Стаття 112. Посягання на життя державного чи громадського діяча

Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи члена Вищої ради правосуддя, Голови чи члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора, Директора Національного антикорупційного бюро України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови або іншого члена Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю, –

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої.

Коментар до ст. 112 КК України

1. Суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст. 112 КК, полягає в посяганні на державну владу через посягання на життя її головних представників, указаних у ст. 112 КК України.

2. Посяганням на життя політичних діячів України є їх убивство або замах на вбивство. Дії, спрямовані на позбавлення життя державного діяча, визнаються закінченим злочином незалежно від настання наслідків.

3. Посягання на життя державного діяча вчинюється тільки умисно, і умисел лише прямий, оскільки посягання на життя будь-якої особи неможливе без бажання заподіяти їй смерть. Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про злочин проти життя і здоров’я людини» роз’яснив, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.— К., 1995.- С. 94).

4. Відповідальними за посягання на життя державного діяча є всі осудні особи, яким до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років (ч. 2 ст. 22 КК України).

Інший коментар до статті 112 Кримінального кодексу України

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він не тільки перешкоджає нормальній ефективній діяльності державного чи громадського діяча, заважає органам влади виконувати свої функції, а й посягає на одне із найбільш цінних, невід’ємних прав людини – право на життя.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.112, є безпека держави в політичній сфері (у сфері здійснення державної влади). Крім того, цей злочин має й обов’язковий другий безпосередній об’єкт – життя та здоров’я державних чи громадських діячів.

Потерпілими від цього злочину можуть бути особи, перелік яких дається в диспозиції ст.112. Цей перелік є вичерпним.

Політична партія – це зареєстроване відповідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (див. ст.2 Закону України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІІІ).

Керівник політичної партії – це особа, що обрана на цю посаду відповідно до порядку, встановленого статутом цієї партії з моменту обрання на цю посаду і до моменту звільнення з посади.

У залежності від статуту тієї чи іншої партії керівників може бути два і більше.

2. Об’єктивна сторона даного злочину полягає в діянні, яке спрямоване на позбавлення життя державного чи громадського діяча України.

Склад злочину – формальний. Злочин вважається закінченим із моменту вчинення акту посягання на життя конкретного державного чи громадського діяча, згаданого в ст.112, незалежно від наслідків, що настали.

Під посяганням на життя державного чи громадського діяча слід розуміти як вбивство цього діяча, так і замах на вбивство. Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, є злочином проти основ національної безпеки України і повністю охоплюються ст.112 (посягання на життя державного чи громадського діяча) і додаткової кваліфікації за ч.2 ст.112 (умисне вбивство особи у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку) не потребують. Посягання на життя або вбивство членів сім’ї чи родичів державного діяча утворюють злочин проти життя особи.

Якщо для цього винний використовує вогнепальну чи холодну зброю, якою він незаконно володів, то відповідальність настає за сукупністю ст.112 та 263. Якщо зброя була ввезена в Україну незаконно з-за кордону, відповідальність настає також і за ст.201 (контрабанда).

Посягаючи на життя будь-кого з перерахованих у диспозиції ст.112 осіб, суб’єкт вчиняє дії у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю з тією метою, щоб перешкодити її нормальному здійсненню. При цьому посягання на життя згаданих осіб може бути здійснено як під час безпосереднього здійснення державної чи громадської діяльності, так і поза його межами, але обов’язково у зв’язку з цією діяльністю. Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене не у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, а з особистих спонукань (ревнощі, зведення особистих рахунків, помста тощо), не може кваліфікуватися за ст.112. У таких випадках вчинене слід кваліфікувати як злочин проти життя та здоров’я особи.

Придбання зброї, вибухових або отруйних речовин, вивчення маршруту руху державного чи громадського діяча з метою вчинення посягання на його життя або інші дії, які створюють реальні умови для вчинення цього злочину, слід розглядати як готування до нього.

3. Суб’єктивна сторона. Посягання на життя державного чи громадського діяча вчиняється з прямим умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє посягання на життя будь-кого з осіб, перерахованих у ст.112, у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю і бажає цього.

Мотиви злочинної поведінки можуть бути різноманітними: ненависть до конституційного ладу України, політична помста будь-кому з перерахованих у ст.112 державних чи громадських діячів за те, що вони ретельно здійснюють свою державну чи громадську діяльність, бажання змінити напрям діяльності органу, який очолював або в якому працював державний діяч, тощо.

Хоча мета не зазначена як ознака злочину, передбаченого ч.1 ст.112, вона обов’язково пов’язана з мотивом злочинного діяння. Мета злочинця – припинити або змінити державну або громадську діяльність потерпілого чи помститися за її здійснення.

В окремих випадках не слід виключати можливість вчинення посягань на життя державного чи громадського діяча з корисливих спонукань найманим вбивцею, за гроші. У таких випадках виконавець, щоб нести відповідальність за ст.112, повинен усвідомлювати причину замовлення такого посягання з боку підмовника чи організатора – у зв’язку з державною чи громадською діяльністю.

