Індекс війни. Моніторинг воєнних конфліктів у світі 2021 року

Після втрати Сполученими Штатами світової гегемонії у світі триває новий етап стратегічного протистояння великих країн. Відбувається посилення регіональних конфліктів та боротьби регіональних лідерів, посилення впливу мережевих воєнізованих формувань та виникнення інструменту квазідержав. Ці квазідержави заповнюють лакуни «мертвих зон», які утворюються поза межами впливу національних держав, регіональних лідерів та в результаті стратегічного протистояння наддержав. На повну потужність залучені приватні армії. У світі фактично триває глобальне протистояння, яке можна розцінити як «тиху третю світову війну». Війну без оголошення, із залученням усіх компонентів «війни четвертого покоління», що раз по раз проривається назовні через відкриті воєнні конфлікти.

2021 рік пройшов під знаком наростання провокацій з боку Росії щодо країн східного флангу НАТО, зростання напруги навколо Тайваню, наслідком чого стало формування блоку AUKUS (Австралія, Велика Британія, США), поразки США в Афганістані, використання мігрантів як інструменту гібридної війни щодо членів ЄС.

Водночас в останні роки на території менш розвинутих держав дедалі більше наростає інтенсивність збройних конфліктів різного рівня. Активно в силову конкуренцію втручаються регіональні лідери – Іран, Туреччина. Реанімуються десятиліттями заморожені конфлікти (наприклад, у Нагірному Карабаху).

Прямі військові втручання, паралельно з широким використанням невійськових інструментів тиску та примусу, посилюють тренд на використання сили як способу досягнення політичних цілей.

Завантажити: Індекс війни 2021

Експерти Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень» для аналізу воєнної активності у світі пропонують класифікацію воєнних конфліктів:

• світові війни (здебільшого між кількома коаліціями);
• регіональні війни;
• локальні війни;
• міждержавні війни (у тому числі у фазі низької інтенсивності);
• війни між державою та коаліцією;
• іноземна інтервенція;
• громадянська війна (різного рівня інтенсивності, включно із зовнішнім втручанням).

Прикордонне зіткнення (обмежений збройний інцидент);

Локальний конфлікт;

Воєнний переворот;

Теракт (або партизанська акція в іншій оптиці);

Внутрішньополітична криза – напруга, політична криза (з можливістю ескалації, зовнішнього втручання);

Дипломатичне протистояння – торговельні війни, дипломатичні конфлікти.

Методика визначення індексу війни – розгляд наявних у світі конфліктів, що активно проявляються за період дослідження через низку індикаторів, що окреслюють сутність, протікання конфлікту, його значення для регіональної та глобальної безпеки, класифікація їх за рівнем напруги: від найбільш гарячих до протистоянь мінімального рівня.

Юрій Сиротюк

Прикордонне зіткнення

Киргизстан – Таджикистан. Конфлікт у Фергані

Локальні конфлікти

Воєнні перевороти

Внутрішньополітична криза

Дипломатичне протистояння

Китай – Тайвань

Сербія – Косово

ІНДЕКС ВІЙНИ ЗА СІЧЕНЬ-ГРУДЕНЬ 2020 РОКУ

Протягом 2021 року ситуація на російсько-українському фронті прогнозовано змінювалась. Російська Федерація та незаконні збройні формування послідовно та системно порушували режим припинення вогню. У січні 2021 р. інтенсивність обстрілів українських позицій в порівнянні з аналогічним періодом минулого року була меншою (з 230 до 137 обстрілів). Проте вже у лютому у зв’язку з рішеннями РНБО щодо санкцій проти російських телеканалів та інших інформаційних ресурсів окупанти значно збільшили обстріли українських позицій в районі Дебальцевого та Горлівки. Окрім того, безрезультатний візит Верховного представника ЄС із закордонних справ Жозепа Бореля до Москви вказував на відсутність бажання Путіна переглянути свою експансійну політику щодо держав-сусідів, в тому числі України.

Водночас почастішали випадки провокацій в небі. Зокрема, зафіксовано порушення повітряного простору України російськими літаками та безпілотниками в зоні проведення Операції об’єднаних сил.

У квітні, коли відчутно посилилась загроза збільшення інтенсивності ведення бойових дій, Володимир Зеленський зустрівся в Парижі з президентом Франції Емануелем Макроном та канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель. Судячи з результатів переговорів, зустріч була безрезультатною і жодним чином не вплинула на переговорний процес між державами «нормандської четвірки» для дипломатичного врегулювання російсько-українського конфлікту.

У зв’язку з березневим загостренням європейське командування США максимально підняло рівень бойової готовності. Своєю чергою Російська Федерація посилювала власні позиції у фактично підконтрольній Білорусі та надала Лукашенку партію російських керованих ракет 9М120 «Атака».

Окрім цього, Росія продовжилп використовувати акваторії Чорного та Азовського морів для військових навчань та економічної блокади України. У зв’язку з цим у середині червня три кораблі зі складу АУГ – 1 британський фрегат, 1 британський есмінець та 1 голландський фрегат ППО зайшли в Чорне море для захисту від можливої агресії Росії. Одним із сигналів, що вказував на продовження політики ескалації з боку РФ, були небезпечні маневри російських кораблів та провокації проти кораблів НАТО, що рухались біля берегів Криму у визначених міжнародним правом українських територіальних водах. На фоні загострення відбулися щорічні міжнародні навчання «Sea Breeze». На початку липня в Україні були започатковані нові багатонаціональні навчання «Три мечі» за участі підрозділів ЗС України, Польщі, Литви та військовослужбовців США. Паралельно формується багатонаціональна бригада з учасників навчань, першочергова мета якої – оборона від можливої агресії РФ. Натомість росіяни посилено готувалися до проведення спільних із Білоруссю військових навчань «Запад-2021».

Одним із ключових негативних моментів для України протягом останніх років став компроміс між США та Німеччиною щодо можливості добудови газопотоку «Північний потік-2». Такі дії наших західних партнерів вказали на неготовність європейських еліт розв’язувати конфлікт; значною мірою вони підірвали авторитет ЄС як одного з ключових гравців у контексті розв’язання важливих проблем. На цьому тлі 27 липня Україна отримала нового головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

Однією з найвагоміших подій цього року була «Кримська платформа». Напередодні дня незалежності, 23 серпня, в рамках цього заходу в Києві зібрались представники 46 країн світу, серед яких – президенти, лідери урядів ключових партнерів України. Зокрема, на рівні президентів були представлені Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Молдова, Фінляндія, Словенія. На рівні голів урядів – Румунія, Словаччина, Грузія, Хорватія, Швеція. Фактично бачимо найбільшу зацікавленість держав Балто-Чорноморського регіону у розв’язанні проблеми агресивної політики РФ.

2 вересня відбулась важлива стратегічна зустріч Президента Зеленського із Джо Байденом. В цілому українська дипломатія спрацювала добре, але конкретних інструментів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі та повернення Криму до складу України не напрацьовано. На цьому тлі Росія вкотре порушила всі можливі норми міжнародного права, зокрема в частині морського судноплавства – провела масштабні військові навчання у Чорному морі. 20 кораблів і суден Чорноморського флоту Росії вийшли в море з пунктів базування в окупованому Севастополі та Новоросійську з навчальною метою – «виконання ракетних та артилерійських стрільб». Натомість у вересні на Яворівському полігоні відбулись щорічні багатонаціональні військові навчання RAPID TRIDENT–2021. Варто зазначити, що у цьогорічних навчаннях взяли участь понад шість тисяч військових із 15 країн світу, що є наймасовішим показником за всю історію міжнародних навчань в рамках RAPID TRIDENT.

26 жовтня українські ЗСУ вперше застосували безпілотник турецького виробництва «Байрактар» на території Донецької області. Рівень ураженості поки що на рівні тренування – людських втрат противнику не було завдано, бойовики встигли розбігтись. Але це важливий крок до впровадження гіперуспішної в інших конфліктах техніки (від Карабаху до Лівії та Сирії). Після цього почався новий етап загострення – Росія сконцентрувала близько 90 тисяч військовослужбовців біля кордонів України та на окупованих територіях, що супроводжувалося кампанією залякування на міжнародному рівні.

Міждержавна війна у фазі низької інтенсивності.

