зустрічав кудись неохоче брели з незадоволеними обличчями. Незабаром хлопчик побачив двох двірників, які замість того, щоб працювати, підмітати сміття, грали в шашки. Недалеко Антон побачив булочну. Чомусь хлопчик відразу ж згадав про свою бабусю. Він часто ходив з нею в булочну за хлібом, і вона завжди купувала Антону здобну свіжу булочку з родзинками. Так захотілося хлопчикові ароматної здоби, що він вирішив заглянути в кондитерську. На свій подив він не відчув там запаху свіжого хліба. На столі стояла каструля з тістом, яке так підійшло, що було готове втекти, а на лавочці спав булочник. – Вибачте, мені б хотілося здобної булочки! – Трохи підвищивши голос, попросив Антон.– Он там тісто, в каструлі, а он там пічка, зроби булочку і випечеш її в печі, а мені ліньки. Тільки піч не забудь розтопити, – відповів булочник і повернувся на другий бік.– От, ледар! – Подумав про себе Антон і уявив, що сталося б, якби їх булочник, дядько Гнат, вів би себе так. Хто б тоді пік хліб і булочки з родзинками для жителів їхнього району? Вийшовши з булочної, Антон побачив королівський палац і попрямував прямо туди. Палацова варта грала в карти біля воріт, і навіть не звернула уваги на хлопчика, який увійшов всередину. Потрапивши в палац, Антон відразу ж почув крики, і попрямував туди. Скоро хлопчик опинився в тронному залі. На троні сидів король і голосно кричав: – Слуги, де мій королівський бутерброд? Слуги, корону! Королівського кравця до мене! Секретар, де мій секретар? Король кричав вже досить давно, але ніхто з слуг так і не з’явився. Помітивши Антона, король зрадів.– От ледарі, – поскаржився він. – Нічого від них не доб’єшся!– А ви візьміть інших на цю роботу, – порадив Антон.– Так і ті будуть лінуватися! У нас же Королівство Ледарів, – пояснив король. – Вони чітко виконують мої накази: лінуватися, лінуватися, і якомога більше лінуватися щодень!– Ну а навіщо ви видаєте такі накази? – Здивувався хлопчик. – Адже тоді ніхто вам не принесе сніданок, секретар не напише листа.– Ну, так я ж Ледар XIV! Мій батько, мій дід, мій прадід і всі інші предки були жахливими ледарями, і змушували лінуватися інших. Якби я і мої піддані не лінувалися, то нашого королівства просто не існувало б. А ти, до речі, хто? Аж надто розумний!– Я Антон.– Ти, напевно, новий житель нашого королівства? Ще один новоспечений ледар? – Зрадів король.– Ні-ні, я не ледар! Я тут у вас випадково опинився, – захитав головою хлопчик.– Щоб потрапити сюди, треба просто захотіти цього й двічі вимовити своє бажання вголос. Антон з жахом згадав, що, дійсно, два рази побажав опинитися в Королівстві Ледарів: за сніданком і коли повернувся в свою кімнату.– А можна мені якось назад повернутися, до бабусі? – Запитав хлопчик короля.– Ну …, – той почухав свою бороду, – на жаль, можна. Це тобі до придворного чарівникові треба звернутися. І якщо йому не буде лінь … Антон кинувся шукати придворного чарівника. Виявилося, що той жив у вежі. Коли Антон постукавши, увійшов до кімнати, то виявив чарівника, що сидів перед дзеркалом і заплітав свою бороду в кіски.– Здрастуйте, – привітався хлопчик. – Мені дуже потрібна ваша допомога! Я хочу вибратися з Королівства Ледарів і потрапити до бабусі. Ви ж зможете мені допомогти, будь ласка?– Зможу, – відірвав погляд від дзеркала чарівник. – Це ж моя робота. Тільки, зараз мені лінь. Почекай трохи.– А скільки мені треба чекати? – В нетерпінні запитав Антон.– Не знаю, – знизав плечима чарівник. – Може до вечора, а може і до завтра. Та хто мене знає, може, мені буде ліньки весь тиждень або навіть місяць. Ти знаєш, лінь така штука – чим більше лінуєшся, тим більше тобі хочеться лінуватися.– Але мені дуже, дуже треба потрапити додому! – Злякано вигукнув Антон.– Ну, якщо ти такий нетерплячий, он там у кутку чарівна книга, – махнув рукою чарівник і знову втупився до дзеркала. Антон побіг туди, куди вказав чарівник і побачив толстенную чарівну книгу, яку вже, напевно, кілька років ніхто не відчиняв. Вона була покрита товстим шаром пилу.– Мабуть, мені треба знайти тут якесь заклинання, – думав про себе хлопчик, гортаючи величезні сторінки. – Якесь заклинання, в якому говорилося б, що я більше ніколи не буду ледарем. І ось нарешті на 314 сторінці Антон побачив відповідне заклинання. Він набрав побільше повітря в легені і голосно прочитав: Ніколи, ах ніколи, лінуватися я не буду!І слово «лінь» і слово «лінь» навіки забуду!