Коли безпосередній виконавець злочину не знає, кого саме і з яких мотивів замовника він убиває державного чи громадського діяча, його дії не можуть кваліфікуватися за ст.112. Оскільки безпосередній виконавець не усвідомлював справжнього значення вчинюваних ним дій, але, враховуючи, що його наміром було вбивство на замовлення, він повинен нести відповідальність за п.11 ч.2 ст.115. Коли безпосередній виконавець злочину усвідомлює, що убиває державного чи громадського діяча у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, його дії треба кваліфікувати за ст.112, а дії замовника як організатора чи підбурювача до вчинення злочину – за ст.27 і ст.112 та за п.11 ч.2 ст.115.

Якщо такі дії вчиняються громадянином України за завданням іноземної держави, іноземної організації або їх представника, відповідальність настає за сукупністю вчиненого – за ч.1 ст.111 та за ст.112.

Коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, помилково позбавив життя іншу людину, яка такої діяльності не здійснювала (скажімо, охоронця чи водія), його дії необхідно кваліфікувати за ст.15 і 112 як замах на злочин, котрий він намагався вчинити, та за відповідною частиною ст.115 в залежності від обставин вчиненого.

У випадку, коли особа вчинила посягання на життя державного чи громадського діяча у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю і водночас вбивство інших людей шляхом вибуху, підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, відповідальність настає за сукупністю злочинів, передбачених ст.112 і ч.2 ст.115.

Якщо ж при цьому суб’єкт злочину водночас мав мету ослаблення держави, його дії слід кваліфікувати і як диверсію (ст.113).

4. Суб’єкт злочину – фізична осудна або обмежено осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 14 років (ч.2 ст.22).

Стаття 112. Посягання на життя державного чи громадського діяча

Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахун­кової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю, –

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Як випливає із самої назви ст. 112 КК, основним безпосереднім об’єктом цьо­го злочину є відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій.

Обов’язковим додатковим об’єктом є життя людини.

Потерпілим від злочину визнається державний чи громадський діяч. Стаття 112 КК передбачає вичерпне коло державних діячів: Президент України (розд. VКонституції України), Голова Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України), народний депу­тат України (ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р., в редакції Закону від 22 березня 2001 р. // ВВРУ. – 2001. – № 42. – Ст. 212), Прем’єр-міністр України (ст. 114 Конституції України), члени Кабінету Міні­стрів України (особи, які у порядку ст. 114 Конституції України призначені до складу Кабінету Міністрів України), Голова чи судді Конституційного Суду України або Верхов­ного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України (див. статті 8, 20 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996р. //ВВРУ. – 1996. – № 49. – Ст. 272 або статті 20, 31, 39 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. // ВВРУ. – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529), Генеральний про­курор України (ст. 122 Конституції України), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997р. //ВВРУ. – 1998. – № 20. – Ст. 99), Голова Рахункової палати (ст. 10 Закону України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996р. // ВВРУ. – 1998. – № 24. – Ст. 137), Голова Національного банку України (ст. 10 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999р. //ВВРУ. -1999. – № 29. – Ст. 238) та відносить до громадських діячів керівників політичних партій. Момент виникнення чи припинення у потерпілого статусу державного чи громадського діяча пов’язаний із його призначенням на відповідну посаду чи звільненням з неї, що регулюється законодавством.

1. Об’єктивна сторона цього злочину законодавцем визначається як посягання на життя державного чи громадського діяча.

Під посяганням розуміється вбивство або замах на вбивство. Тому цей злочин є злочином з усіченим складом і вважається закінченим не тільки при настанні смер­ті зазначених осіб, а й за наявності замаху на злочин, який кваліфікується безпосеред­ньо за ст. 112 КК, без посилання на ст. 15 КК.

1. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, при якому суб’ єкт усвідомлює правовий статус потерпілої особи. Вчинення посягання на життя осо­би, яка помилково сприйнята винним за державного чи громадського діяча, однак, напри­клад, лише балотується на відповідну посаду, кваліфікується як замах на розглядуваний злочин. Свідоме вчинення посягання на життя кандидата на відповідну посаду за наяв­ності необхідних ознак злочину кваліфікується як злочин проти особи за ознакою вико­нання потерпілим свого службового чи громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК).

Вчинення посягання у зв ’язку з державною чи громадською діяльністю потерпілої особи свідчить про обов’язкову наявність мотиву – помститися за державну чи громад­ську діяльність особи або мети – перешкодити цій діяльності чи змінити її характер.

Вбивство перелічених осіб на ґрунті особистих взаємовідносин кваліфікується як злочин проти життя.