У 2021 році суттєвих зрушень у переговорному процесі щодо врегулювання конфлікту, а тим більше завершення російсько-української війни, не відбулось, що й було прогнозовано. Станом на сьогодні можна стверджувати, що Мінські домовленості та Нормандський формат виявились неефективними. На фоні домовленостей Німеччини та Росії про запуск «Північного потоку-2», регулярних порушень міжнародного законодавства та ігнорування Росією встановлених міжнародною спільнотою правил Україна, навіть бувши ключовим учасником переговорів, стала об’єктом шантажу. Глава МЗС України Дмитро Кулеба заявив, що проведення зустрічі країн «нормандської четвірки» залежить від готовності Росії, яка постійно блокує конструктивний переговорний процес. Також все частіше лунають заяви про можливу участь США в Нормандському форматі. У 2021 році не відбулось жодної зустрічі «нормандської четвірки». Зважаючи на серйозне уповільнення переговорного процесу, варто констатувати, що Україні потрібна абсолютно нова платформа з новим переліком вимог відповідно до зобов’язань Будапештського меморандуму. Проте Президент Зеленський все ж вірить у Нормандський формат і заявляє про його розбудову.

З 2014 року понад 2 мільйони громадян України – мешканців Криму та близько 4 мільйонів громадян – мешканців окупованих територій опинились під Російською окупацією. З кожним роком ситуація погіршується. Протягом російсько-української війни практично знищили інфраструктуру, десятки великих промислових стратегічних підприємств закрились, а тисячі людей втратили робочі місця. Через це на ґрунті відсутності засобів для існування різко зріс рівень злочинності. Окрім цього, на окупованих територіях регулярно фіксують порушення прав людини, відбуваються утиски за етнічною та мовною ознаками.

Управління Верховного комісара ООН із прав людини приблизно оцінює загальне число жертв російсько-української війни в 45 тисяч осіб (щонайменше 3375 цивільних осіб, приблизно 4200 українських військових та 6000 членів проросійських сил). З них близько 14 000 осіб загинули, близько 31 000 поранено.

За офіційними даними Генштабу ЗСУ, у 2021 році внаслідок бойових дій на Донбасі загинуло 65 українських військових, поранено – 263.

Вплив на глобальні процеси

Як і прогнозувалось, демократи на чолі з Джо Байденом, які прийшли до влади у США, почали проводити політику примирення стосовно своїх конкурентів у боротьбі за світову першість. Незважаючи на зустріч Президента Зеленського з лідером США, Україна поступово втрачає свій вплив на формування порядку денного в контексті світових конфліктів. Головними причинами цього процесу є ситуація в Афганістані та посилення Китаю. Все це спричиняє зміну напрямків конфронтації, де Росія, цілком імовірно, може стати союзником США у боротьбі проти Китаю за світову першість, а отже, це суттєво може вплинути на позиції України на міжнародній арені.

Російська Федерація продовжуватиме провокувати українську владу та силові структури, використовуючи широку агентурну мережу, яка діє на всіх рівнях владної вертикалі у різних державних органах. Окрім цього, у зв’язку з закриттям проросійських інформаційних ресурсів російські спецслужби намагатимуться відновити свої позиції через окремих політиків. У 2022 році через катастрофічну нестачу питної води в Криму варто очікувати провокацій, зокрема військових, з боку півострова. Також у 2022 році будемо спостерігати збільшення російської активності на північному напрямку з боку Білорусі. Загроза повномасштабного вторгнення залишається на високому рівні.

У 2022 році Росія продовжуватиме здійснювати політику виснаження України. Паралельно через агентурну мережу на Заході Росія намагатиметься змінити підходи до вирішення конфлікту на сході. Мінські домовленості та Нормандський формат стануть абсолютно неефективним інструментом вирішення конфлікту. Військові дії триватимуть у фазі низької інтенсивності.

Ефіопія, яка складається з понад 90 етносів, зіштовхнулася з типовим для африканських країн етнічним напруженням. Такі фактори, як зростання кількості населення, безробіття, боротьба за ресурси, лише посилюють цю напруженість.

Після повалення військового режиму в 1991 році, було запроваджено етнічну федеральну систему управління, щоб спробувати вирішити історичні негаразди, надавши можливість різним регіонам Ефіопії право на управління. Це призвело до піднесення етнонаціоналістичних рухів і послабило національну єдність Ефіопії. Зросла напруга у відносинах столиці зі штатом Тиграй, що перетворилася в збройний конфлікт у листопаді 2021 року.

Етнос тиграї також домінує в сусідній Еритреї (понад 50 % населення). Еритрея перебуває в конфлікті з владою штату і підтримує Аддис-Абебу (саме Тиграй був на вістрі еритрейсько-ефіопської війни та контролює спірні території).

За моніторинговий період розгорнулася широкомасштабна війна. Після стратегічних успіхів урядових військ тиграйці перейшли до партизанської війни, що затягнулася. Влітку відбувся контрнаступ «Народного фронту визволення Тиграю». 18 червня розпочалася операція «Алула», що дозволила розгромити частину урядових військ та деблокувати столицю Тиграю – Мекеле.

Наступ супроводжується виступами антиурядових рухів в інших штатах, зокрема в Оромії. 11–12 жовтня сили Армії визволення Оромо (OLA) вбили 15 осіб в районі Кіраму і змусили понад тисячу жителів покинути свої домівки.А 30 вересня в південно-західному штаті Південних націй, народів і народностей відбувається референдум про виокремлення нового штату Народів південно-західної Ефіопії, що сприяє сепаратистським настроям.

Важлива причина успіху тиграйського контрнаступу – виведення еритрейських військ, які, однак, згодом перегрупувались і відбили пункт Адді-Грат.

У кінці жовтня тиграйські війська змогли захопити міста Дессі та Комболча у штаті Амхара на шляху до столиці Аддис-Абеби.

Однак в листопаді відбувся перелом – 18 листопада урядова армія повідомила про взяття під контроль ділянки фронту в районі Баті-Казагіта і знищення 4 армії «Народного фронту визволення Тиграю». 30 листопада урядові війська нанесли авіаудар по електропідстанції греблі на ріці Текезе, що забезпечує більшу частину Тиграю електропостачанням. Разом з самообороною амхара урядові війська відновили контроль над Лалібелою та іншими містами в штатах Амхара та Афар (Баті, Комболча, Десе).

Для Судану та Єгипту з’явився добрий шанс скористатись слабкістю Ефіопії. Між цими країнами вже понад два роки триває дипломатичний клінч через греблю Ренесансу, що може перекрити нільську воду для 80-мільйонного Єгипту. Ефіопія будує велику греблю Ренесансу, що може значно скоротити постачання води в ріці Ніл. Це загрожує водній безпеці та навіть виживанню більшості населення Судану та Єгипту, що споживають нільську воду. За проєктними розрахунками резервуар водосховища вміщуватиме 74 млрд куб. м води, а це дворічна кількість води стоку Нілу в Єгипті.

24 липня Судан закрив прикордонний перехід з Ефіопією в Галлабаті після зникнення місцевого командувача прикордонників. Він переслідував «ефіопських ополченців», що викрали трьох суданських дітей. Водночас у провінції Мерое оголошений надзвичайний стан через запуск греблі Ренесансу. Також генерал армії Судану Абдель Фатаг аль Бурхан повідомив про відбиття спроби вторгнення ефіопських військ на територію прикордонного району аль-Фашака. Загалом, поки йшла боротьба в Тиграї, суданська армія змогла провести деокупацію 90 % території спірного «трикутника аль-Фашака».

Новий етап ескалації триває з листопада, після воєнного перевороту в Судані. 2 грудня шестеро суданських військовослужбовців загинули, відбиваючи ефіопську атаку з застосуванням артилерії на блок-пост на кордоні між державами. Можливо атакували не урядові війська, а місцева самооборона штату Афар.

Громадянська війна, внутрішньополітична криза з періодичними сутичками та зростанням міжетнічної напруги, дипломатичний конфлікт.

Після початку збройного конфлікту зі штатом Тиграй загинуло понад 10 тисяч військовослужбовців та бойовиків «Народного фронту визволення Тиграю».

Міжнародні організації звинувачували уряд в етнічних чистках. Зокрема, відомою стала авіаатака на ринок з цивільними в селі Тогога – загинуло 64 місцеві жителі, 180 осіб були поранені.