Я буду тілом і душею завжди-завжди трудитисяІ ніколи, ні, ніколи не буду я лінуватися! На всякий випадок хлопчик сильно заплющив очі, а коли відкрив очі, побачив, що знову лежить на ліжку в своїй кімнаті. Щастя Антона не було меж! Він відразу ж схопився з ліжка і став заправляти його, потім побіг у ванну чистити зуби й умиватися. Виходячи з ванної, хлопчик крикнув бабусі: – Бабусю, тобі чимось допомогти?– Збігай в булочну, внучок, купи хліба до обіду, – відповіла бабуся.– А потім? – Запитав Антон.– Потім можеш грати, – посміхнулася бабуся.– Ні, я не хочу грати, – захитав головою онук. – Я ж не ледар!– Ну, грати діти теж повинні, і читати книги, і вчитися, і займатися спортом. Це і є ваша найголовніша робота, – відповіла бабуся. – Але якщо тобі так хочеться чимось мені допомогти, то можемо потім піти прополоти полуницю.– Добре! Я скоро повернусь! – Радісно вигукнув Антон. Він взяв гроші на хліб і підстрибом вибіг за двері.– Когось він мені нагадує … – задумалася бабуся, дивлячись услід онукові. А потім посміхнулася і додала: – Та мене саму і нагадує! Після того, як я в дитинстві побувала в Королівстві Ледарів! Переклад з російськоїАвтор: Марія Шкурина Джерело

Великдень – одне з найголовніших церковних свят у році. Діти полюбляють цікаві великодні традиції та щороку із нетерпінням чекають на свято. Чого тільки варте розфарбовування писанок, а також бої крашанками. Ось цікава підбірка коротких легенд про Великдень. ЧЕРВОНІ КРАШАНКИІсус зранку третього дня по смерті воскрес із мертвих. Відхилився важкий камінь на могилі Ісуса, з могили засяяло ясне проміння, а над гробом здійнявся воскреслий Христос, осяяний світлом великим, з кривавими слідами ран на руках і ногах. За хвилину Ісус зник, а труна лишилася порожньою. Перелякані воїни побігли до міста сповістити свого командира про те, що сталося, щоб він їх не карав, бо вони не винні. — Адже хто може змірятися з незнаною вищою силою, що творить диво? — сказали вони в один голос. Командир сидів саме за столом, збираючись снідати, а на сніданок мав варені яйця. Почувши сю звістку, він розлютився на вояків і почав кричати: — Ви, певно, позасинали, замість добре вартувати, а злодії вкрали вам тіло Ісуса! Тепер викручуєтеся, вигадавши якесь «чудо», щоби уникнути смерті! Хіба може чоловік воскреснути з мертвих? Як з мертвого може статися живе, з червоного біле, а з білого червоне? Готуйтеся до смерті! Воїни присягалися, що кажуть правду, та благали, щоби їм дарували життя. Раптом один із них глянув мимохіть на стіл і вигукнув: — Ось, командире, поглянь! Чи не сталося з білого червоне? Чи не може бути чудо? Командир поглянув і собі на стіл та й остовпів з дива. Усі яйця на таці тепер стали червоні. Хвилину не знав він, що з ним діється, а потім велика переміна сталася в його серці. Нарешті він промовив: — Радуйтеся, бо ви врятовані! Вірю вам тепер, що Той замучений воскрес, і вірю, що Він був Богом. Ідіть з миром, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували. Кажуть, що потім врятовані вояки розказували всім про те чудо, яке сталося над гробом Ісуса і в домі командира, а на доказ того показували червоні крашанки. І відтоді всі християни кожного Великодня готують крашанки і писанки та обдаровують один одного на згадку про той день, коли червоні крашанки врятували воїнів від смерті — як Ісус Христос своїми муками врятував увесь людський рід. НЕБЕСНИЙ КЛЮЧИККоли Ісус Христос розпрощався вже зі своєю Матір’ю та учнями й вознісся до свого Отця, у дорозі до неба товаришував йому жайворонок. Ніхто не знав, як високо він знявся, тільки Св. Петро думав, що він товаришував Спасителеві аж до небесних воріт, бо як вертався, то ніс у дзьобику щось подібне до золотого ключика. Марія, що разом з учнями чекала на вершині гори, витлумачила це як знак свого Сина, що людям доброї волі небо знову відчинене. Коли так жайворонок з небесним ключиком усе ближче та ближче знижувався до землі, дехто з учнів тиснувся наперед і всі вже сперечалися, хто перший схопить ключика та перший дістанеться до неба. Коли жайворонок був уже над самими головами учнів і побачив стільки простягнутих рук, то відлетів наляканий і кружляв над левадою, що була під самою горою. Учні, що очима вказували за жайворонком, завважили тепер, що він випустив ключика, й зараз багато з них кинулося шукати його. Та хоча як пильно і докладно шукали, не знайшли золотого ключика. Замість нього знайшов один з учнів дивну світло-жовту квітку, що