Стаття 112. Зміст повідомлення

1. Коментована стаття містить чіткий перелік даних, які мають бути зазначені у повідомленні. Перелік цих даних лише в одному пункті відрізняється від тих, що визначаються у главі 11 КПК, яка передбачає порядок здійснення повідомлень і на яку посилається ч. З ст. 111 КПК. Ця відмінність випливає з різниці у самій правовій природі повідомлення та виклику: перше стосується осіб, участь яких у процесуальній дії не є обов’язковою, другий зобов’язує особу з’явитись для допиту чи участі в іншій процесуальній дії. Тому п. 8 ст. 112 КПК вимагає явно вказати у повідомленні на необов’язковість участі особи, яка повідомляється, в процесуальній дії та можливості її проведення без участі особи в разі її відсутності; натомість у п.п. 8-9 ст. 137 КПК зазначаються негативні для особи наслідки неприбуття за викликом (зокрема, можливість застосування приводу) із посиланням на відповідні положення закону, а також передбачені КПК поважні причини, через які особа може не з’явитися за викликом, та нагадування про обов’язок заздалегідь повідомити про неможливість появи.

2. Пункт 1 вимагає зазначити у повідомленні прізвище і посаду слідчого, прокурора і слідчого судді; якщо ж повідомлення здійснює суд, то достатньо вказати лише назву цього суду. Втім, пункт 9 передбачає, що повідомлення повинно містити підпис слідчого, прокурора, слідчого судді або судді, який здій-

ив виклик. Отже, посадова особа, від якої виходить повідомлення, у будь- разі буде персоніфікована.

3. Пункт 2, окрім адреси установи, що здійснює повідомлення, та номера телефону, допускає можливість використання інших засобів зв’язку. При цьому законодавець застосував розділовий сполучник “чи”, з чого випливає, що у повідомленні може бути вказано або номер телефону, або інший засіб зв’язку. Який саме вид зв’язку може скласти альтернативу телефонному – коментована стаття не конкретизує. Виходячи з очевидної мети п. 2 цієї статті, можна припустити, що під “іншим засобом зв’язку” слід розуміти будь-яку сучасну комунікаційну технологію, яка дозволяє отримувачу повідомлення оперативно зв’язатися з відповідальними особами установи, що здійснює повідомлення, та мати таким чином змогу отримати (уточнити) інформацію, необхідну для ефективної реалізації права на участь у процесуальній дії (отримання інформації про здійснену процесуальну дію, прийняте процесуальне рішення). Для тлумачення цього пункту певний інтерес може становити ст. 135 КПК, у якій мова йде про порядок здійснення виклику в кримінальному провадженні. Тут способи виклику особи до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду визначаються вичерпно: шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою.

4. Пункт 3 сформульовано недостатньо чітко: цілком зрозуміло, що “ім’я особи” означає прізвище, ім’я і по батькові фізичної особи, а “найменування” стосується юридичної особи, але юридична особа може мати, крім повного найменування, скорочене найменування (ст. 90 ЦК); фізична особа може мати адресу реєстрації і адресу фактичного проживання, що не співпадають; стосовно юридичної особи мова може йти про юридичну адресу та місцезнаходження, тобто фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи та здійснення управління і обліку (ст. 93 ЦК). Є ймовірність того, що зазначена розпливча-тість формулювань часом створюватиме певні ускладнення при застосуванні цієї норми на практиці. Тому видається доцільним максимально повно, навіть надлишково, зазначати у повідомлені персональні дані та/або реквізити, що передбачаються цим пунктом.

Якщо повідомлення адресоване юридичній особі, то, виходячи з буквального прочитання тексту п. З, достатньо вказати лише назву такої особи і не обов’язково зазначати прізвище та/чи посаду її представника. У цьому разі, якщо мова у повідомленні йде про участь у процесуальній дії, юридична особа, в принципі, вправі сама визначати, хто виступатиме від її імені. При цьому перевірка повноважень такого представника перед початком процесуальної Дії Кодексом не передбачається. Якщо ж повідомлення стосується прийнятого процесуального рішення чи вже здійсненої процесуальної дії, жодних складнощів не вбачається: повідомлення має суто інформаційний характер і проходить звичайним шляхом документообігу на підприємстві (в установі, організації).

5. Пункт 7 коментованої статті встановлює, що залежно від мети повідомлення в ньому має міститись інформація про: а) процесуальну дію (дії), яка буде проведена в майбутньому; або б) вже здійснену процесуальну дію] чи в) вже прийняте процесуальне рішення. Ця норма не конкретизує, яка саме інформація має повідомлятись і в якому обсязі. Цілком очевидно, що стосовно майбутньої процесуальної дії така інформація може бути мінімальною: \ більшості випадків цілком достатньо назвати процесуальну дію, аби у адресата повідомлення склалося адекватне уявлення про бажаність чи небажаність участі в ній. Стосовно вже здійснених процесуальних дій та прийнятих рішень інформація, як правило, повинна бути значно ширшою: отримувач має повідомлятись не тільки про сам факт здійснення тієї чи іншої процесуальної дії або прийняття процесуального рішення, а й про суть та зміст таких дій чи рішень. У кращому випадку, якщо це можливо, до повідомлення має додаватись копія протоколу процесуальної дії чи копія процесуального рішення.