У штаті Гамбела троє людей вбито в результаті етнічних чисток.

Понад 50 тисяч біженців втекли зі штату Тиграй до сусіднього Судану. Натомість після контрнаступу тиграйців у штаті Афар в кількох районах (Йало, Голіна, Аура) понад 54 тис. місцевих жителів стали біженцями.

Можлива гуманітарна катастрофа – 7 мільйонів населення Ефіопії залежать від продовольчої допомоги. Наростає загроза голоду. Як етнічні чистки розцінюють вигнання до 1 млн тиграйців із Західного Тиграю амхарськими ополченцями.

5 мільйонів людей переміщені чи перебувають у скрутному становищі. Є дані про 400 тисяч осіб, що опинилися під загрозою голоду. За даними прессекретаря Світової продовольчої програми ООН Джеми Сноудон, починаючи з 12 липня в Тиграй заїхало 400 вантажівок з допомогою, однак лише 38 повернулись.

Особливо складне становище у десятків тисяч біженців з Еритреї, що роками проживають в таборах у Тиграї. Після того як еритрейські війська вступили у війну на боці ефіопського уряду, біженці стають жертвами тиграйських загонів. Останні такі випадки зафіксовані в районі сіл Зеласле і Зібан Гедена, де повідомляють про зґвалтування в таборах.

Ефіопський уряд під тиском міжнародної спільноти та поразок на фронті не був готовий іти на подальшу ескалацію для ескалації. У вересні заявлено про підготовку великого національного діалогу для умиротворення країни.

На початку листопада у Вашингтоні угоду про спільну діяльність в рамках «Об’єднаного фронту ефіопських федералістів» підписали «Народний фронт визволення Тиграю», Армія визволення Оромо та кілька маргінальних груп зі штатів Афар, Гамбела та Сомалі.

В кінці грудня обидві сторони конфлікти заявляють про намір розпочати переговори.

Прем’єр-міністр Абій Ахмед Алі зазнає сильного тиску через намагання об’єднати свою країну у світлі етнічних та політичних розколів, голоду та звинувачень у порушенні прав людини. Однак у червні вдалося провести парламентські вибори, на яких перемагає урядова партія «Процвітання».

Зростає підтримка уряду Абія Ахмеда Алі з боку Китаю та Росії. Росія чітко заявила, що конфлікт в Тиграї – внутрішня проблема, і необхідно підтримувати насамперед уряд, а не «терористичні організації».

Згадану вище позицію, разом з закликом до діалогу, підтримали Індія та Китай. Імовірно, США варто було б підтримати цю ініціативу, а не віддавати посередництво своїм конкурентам в регіоні.

Вплив на глобальні процеси

Зацікавленість у розв’язанні конфлікту демонструють зовнішні гравці, насамперед Росія та США. Особливого значення регіон набуває як частина узбережжя Баб-ель-Мандебської протоки, Червоного моря та Суецького каналу, через які відбуваються ключові вантажоперевезення, зокрема нафтопродуктів.

Поширюються звинувачення в порушенні прав людини, зокрема при використанні еритрейських загонів, що причетні навіть до нападів на кілька церков і вбивства священників. Уряд Абія Ахмеда Алі (який раніше позиціонував себе як антикорупціонер і прозахідний діяч, нагороджений Нобелівською премією миру за мирну угоду з Еритреєю) піддається критиці. У вересні США ввели широкі обмеження для Ефіопії у сфері економічної та військової допомоги і надання віз для чиновників через порушення прав людини у штаті Тиграй. Аддис-Абеба вважає це втручанням у внутрішні справи, що не піде на користь конструктивності двосторонніх відносин.

Накладення санкцій з боку США та більш лояльна політика посилює загрозу дрейфування Ефіопії в бік Росії та Китаю. Але цей процес може загальмувати посилення співпраці з Туреччиною. У жовтні Аддис-Абеба та Анкара готують угоду про постачання турецьких безпілотників Bayraktar TB2.

Війна буде продовжуватись, можливо, з епізодичними перемир’ями. Листопадовий наступ тиграйців на столицю Аддис-Абебу навряд чи завершиться ефективним переломом війни. Випробування на міцність пройде федеральна система 100-мільйонної Ефіопії, побудована за мовно-етнічним критерієм. Невідомо, кого підтримають інші штати – центральний уряд чи сепаратистів. До того ж сама столиця оточена територією штату Оромії, що був епіцентром антиурядових виступів у минулі роки. Також зберігається ризик гарячого конфлікту за нільську воду між Ефіопією та сусідами, вогнище конфлікту підсилюватиме гарячу зону в Лівії та загалом на півдні Сахари (в зоні Сахелю). Росія допомагатиме радше Єгипту, а Судану – Китай та Туреччина.

Театр воєнних дій в Афганістані зазнав суттєвих змін через рішення американців про вивід військ. Конфлікт триває з 2001 року, відколи США за підтримки союзників у НАТО здійснили інтервенцію в Афганістан та знищили режим ісламістського руху «Талібан». Однак останні продовжили партизанську боротьбу, завдяки чому зуміли повернути владу після двадцяти років війни.

За моніторинговий період продовжилося послаблення проамериканського режиму; він припинив існування у серпні 2021 р. Головною причиною фіаско стало рішення адміністрації Байдена за будь-яку ціну вивести американські війська до двадцятої річниці терактів 11 вересня 2001 р. Згодом дата виходу була перенесена на 31 серпня. Поступове виведення військ почалося у травні. Водночас таліби розгорнули наступ у кількох напрямках, не зустрічаючи серйозного опору урядових військ.

Ще в липні розвідка США прогнозувала, що уряд протримається 6-12 місяців. Але вже до 15 серпня сили «Талібану» взяли під контроль майже всю територію країни, включно з Кабулом. Нова держава дістала назву Ісламський Емірат Афганістан, її головою став Хайбатулла Ахундзада, верховний лідер «Талібану» від 2016 р.

Представники республіканського уряду негайно покинули країну, зокрема до ОАЕ вилетів президент Ашраф Гані. Сили США з союзниками хаотично намагалися евакуюватися до дедлайну: від 14 до 31 серпня понад 122 тисячі осіб було вивезено закордон. Станом на жовтень 2021 р. в Афганістані залишалися кілька сотень громадян і кілька тисяч власників грін-карт США.

У 2021 р. в Афганістані відбулося кілька десятків терактів. Серед них: 8 травня – вибух бомби в кабульській школі (85 загиблих і 150 поранених); 26 серпня – напад терористів-смертників на аеропорт Хамід Карзай (щонайменше 180 загиблих, серед яких 13 військових США – найбільша кількість від 2011 р.); 15 жовтня – вибух у шиїтській мечеті в Кандагарі (щонайменше 50 загиблих і 100 поранених).

На півночі Афганістану діє рух спротиву талібам «Панджшерський опір», від назви провінції Панджшер. Його чисельність складає приблизно 8000 бійців. Очікується, що перемога талібів стимулюватиме процес відновлення в Афганістані формувань Аль-Каїди та Ісламської держави, хоча представники нової влади обіцяли запобігати поширенню терористичних груп.

Громадянська війна з елементами тероризму.

Загалом за час конфлікту з 2001 року загинуло близько 70 тисяч бойовиків Талібану та інших ісламістських груп, 71 тисяча військовослужбовців центрального уряду, 4 тисячі солдатів американської коаліції, понад 46 тисяч мирних жителів. За різними даними, загальне число вбитих становить від 176 до 213 тисяч осіб.

За моніторинговий період від терактів загинуло понад 350 людей.

Після підписання мирної угоди між «Талібаном» і адміністрацією Трампа в лютому 2020 р. регулярно відбувалися нові етапи переговорів з метою припинення воєнних дій. З наближенням кінцевого терміну виходу військ США республіканський уряд намагався самостійно домовитися з талібами. Останні підготували мирний план, який так і не передали офіційному Кабулу до 15 серпня.

Уряд відновленого Ісламського Емірату Афганістан почав вести переговори з різними країнами світу щодо офіційного визнання і отримання гуманітарної допомоги.