хитала на вітрі своєю невеличкою солодко-запашною чашкою. Учень кликав інших і, коли вони збіглися, показав їм, що знайшов. — Такої квітки не бачив я ще досі! — говорив кожен. Довго приглядалися до квітки, аж хтось сказав: — Годі, ми прийшли сюди не зривати квіти, а шукати золотого ключика. І всі кинулися далі на пошуки. Незабаром приспіли тут і Св. Петро з Божою Матір’ю. Коли Св. Петро побачив квітку, спинився, розглядав її та тішився нею. А Божа Мати зірвала квітку і дала Петрові. Незабаром підійшли до них учні. — Чи ви бачили цю гарну квітку? — спитав Св. Петро. — Авжеж, бачили, — відповів один з учнів. — Але ми не діти, щоб довгоспинятися біля квітів. — Через те що ви не хочете бути, як діти, не найшли ви небесного ключика, — сказала Пречиста. Однак ніхто не зрозумів її слів. Тут Св. Петро добув квітку з рукава. Аж це не квітка, а золотий ключик, що його жайворонок випустив із дзьобика на леваду. Тоді учні засоромилися й пішли з левади. Та в душі подумав собі кожен: — Квітка дасть незабаром новий цвіт, і тоді я прийду та зірву собі його. Та коли по якомусь часі досвітками приходили туди хтось із учнів, вони побачили вже не одну, а багато квіток. І тепер годі було впізнати, яка них — справжній золотий ключик. І сьогодні цвіте ця квітка коло Великодня. І наш народ називає ці квітки «Божими ключиками», або коротко — «ключиками». Звуть їх також «Божою ручкою» та медяниками, пролісками, первоцвітом і рястом. Одначе найкраща назва «Божі ключики», бо вони нагадують нам ключі Св. Петра і те, що ними Бог неначе відчиняє ворота весні. ВОСКРЕСНЕ ПОЛУМ’ЯУдосвіта у Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. На превелике здивування побачили, що хтось відвалив камінь, що замикав вхід до гробу. До гробу входили стривожені. Коли ввійшли, засвітили свічку і побачили янгола, що сидів у головах гробу та яснів, як сонце. Очі його мали ясність блискавки, а одяг блищав, як сніг. Марія Магдалина, побачивши світло, вийшла із гробниці, встромила свічку у землю перед входом та повернулася назад до товаришок. З жаху жінки мов оніміли. Тоді мовив їм янгол: — Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресне? Ідіть і скажіть учням його, що ви тут бачили. І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли простягла руку по свічку, легко скрикнула. Інші жінки спинилися та роздивлялися, що там сталося. І всі побачили, що поки вони були в печері, свічка змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки залишилися, однак полум’я було вже не одне: її оточувало багато лагідних пломінців. Було це ясне жовте цвіття. На самому споді горіли великі, розквітлі квіти-пломінці. Що більш угору, то менші були вони, а на самому вершечку були пуп’янки. Це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум’я згасне, зразу запалюється нове цвіт-полум’я. Так спинається світло помалу, щораз вище, до синього неба. Цю квітку називає наш народ «дивиною», або «царською свічкою». «Дивиною» тому, що здивувала побожних жінок, а «царською свічкою» тому, бо вона зацвіла раненько у Христове воскресіння, на його честь. Коли побожні жінки вийшли з гробу та зайшли на леваду, на ній горіло жовте полум’я. Було того полум’я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що туди приходив Господь. Вони не зважилися йти за таємними слідами. Вогники були ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами воскреслого Спасителя, — це нагідки, або крокіс. Обидві назви нагадують нам, що ця квітка зацвіла під ногами Ісуса, що воскрес, бо назва «нагідки» говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а «крокіс» — що квітки цвіли скрізь, де крокував Ісус. ЦИГАНСЬКІ ЦВЯХИКоли Ісуса вели на страту, то по дорозі вояки зустріли цигана, що ніс усяке залізяччя. Вояки спитали в нього, чи не має він цвяхів. Циган відповів: — Саме три цвяхи є в мене, тільки мусите добре заплатити, бо це великі й міцні цвяхи! — і показав три великі, вже заржавілі цвяхи. — Дамо тобі три срібняки, щоб довго не торгуватися, бо ми спішимо. Там, на Голгофі, мають розпинати Ісуса Назарянина, й народ нетерпляче чекає на видовище. Та коли циган почув, що їм так конче й негайно треба цвяхів, став дорожитися. Бачать вояки, що циган тільки гає час, і кажуть: — Ми не можемо самі дати вищої ціни. Ходи з нами на Голгофу, може, сотник дасть тобі більше. І вже силою потягли його на Голгофу. Коли циган прийшов на лобне місце й побачив табличку з написом «Ісус Назарейський, Цар Іудейський», то зажадав удвічі стільки, як жадав перше. — Цвяхи для царя мусять бути по-царськи оплачені! — стояв уперто при своїм. Сотник не хотів при всіх торгуватись і заплатив йому стільки, скільки він жадав. Від того часу цигани засуджені на поневіряння. І ніхто ще не бачив, як цигани сміються. Їх очі дивляться сумно, а їх музика меланхолійна. А кущ, що тоді зацвів уперше безліччю маленьких білих, багряних і синіх цвяшків, — то «боз турецький», що його плекають і в нас по садах та городах. Відтоді й досі він цвіте так. Джерело