Очевидно, нині «Талібан» може не боятися територіальних втрат, адже великі гравці на чолі зі США припинили активну участь у конфлікті. Зараз нова влада починає процес реорганізації країни згідно з власним баченням. З іншого боку, фактично невідворотнім є економічний занепад внаслідок розриву зовнішньоекономічних зв’язків і замороження в банках США золото-валютних резервів Афганістану.

Підпільні ісламістські сили отримали стимул до боротьби, що означатиме розхитування внутрішньополітичної ситуації.

Вплив на глобальні процеси

Формується нове поле загроз і можливостей для держав російсько-китайської сфери впливу в Центральній Азії. Передусім прогнозуємо загрозливу ситуацію в Таджикистані (де понад 30 років при владі проросійський режим Емомалі Рахмона) та Ферганській долині (на стику Узбекистану і Киргизстану).

Відступ США є стратегічним позитивом для Ірану, що отримає більше свободи в Центральній Азії. З іншого боку, влада «Талібану» загрожує інтересам Тегерану щодо впливу на шиїтів. Також тактично посилюється напруга на кордоні. 1 грудня внаслідок прикордонних сутичок таліби змогли захопити два іранські прикордонні пункти в районі села Шагхалак (в окрузі Гірманд), використовували артилерію. За кілька днів ситуація врегульовалася, однак потенціал ескалації залишився.

Афганістан перебуває у безпосередній сфері інтересів Китаю, позаяк країна розташована в зоні китайського інвестиційного проєкту «Belts and Roads Initiative». Очікується, що Пекін стане одним із найбільших кредиторів нового уряду в обмін на користування торговельною інфраструктурою.

Влада талібів дає неабиякий важіль впливу Росії в боротьбі проти США на Близькому Сході і в центральній Азії, особливо враховуючи наявність спільного кордону між Афганістаном і колишніми колоніями СРСР, що перебувають в орбіті Кремля. Але це можливо лише за умови налагодження тісних відносин із новим урядом.

Міжнародне визнання талібів, посилення терористичних груп всередині Афганістану.

Друга карабаська війна, в ході якої переможцем став Азербайджан, що звільнив приблизно 8,2 тис. км 2 своєї території та майже повністю (за винятком Лачинського коридору) відновив контроль над державним кордоном з Вірменією та Іраном, не закінчилася підписанням мирної угоди. Новий розклад сил у Південному Кавказі було встановлено на основі спільних заяв російського, азербайджанського та вірменського лідерів від 9 листопада 2020 р. та 11 січня 2021 р. Беручи до уваги формат домовленостей, фактор російських миротворців на території Нагірного Карабаху та Лачинського коридору, питання делімітації та демаркації кордонів, проблему обміну полоненими і розмінування, врегулювання відкриття Зангезурського коридору і т. д., конфлікт між Азербайджаном і Вірменією не завершився, а перейшов в інший вимір.

Не зважаючи на низку інцидентів вже після перемир’я та під час передачі контролю Азербайджану над Агдамським, Кельбаджарським та Лачинським районами (без Лачину та коридору), а також частинами Зангеланського та Кубатлинського районів, які азербайджанські сили не контролювали на момент припинення бойових дій, відлік нових зіткнень у 2021 р. варто починати з 12 травня. Цього дня азербайджанські підрозділи перейшли кордон з Вірменією в районі озера Севліч/Карагьоль (Сюнікська область) та сіл Верін-Шоржа і Кут (Гегаркунікська область) для проведення демаркаційних робіт в односторонньому порядку. Вірменська сторона заявила, що вона не дала закріпитися азербайджанським силам, однак другорядні ознаки свідчать, що останні зайняли приблизно 41 км 2 території Вірменії. Окремо варто згадати, що після деокупації Азербайджаном Кубатлинського району, у Вірменії виникли проблеми в комунікації між містами Горіс та Капан, оскільки дві ділянки автодороги опинилися під контролем Баку. Це також додавало напруги на кордоні двох держав, оскільки адміністративний центр Сюнікської області Вірменії деякий час був де-факто відрізаний від іншої території країни.

Фактично навколо проблеми демаркації кордону та відсутності прогресу в реалізації проєкту Зангезурського коридору й відбувалися сутички, найбільш масштабна – 16 листопада. Також періодично відбувалися взаємні обстріли позицій та збройні напади на частинах території колишньої НКАО, які ще не деокуповані. 13 листопада вірменин кинув гранату в азербайджанських військовослужбовців, що були на посту разом з російськими миротворцями біля м. Шуша.

Війна у фазі затишшя, прикордонний конфлікт змінної інтенсивності.

За 2021 р. в ході прикордонних сутичок Азербайджан втратив 9 військовослужбовців, 15 поранено. Вірменія втратила 15 військових, 25 поранено, 19 осіб було захоплено в полон, 18 зникли безвісти.

Переговори у Сочі, які відбулися 26 листопада, були покликані врегулювати питання демаркації. 15 грудня відбулася зустріч прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна та президента Азербайджану Ільхама Алієва в рамках саміту «Східного партнерства» у Брюсселі. Однак, зважаючи на те, що Баку та Єреван провели переговори за посередництва Москви (принаймні на папері), цілком імовірно, європейське рандеву не буде результативним.

Як і прогнозувалося, перемога Азербайджану в Другій карабаській війні кардинально змінила розклад сил у регіоні. Зокрема, в контексті майже повного відновлення Азербайджаном контролю над кордоном з Вірменією та повного контролю над кордоном з Іраном, розміщення російських миротворців уздовж лінії зіткнення на території, що залишається окупованою місцевими вірменськими силами, та в Лачинському коридорі, повернення геополітичної присутності Туреччини на Південному Кавказі, а також в контексті остаточного поховання Мінської групи ОБСЄ.

В рамках цих реалій і відбувається нове прикордонне протистояння між Азербайджаном та Вірменією. Окрім миротворчого аспекту (контроль за режимом припинення вогню між місцевими вірменськими силами так званої Республіки Арцах та Азербайджаном). Росія забезпечує переговорний процес між Баку та Єреваном, де-факто виступаючи одноособовим медіатором. Не менш важливо те, що Росія залишається військовим союзником Вірменії в рамках ОДКБ. Єреван вже звертався до Організації після інциденту 12 травня, посилаючись на ст. 2 Договору, задля запуску механізму консультацій з союзниками та отримання військової допомоги. Аналогічне пряме звернення до Росії в рамках Договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу було в 1997 р. До подібних кроків Вірменія вдавалася і після подій 16 листопада, однак бажаного результату не мала. Москва продовжує грати на протиріччях Баку та Єревану, прив’язуючи до себе останній та ставлячи Баку в політичну залежність (у питанні відновлення територіальної цілісності).

Вплив на глобальні процеси

Повне відновлення Азербайджаном контролю над кордоном з Іраном, а також ситуація з дорогою Горіс – Капан суттєво ускладнила відносини між Баку й Тегераном. Відомо, що Іран використовував ситуацію в Нагірному Карабаху для транзиту наркотиків та зброї через неконтрольовану Баку територію. На початку осені 2021 р. азербайджанські поліціанти та прикордонники почали затримувати іранські вантажівки на контрольованих ділянках дороги Горіс – Капан задля зниження «нелегальних вантажоперевезень» на територію Карабаху, підзвітну російським миротворцям. У відповідь Іран провів на кордоні з Азербайджаном військові навчання «Завойовники Хайбара» і під приводом цього стягнув значний обсяг техніки та військовослужбовців у прикордонні регіони.

Не зважаючи на те, що Туреччина не змогла домогтися рівноправного розміщення своїх військовослужбовців у Карабаху як миротворців, вона продовжує нарощувати свій політичний вплив у регіоні та тюркському світі загалом. Перш за все варто згадати Шушинську декларацію, підписану президентами Ердоганом та Алієвим 15 червня 2021 р., в якій чітко окреслюються союзницькі відносини Анкари та Баку. Наступним важливим символічним кроком стала Бакинська декларація 27 липня, яка до Азербайджану та Туреччини долучила Пакистан, котрий вже проявляв певну дипломатичну активність у цьому напрямку під час Другої карабаської війни. Практичним виявом цього документа стали спільні військові навчаннях трьох країн в Азербайджані у вересні. 12 листопада об’єднання тюркських держав, Тюркську Раду, було перейменовано в Організацію тюркських держав, а також ухвалено Концепцію розвитку тюркського світу до 2040 р. Туреччина тепер головує в організації. Анкара продовжує закріплювати свою першість в тюркському світі, проєкціюючи перемогу своєї зброї в Карабаху на Центральну Азію та вступаючи в протистояння з Росією та Китаєм.

Своєрідна російсько-турецька співпраця-протистояння у Південному Кавказі фактично завдає удару позиціям колективного Заходу в регіоні, не залишаючи йому тут місця. Очевидно, що Мінська група ОБСЄ до Другої карабаської війни не була функціональна. Однак новий статус-кво, створений перемогою Азербайджану та новим політичним оформленням Росії й Туреччини на Південному Кавказі, фактично поховав цей формат. У 2021 році всі без винятку загострення локалізувалися виключно через Москву. І Баку, і Єреван перебувають в постійному контакті з нею. Важливо розуміти, що і Росія, і Туреччина свій вплив на Південному Кавказі використовують для політичних торгів з Європою – і в газових питаннях, і в питанні стримування Ірану.

Найбільш імовірний сценарій розвитку подій – продовження прикордонних конфліктів. . Росія вкрай не зацікавлена у зменшенні напруги в регіоні, оскільки це поставить під сумнів доцільність перебування її миротворців на території Карабаху, а також підважить потребу в ній як перемовника між сторонами. Для Москви найгіршим варіантом є прямі безпосередні контакти та домовленості між Баку та Єреваном стосовно розв’язання гуманітарних питань (обмін полоненими, надання карт мінних полів, забезпечення нормального руху транспорту та людей прикордонними територіями) та питань делімітації і демаркації кордонів. Те ж саме стосується нормалізації відносин між Анкарою та Єреваном, оскільки це повністю деблокує Вірменію і зніме низку економічних та логістичних проблем, які наразі вирішує Росія та Іран. Останній теж не зацікавлений у такому сценарії, оскільки він втратить можливість проєкціювати свій вплив на Південний Кавказ, а це завдасть удару по його позиціях у Каспійському регіоні в цілому, не кажучи про можливий відголос такої ситуації для його близькосхідних справ.

Туреччина продовжуватиме отримувати політичні та економічні дивіденди від співпраці з Азербайджаном та використовувати його як міст для нарощення впливу в Центральній Азії, надалі залучатиме Пакистан на противагу Ірану. Азербайджан та Вірменія займатимуться політичним балансуванням, але різного ґатунку. Баку намагатиметься просувати власний політичний порядок денний, не дратуючи Росію. Задача максимум – не лише де-юре, а й де-факто зняти питання окупованої території Карабаху, завершити повернення Лачинського коридору під свій контроль та забезпечити транспортне сполучення з Нахічеванською АР. Вірменія ж, не в стані самостійно протистояти Азербайджану, змушена покладатися на Росію, але при цьому й не розривати зв’язки з колективним Заходом, оскільки Москва не поспішає повністю підтримувати Єреван.

Війна у Ємені триває з 2015 року. Відбувається протистояння між північною частиною країни (де проживають хусити – група шиїтського віросповідання), що підтримує колишнього президента Алі Абдуллу Салеха і де сформували рух «Ансар Аллах», і південною (суніти, підтримують уряд Абд Раббо Мансура Гаді). Хуситів підтримують Іран та меншою мірою Росія, південь – Саудівська Аравія та її союзники з-поміж арабських держав, що здійснюють збройну інтервенцію в країну.

Від 2018 року активність бойових дій зменшилася, адже Саудівська Аравія з союзниками не спромоглися витіснити хуситів з великих міст півночі. Цьому заважають, зокрема, постійні внутрішні суперечності між аравійцями і силами, які підтримує уряд Об’єднаних Арабських Еміратів.

Водночас на пустельних околицях розгорнули діяльність терористи, наприклад «Аль-Каїда на Аравійському півострові» та «Ісламська держава».

За моніторинговий період відбулися події, що призвели до нових жертв і гуманітарних наслідків.

31 грудня 2020 р. в Аденському міжнародному аеропорті одразу після посадки був обстріляний літак із представниками щойно сформованого єменського уряду. 28 осіб загинули, 107 травмовано. Проте ніхто з нових урядовців не постраждав.

У лютому 2021 р. хусити розгорнули наступ на регіон Маріб з наміром заволодіти однойменним містом. Бої продовжуються до сьогодні, за 9 місяців з обох сторін загинуло приблизно по 2000 бійців. Станом на жовтень 2021 р. хусити заволоділи кількома стратегічними центрами в регіоні і здійснювали бомбардування міста Маріб.

За словами єменських урядовців, зайнятість армії в боях за Маріб значно послабила тиск на сили «Аль-Каїди на Аравійському півострові». У 2020 р. їхня чисельність дорівнювала кільком тисячам. Нині ж терористи мають час на відновлення збройного і людського потенціалу.

11 грудня 2021 року коаліція на чолі з Саудівською Аравією заявила про знищення 190 хуситів,

Громадянська війна з іноземними інтервенціями (фактично протистояння коаліцій).

У 2020 р. почалися переговори між Саудівською Аравією та Іраном. Аравійці, які шукають шляхи виходу з конфлікту, хочуть отримати гарантії припинення обстрілів своїх міст через єменський кордон. З іншого боку, затягування війни може означати зменшення впливу Ірану на хуситів, які набирають військової могутності. З огляду на події в Марібі, переговори досі не мають результатів.

Загалом від початку війни загинуло понад 100 тисяч осіб, з них приблизно 9 тисяч цивільних, 50 тисяч поранених, до 4 млн стали біженцями. Близько 85 тисяч дітей померли від голоду.

За моніторинговий період загинуло понад 4 тисячі військових з обох сторін. Єменський уряд також звітує про 7 тисяч поранених у ході боїв за Маріб.

Наслідком гуманітарної кризи став масштабний голод та епідемія холери, від яких протягом 2016–2018 років загинуло понад 80 тисяч осіб. Поки що, завдяки міжнародним постачам, загроза усунута, але ризик залишається вагомим.

Унаслідок наступу хуситів на Маріб у 2021 р. близько 140 тисяч цивільних покинули свої домівки, втікаючи з поля бойових дій.

Після затишшя, пов’язаного з пандемією, бойові дії поновилися наступом хуситів на Маріб. Зважаючи на послаблення сунітської коаліції, бажання Саудівської Аравії вийти з конфлікту, а також відхід США, хусити мають шанси на розширення територіальних володінь.

Вплив на глобальні процеси

Регіон розміщений на перехресті транзитних шляхів із Китаю до Суецького каналу та Європи. Зовнішні гравці активно втручаються у конфлікт, що тягнеться понад п’ять років. Вияв регіонального протистояння Ірану та Саудівської Аравії.

У січні 2021 р. Джо Байден заявив, що США припинить постачання збройної допомоги Саудівській Аравії та ОАЕ для ведення бойових дій в Ємені. Раніше аналогічне рішення Конгресу ветував Дональд Трамп. Відхід США означає припинення дронової війни, яку американські військові вели проти місцевої Аль-Каїди.

У разі продовження успішного наступу в Марібі, хусити захочуть розвинути успіх. Очікується активізація бойових дій. Роль єменської війни зростатиме на тлі стабілізації в Сирії.

Південний Судан

Громадянська війна у Південному Судані триває з грудня 2013 року. Збройна фаза розпочалася з невдалої спроби перевороту 16 грудня 2013 року, здійсненого військовими, афілійованими з колишнім віцепрезидентом Ріеком Мачаром.

Паралельно з ескалацією збройного конфлікту посилювалися мирні ініціативи. Було проведено кілька раундів переговорів, проте підписані мирні протоколи порушували через кілька днів. Ускладнює конфлікт різна етнічна приналежність лідерів воюючих сторін: президент Салва Киїр належить до етносу нуер, тоді як Ріек Мачар – дінка.

Основний мирний документ було підписано 12 вересня 2018 р. Документом закріплювалося, що Ріек Мачар стає одним з п’яти віцепрезидентів Південного Судану, формується перехідний уряд, новий парламент, а президентські вибори відбудуться у 2022 році.

З того часу триває імплементація мирної угоди з періодичними сутичками між сторонами конфлікту. Варто зазначити, що угоду підписали не всі збройні угруповання, деякі з них все ще у стані військового протистояння з урядовими силами.