“Риб’ячі хвостики” – повчальна історія для жінок, які постійно жертвують собою заради дітей та чоловіка

Одна жінка раптово потрапила в лікарню. О першій годині відвідувань до неї тут же прибули турботливий чоловік і сини. З собою вони несли цілу баночку відварених риб’ячих хвостиків. А у жінки від такої турботи трапилася істерика. – Як ви можете, я ж хворію! Мені ж так погано, а ви тягнете мені рибку за залишковим принципом! – плакала жінка. А чоловік і сини щиро не могли зрозуміти, що вони зробили не так. – Але люба, ми ж живемо з тобою 20 років, і кожен раз, сидячи за столом, ти вибирала саме хвости! – розгублено констатував чоловік. – Природно, ми думали, що це те, що ти найбільше любиш! Тоді-то жінка і зрозуміла, що дійсно все життя обділяла себе. Брала найгірший, останній шматочок. Усе найкраще залишала для чоловіка й дітей. Так робила її мама, так її навчили в дитинстві. А як інакше, адже людина не повинна бути егоїстом. Як часто я чую історії хороших дівчаток, хороших жінок, яких виховали в парадигмі «не будь егоїстом» або «краще – близьким». Всі вони, як правило, отримують гіркий досвід в житті. Одні натикаються на непорядних людей, споживачів. І пройде ще досить багато часу, перш ніж вони зможуть відрізняти хороших людей від поганих. Навколишні говорять їм: сама винна, у тебе що, очей немає? А очі у дівчинки справді не вміють відрізняти споживацьке ставлення до себе. Про це їй мама не розповідала. Інші, як жінка з рибкою, все життя терплять, і отримують зовсім не те, що вони хочуть. Вони й самі не розуміють чому, а що тут розуміти? Якщо ти постійно будеш брати собі тільки хвостики, то і навколишні будуть підсовувати тобі хвостики. І чоловік, і діти. Іноді навіть з найкращих спонукань. Безумовно, важливо навчити людину ділитися. Важливо прищеплювати їц думки, що іноді доводиться жертвувати чимось заради рідних. Однак я вважаю, що це вміння завжди має доповнюватися й іншим умінням. Умінням розуміти, що тобі хочеться, і говорити про це оточуючим. Умінням розуміти, що тебе використовують. Умінням бути егоїстом в розумних межах. Це дуже важливе, часто недооцінене вміння – думати про себе… Правда ж? Джерело

Повчальна казка про білочку для невпевнених та несамостійних дітей

В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім’я: мама, тато і дочка – Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили. Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй: – Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені будь ласка!. Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі. – Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки !. – Білочка! – говорив їй тато, – ти вже не маленька і повинна робити все сама. – Але у мене не виходить! – плакала Білочка. І тато допомагав їй. Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з’їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь. Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє. У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», – сумувала вона. Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки. І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги. Стрибає Білочка, шукає горіхи – немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала – не виходить. Ще раз – знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трошки: – Спробую-но я своїм способом горішки діставати! Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З’їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку – там горішки, іншу зірвала – і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам’ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку. Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити: – Як же ми тебе недотепою звали – всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця! На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили. З книги «Лабіринти душі» Автор Ольга Хухлаева Джерело