За моніторинговий період інтенсивних боїв між урядовими силами та повстанськими угрупованнями відбувалося мало. Найбільш вагомим було протистояння у серпні 2021 року в штаті Верхній Ніл між силами, лояльними до Ріека Мачара, та прихильниками генерал-лейтенанта Сімона Гатвеч Дуала. Причина – переобрання керівника партії Народна армія визволення Судану.

Однак спостерігаються спалахи міжетнічного насильства у штатах Джонглей, Вараб та Озерний, сумарним результатом яких була значна кількість жертв. Розбіжності етнічного характеру не нові для країни, найчастіше причинами конфліктів стають побутові проблеми – доступ до води та пасовищ. Проте через велику кількість зброї, яка циркулює у Південному Судані, розв’язання цих суперечок має часто збройний характер.

Варто зазначити про ще один фактор ризику – серед населення країни зростає невдоволення з приводу поточного стану справ. Зокрема, наприкінці серпня в соцмережах були заклики виходити на всенародні мітинги з вимогою відставки чинного президента. Для цього є реальне підґрунтя, проте в перспективі народні мітинги можуть використати як козир у політичній боротьбі або ж вони можуть призвести до силової зміни влади в країні.

Громадянська війна у фазі низької інтенсивності з періодичними спалахами міжетнічного насильства.

Загальна: вбиті – понад 450 000 (в тому числі смерті серед комісарів іноземних військ).

За моніторинговий період: в результаті міжфракційних протистоянь – 35 осіб, в результаті етнічних зіткнень – понад 150 осіб.

Загалом за час конфлікту 2,47 мільйона осіб покинули Південний Судан як біженці, 2 млн стали внутрішньо переміщеними особами. 7,5 мільйона людей потребували певного типу гуманітарної допомоги чи захисту.

Щодо врегулювання конфлікту можна виокремити два основні напрямки дій: імплементація угоди 2018 року та переговори з воюючими фракціями щодо миру.

Стосовно першого, то на додачу до торішнього оновлення уряду та нового адміністративно-територіального поділу країни, цьогоріч відбулося оновлення парламенту. За умовами угоди, у травні президент країни розпустив парламент. Нових парламентарів було номіновано від партій, перша сесія розпочалася в серпні.

Стосовно другого аспекту, у березні 2021 року розпочалися переговори зі ще однією збройною фракцією. Її лідери Пол Малонг та Паґан Амум зустрічалися в Кенії з представниками уряду Південного Судану, в результаті чого підписано декларацію спільних принципів.

Можна спрогнозувати подальші спалахи етнічного насильства, посилені питаннями політичного представництва різних етнічних груп країни.

На 2022 рік у Південному Судані заплановані вибори. З огляду на ситуацію – затяжний конфлікт, слабкий прогрес у мирному врегулюванні, етнічні зіткнення, економічну неспроможність та продовольчі загрози – є загроза їхньому мирному перебігу.

Навіть за умови проведення президентських виборів про повне припинення вогню в Південному Судані говорити не можна, оскільки ще тривають переговори з частиною військових фракцій і малоймовірно, що найближчими місяцями вони завершаться.

Війна в Сирії триває з 2011 року. Головне протистояння відбувається між президентом Башаром Асадом, що спирається на етноконфесійні меншини шиїтів та алавітів, та опозицією сунітської більшості. З часом країна стала епіцентром протистояння глобальних сил. Асада підтримують Іран та Росія, опозицію – арабські держави (насамперед Катар і Саудівська Аравія) і США. На півночі країни сформувалися окремі райони під контролем курдів та туркоманів, зріс вплив Туреччини.

Для Росії повномасштабне втручання з 2015 року дало можливість зруйнувати плани Заходу на Близькому Сході, зміцнити та згуртувати антиєвроатлантистів, впливати на європейську політику, регулюючи потоки біженців.

За моніторинговий період попри порівняне затишшя продовжувалися бойові дії. У ніч з 25 на 26 лютого США нанесли авіаудари по базах проіранських сил в Сирії. У березні наростало турецько-російське протистояння у сирійській області Ідліб – дійшло до обміну занепокоєннями через послів. Ердоган незадоволений діями Асада, що проводить бомбові та артилерійські удари по інфраструктурі Ідлібу (зокрема енергетичній). В квітні відбулася атака на іранський танкер біля Сирії.

26 травня Башар Асад провів президентські «вибори», які не визнали більшість держав, в тому числі Туреччина. Однак Єгипет та ОАЕ навпаки підтримують Дамаск і хочуть повернути Сирію до Ліги арабських держав.

У вересні відбулася чергова ескалація в Ідлібі, але попри всі зусилля Асада не вдається перемолоти протурецький анклав.

1 червня після обстрілу в районі Голанських висот Ізраїль відповідає знищення сирійських спостережних постів. В жовтні один сирійський солдат був убитий, троє – поранені в результаті повітряного нападу Ізраїлю на сирійський район Пальміра в провінції Хомс.

Громадянська війна з іноземними інтервенціями.

Загалом із 2011 року загинуло понад 400 тисяч людей, мільйони стали біженцями.

Попри запрошення Дамаска повертатись після стабілізації ситуації, сирійські біженці продовжують концентруватись у таборах на території Туреччини. Частково їх переселяють в Ідліб у контрольовану Туреччиною зону безпеки.

Чергові перемир’я регулярно перериваються локальними бойовими діями.. Переговори поки що не дають результату.

Бойові зіткнення локалізуються, однак досі, попри контроль 90 % території, Асад протистоїть опозиційним групам, спираючись переважно на допомогу Росії та Ірану.

Вплив на глобальні процеси

Сирія залишається головним фактором напруги в регіоні, посилюючи протистояння між Іраном та його конкурентами (насамперед Ізраїлем та Саудівською Аравією). Зокрема, 6 лютого пролунав вибух на вантажному ізраїльському кораблі Helios Ray в Оманській протоці (прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу відразу звинуватив Тегеран).

Великої війни, ймовірно, не буде, але турки здатні скувати сили РФ і зменшити зону впливу Асада. Посилення впливу Туреччини на півночі Сирії врівноважить панівне становище Асада в центрі та на півдні країни. Водночас Асада стримує Ізраїль, що прагне захистити контроль над окупованими Голанськими висотами.

Конфлікт триває з 2011 року, після вбивства Муамара Каддафі. На заході Лівії закріпився Уряд національної згоди на чолі з Фаїзом Сараджем. Йому на сході протистоїть генерал Халіфа Хафтар та його Лівійська національна армія.

Решту території займають племена та дрібніші групи. Хафтара підтримують Росія, ОАЕ, Саудівська Аравія. Уряд національної згоди – ООН, Туреччина та Катар.

З останніх новин – син вбитого диктатора Муамара Каддафі, Саїф, був зареєстрований на виборах президента. Це потенційно може повернути Лівію під владу цієї одіозної родини через 10 років після початку громадянської війни.

Були спроби порушити ембарго на ввезення зброї до Лівії та прибуття різноманітних найманців. 300 таких солдатів удачі, які воювали на боці східного Уряду національної згоди, попрохали покинути країну. За даними ООН, в країні перебувають 20 тисяч іноземних найманців, включаючи ПВК «малі». Однією з важливих передумов мирного процесу було їхнє повне виведення.

Халіфа Хафтар та його сили намагалися не дати прем’єру Дбейбі провести виїзне засідання уряду в Бенгазі – східній столиці Лівії. У червні 2021 року ключова дорога, що з’єднує дві частини країни, була знову відкрита. Вона проходить узбережжям Лівії.

6 вересня відпустили на волю політичних в’язнів, уряд назвав це «проєктом великого примирення» перед виборами у грудні 2021 року. Щоправда, саме проведення виборів під питанням, бо серед різних фракцій і груп достатньо охочих їх зірвати.

Навряд чи Каддафі-молодший буде просувати себе публічно – це надто небезпечно, до того ж за вчинені під час війни злочини проти людяності Міжнародний Кримінальний Суд в Гаазі видав на нього міжнародний ордер на арешт. Не факт, що в разі перемоги світ його визнає.

Серед інших кандидатів варто виділити Халіфу Хафтара, який має підтримку Росії та неофіційно – деяких країн Заходу, ОАЕ та Єгипту; Агілу Салеха – впливового спікера парламенту; і самого Дбейбу – чинного голову уряду, який спирається на ООН.

У кінці грудня вибори були перенесені, ймовірно на січень 2022 р.

Громадянська війна у фазі низької інтенсивності, підготовка до виборів.

Лівійську війну наразі намагаються закінчити перманентно. Перемовини почалися ще в січні 2021 року і тривають досі, йдучи тугим поступом.

10 березня парламент Лівії затвердив тимчасовий уряд на чолі з прем’єром Абдулом Хамідом Дбейбою. Але воєнні дії спорадично відновлюються, незважаючи на досягнуту в жовтні 2020 р. домовленість про припинення вогню. Першою країною, що визнала нову лівійську владу, була Франція.

Вплив на глобальні процеси

Мирне врегулювання в Лівії дасть змогу Північній Африці видихнути – її головна війна закінчиться. Лівія багата нафтою, і за умови її безпечного видобування, вона швидше відновиться. Втім, тенденція до безпекових ризиків залишається через терористів з Чаду та інших сусідніх держав, а також через діяльність ІДІЛ.

Легітимність уряду Дбейби залишається сумнівною. Якщо жовтнева угода 2020 року анулюється, це може посилити воєнні дії в Лівії, чиє населення дуже втомилося від 10 років війни. В разі успіху на виборах сина колишнього диктатора Лівію може чекати мир, але знову під орудою Каддафі.

Центральноафриканська Республіка

Війна в країні триває з перервами з 2012 року. Головне протистояння йде між мусульманською Північчю (Альянс повстанців Селека) та християнським Півднем, що зберігає контроль за столицею Бангі і підтримує центральний уряд. Загострюються протистояння релігійних громад, зафіксовані факти геноциду. Присутність миротворців ООН, насамперед французів (у зоні впливу яких перебувала ЦАР), малоефективна.

Спостерігається активізація російських найманців, що підтримують центральний уряд. Вони є основною охороною президента Фостена-Аршанжа Таудери.

З грудня 2020 року тривали бойові дії уряду з Коаліцією патріотів за зміни (Coalition des patriotes pour le changement, CPC), сформованою кількома повстанськими групами. Їх підтримував колишній президент Франсуа Бозізе. Однак після успішного наступу вони зупинилися, не в змозі поширити вплив на центр країни та головні міста.

Ішли бої з російськими найманцями. Зокрема, 23 березня зафіксована загибель п’ятьох найманців з ПВК «Вагнер». Також вбито трьох російських інструкторів 5 жовтня.

5 жовтня в результаті масштабного нападу антиурядових сил на колону вантажівок у префектурі Уака загинуло 20 осіб.

Громадянська війна у фазі низької інтенсивності.

Загалом за час конфлікту загинуло близько 6 тисяч комбатантів, кілька тисяч цивільних (точні дані не відомі).

Понад 300 тисяч біженців до сусідніх країн, 700 тисяч внутрішніх переселенців.

Продовжуються переговори про припинення вогню, які всіляко підтримує Росія (вона налагодила відносини зі столичною владою – аж до фінансування та присутності охорони – російських найманців). 28–29 вересня відбулися переговори в Римі за участі лідерів опозиції – експрем’єр-міністрів Мартіна Зігеле, Анісе-Жоржа Дологеле та Ніколя Тінгає. Водночас опозиція апелювала до виконання угод минулого раунду (так звані Хартумські домовленості 2019 року). 15 жовтня президент ЦАР Фостен-Арканж Таудера заявив про чергову спробу припинення вогню. Його опоненти з Коаліції патріотів за зміни підтримали ідею, але чекають реальних дій уряду. Бажання переговорів стимулюється вимогами зовнішніх донорів, які зменшили фінансову допомогу країні.

Вплив на глобальні процеси

Росія намагається посилити вплив в окремих державах Африки, демонструє іншим диктаторським режимам можливості співпраці. Російські інструктори навчають урядову армію, активно постачають зброю та бронетехніку.

Натомість можливі загострення на кордонах країни, зокрема з Чадом, де погіршилася ситуація після загибелі президента Ідріса Дебі. У червні міністр зовнішніх справ Чаду Шеріф Могамет Зене заявив, що війська ЦАР вбили солдатів у прикордонному селі Суру та викрали і згодом вбили ще 5 військовослужбовців. Однак дипломатам ЦАР вдалось тимчасово залагодити цю проблему (фактично діяли окремі угрупування, слабко контрольовані урядом).

Посилення російської активності в регіоні досягло максимуму, через що Росія дедалі частіше натикається на опір інших гравців, зокрема Франції та Туреччини. Водночас слід очікувати більшої залученості Руанди, що бере активну участь в місії ООН та уклала з ЦАР чотири двосторонні угоди щодо співпраці в розвитку агроіндустрії й добування корисних копалин.

Прикордонне зіткнення

Киргизстан – Таджикистан. Конфлік у Фергані

28 квітня таджицькі прикордонники почали встановлювати на стовпі ЛЕП зі сторони села Ходжа Ало (Ісфаринський район Согдійської області) камери спостереження для фіксації порушень у розподілі води у верховині річки Ісфара. Мешканці сусіднього киргизького села Кок-Таш (Баткенський район Баткенської області) та киргизькі прикордонники взялися спилювати стовп. Внаслідок цього обидві сторони почали закидувати один одного камінням. 29 квітня як цивільне населення, так і прикордонники обох країн почали застосовувати вогнепальну зброю та міномети. Були обстріляні киргизькі прикордонні пункти та військова частина поблизу села Кок-Таш, а також низка населених пунктів Киргизстану в Баткенському та Лейлекському районах Баткенської області. Ввечері 29 квітня Бішкек і Душанбе домовилися про припинення вогню. Активна фаза конфлікту тривала до 1 травня включно.

Прикордонний конфлікт високої інтенсивності.

Таджикистан втратив 19 громадян, з яких 10 військовослужбовців, 87 осіб поранено. Киргизстан втратив 36 громадян, з яких троє військовослужбовці, 189 осіб поранено. В ході бойових дій на киргизькій території було знищено близько 150 споруд – будинки мешканців прикордонних сіл, дві школи, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, заправки, три прикордонних застави, будівля внутрішніх військ. . Киргизстану завдано збитків на 1,45 млрд сом (майже 452 млн грн). На таджицькій території було знищено 14 будинків, пошкоджено дві житлові споруди й одна допоміжна будівля.

30 квітня киргизька і таджицька делегації на чолі з О. Суваналієвим та С. Ятімовим відповідно підписали й опублікували спільну заяву щодо припинення вогню та створення комісії з врегулювання збройного конфлікту і відведення особового складу та техніки від кордонів. На ранок 3 травня сторони відвели всю техніку та повернули військових у місця їхньої постійної дислокації. 2 травня делегації підписали спільний протокол щодо делімітації та демаркації кордону. 29 червня відбулася перша зустріч між лідерами країн – Садиром Жапаровим та Емомалі Рахмоном. Збережено статус-кво.

Вплив на глобальні процеси

Киргизстан і Таджикистан входять до Організації Договору про колективну безпеку – аналогу НАТО. Тому обидві країни заведено розглядати як такі, що належать до сфери впливу і зони відповідальності Російської Федерації. Попри те, що Москві вигідне збереження напруги між обома країнами, адже на розбіжностях між Бішкеком і Душанбе вона задовольняє власні інтереси, динаміка цього конфлікту засвідчила, що Кремль не зацікавлений у масштабній війні. Варто розуміти, що такий сценарій автоматично поставить питання зміни «наглядача» за регіоном, на роль якого претендують також Туреччина і Китай. Власне, Анкара стала єдиним значним гравцем, який прямо підтримав Киргизстан у нинішньому загостренні і продовжує нарощувати вплив на Бішкек.

Напередодні парламентських виборів, які відбулися 28 листопада 2021 р., президент Киргизстану Садир Жапаров взяв курс на розв’язання безпекових проблем країни у двосторонніх відносинах з Узбекистаном і Таджикистаном. Одним із напрямків критики президента Жапарова у киргизькому суспільстві є відверта слабкість та безпомічність влади в момент активної фази конфлікту. Тому, зміцнюючи свій імідж сильного та рішучого лідера, глава держави в публічній риториці показово підкреслював неможливість поступок у розв’язанні територіальних питань. Не менш важливо, що на фоні активізації Росії в Таджикистані через ситуацію з Афганістаном відбувалося пожвавлення економічних стосунків між Киргизстаном, Узбекистаном і Китаєм.

На цьому фоні у Таджикистані наростала напруга у відносинах столиці та автономного регіону Гірський Бадахшан. До антивладних мітингів долучилася таджикська діаспора, зокрема в Москві.

Кордон між Киргизстаном і Таджикистаном становить приблизно 970 км, з яких 519 км уточнено та демарковано, а інші 451 км залишаються проблемними через питання розподілу водних ресурсів та доступу до пасовиськ. Незважаючи на активну роботу топографічних груп і в цілому спільної міжурядової комісії з делімітації та демаркації державного кордону, а також низку підписаних документів, ситуація залишається складною. Кордони Киргизстану досі закриті для громадян Таджикистану (окрім студентів), а інцидент з черговою бійкою між киргизами і таджиками 23 вересня і відсутність принципових домовленостей щодо доступу до річки Ісфара довів, що сторони наразі далекі від врегулювання конфлікту. Тому стихійні зіткнення між громадянами та прикордонниками будуть продовжуватися.

Локальні конфлікти

У безпековому плані Мозамбік характеризується двома протистояннями: між політичними силами Фрелімо і Ренамо та ісламською загрозою на півночі країни.

Перший конфлікт триває понад 40 років. Політична сила ФРЕЛІМО – при владі, раніше орієнтувалася на СРСР та тяжіла до однопартійної системи; РЕНАМО – в опозиції. З 1977 по 1992 рр. в країні тривала громадянська війна. В 1992 році була підписана мирна угода, повстанці стали офіційно визнаною опозицією, а їхні загони були інтегровані до урядових збройних сил. У 2013 році РЕНАМО відновило бойові дії в центральних та північних провінціях країни. 5 вересня 2014 року була підписана угода про припинення бойових дій, яка уможливила вибори 2014 року. Проте після них виникла нова політична криза через невизнання РЕНАМО результатів виборів. Після переговорів про мир, 1 серпня 2019 року президент Філіпе Н’юсі та лідер РЕНАМО Оссуфо Момаде підписали мирну угоду, яку, однак, підтримують не всі групи повстанців. Зокрема, після підписання утворилася так звана Військова хунта РЕНАМО. Очолює її Маріано Нгонґо, який не визнає легітимності Оссуфо Момаде і вимагає переглянути угоду.

Стосовно другого протистояння, то від нього потерпає уже чотири роки багата на газ північна провінція Кабо Дельгадо. Сторонами виступають уряд Мозамбіку та ісламістська група Ісламська держава Центральної Африки (Islamic State Central Africa Province), які націлені на встановлення ісламського халіфату в регіоні. Все це підсилюється народним гнівом через несправедливе розподілення доходів від експлуатації регіону та маргіналізацію місцевого мусульманського населення. Суттєве збільшення кількості атак розпочалося з 2020 року.

За моніторинговий період протягом 2021 року в провінції Кабо Дельдаго основні зіткнення відбуваються в районах Палма, Нангаде, Мочімбоа, Макомія. Щомісяця були сутички між терористичними угрупованнями та безпековими силами країни – загалом їх було понад 40.

Влітку збройні сили партнерських країн – Руанди та членів Південноафриканського товариства розвитку (SADC) – розпочали спільну операцію в Мозамбіку. На початку осені в ході операції від терористів було звільнено міста Палма та Мочімбоа, окремі частини районів Нангаде, Муідубе, Макомія, Квіссанга. У вересні ліквідовано місцевого лідера джихадистів Раджаба Авадхі Нданджіле.

Також з Військової хунти РЕНАМО було усунуто Маріано Нгонґо, що може сприяти консолідованим діям на врегулювання конфлікту між ФРЕЛІМО та РЕНАМО.

Локальний конфлікт високої інтенсивності з численними жертвами.

За чотири роки конфлікту було вбито понад 3000 осіб (в тому числі були загиблі серед комісарів іноземних військ).

• 1,3 млн осіб потребували гуманітарної допомоги того чи іншого типу;
• близько 800 тис. осіб були внутрішньо переміщеними.

Вплив на глобальні процеси

В Мозамбіку діють російські найманці компанії Вагнера, які залучені до боротьби з ісламськими терористами, підтримують чинну політсилу. Це має прямий вплив на зростання російської присутності в Африці.

Нестабільність без належного стримування може поширитися за межі півночі Мозамбіку, що вплине на зростання нестабільності уздовж узбережжя Східної Африки та створить додаткову загрозу миру та стабільності інших держав-членів SADC.

У лютому поліція Нджамени застосувала сльозогінний газ проти протестувальників, які палили шини й протестували проти наміру президента Ідріса Дебі знову балотуватися на виборах.

У квітні відбулися вибори президента Чаду, на яких переміг Ідріс Дебі й ушосте посів цей пост. Він отримав понад 80 % голосів виборців. Але вже через день після виборів почалися бойові дії на півночі країни. Збройне угруповання «Фронт змін і згоди в Чаді», яке вважається наближеним до лівійського військового командира Халіфи Хафтара, атакувало прикордонний пост військових Чаду. Згідно з даними ООН, повстанці з «Фронту змін і згоди в Чаді» базувалися на авіабазі Аль-Джуфра в Лівії, яку водночас використовують російські найманці «групи Вагнера» та яка отримувала вантажні рейси зі зброєю з Об’єднаних Арабських Еміратів. «Фронт змін і згоди в Чаді» просувався в напрямку Нджамени.

20 квітня президента Ідріса Дебі убили – через день після того, як його оголосили переможцем на виборах. Це сталося під час відвідин позицій армії Чаду, які протистояли повстанцям поблизу кордону з Лівією. Уряд і парламент в Чаді було розпущено. Упродовж наступних 18 місяців країною мають керувати військові на чолі з сином покійного президента – Махаматом ібн Ідріс Дебі. У 2022 році очікуються позачергові президентські вибори.

Після смерті І. Дебі повстанці продовжили наступ на столицю, не визнали повноваження військового перехідного уряду. Важливою у цьому контексті є позиція Франції, яка публічно підтримала сина Ідріса Дебі та воєнний уряд як необхідність за виключних обставин, попри те, що цей крок – неконституційний. Зрештою, вже в травні повстанські сили були переможені та втекли до Нігеру. Через велелюдні громадські протести проти захоплення влади військовими у Чаді було організовано Національну перехідну раду, щоб показати готовність військових відмовитися від влади.

З боку урядової армії вбито президента та 11 солдатів, 58 поранені. З боку повстанців – кілька сотень загиблих (за урядовими даними). В результаті протестів у столиці загинуло 6 осіб.

29 липня 2021 року Національна перехідна рада в Нджамені представила дорожню карту для відновлення демократії в Чаді. Документ також містив такі пункти, як покращення безпеки, національної єдності, зміцнення верховенства права та належного управління в державі. Згідно з дорожньою картою, у листопаді та грудні 2021 року мав відбутися національний діалог, а парламентські та президентські вибори заплановано провести у червні – вересні 2022 року.

Вплив на глобальні процеси

У лютому Чад розмістив 1200 військовослужбовців у «трикордонному регіоні» Нігеру, Малі та Буркіна-Фасо під час саміту G5 Сахелю.

Політична ситуація в Чаді – найбільш мінлива звідтоді, як Ідріс Дебі захопив владу в державі у 1990 році. Сумніви і страх перед переворотом або громадянською війною поєднуються з великими надіями на справжні демократичні зміни та примирення. При цьому політичні інститути країни вкрай корумповані, так само як інститути безпеки, з чого можна зробити висновок, що справжні політичні реформи в Чаді малоймовірні.

В районі озера Чад, у прикордонні Камеруну, Нігера, Чаду та Нігерії продовжується активна діяльність ісламістів із «Боко Харам». На фоні карантину та зростання кількості нападів на християнські церкви це посилює недовіру до влади та підриває перспективи стабільності в Нігерії. Водночас варто очікувати зростання напруги в регіоні Сахелю, що формуватиме чергові хвилі біженців. Також активізується діяльність повстанських рухів у Дельті Нігеру (сепаратистів «Біафри»), йоруба на південному заході, різноманітних напівбандитських угрупувань.

26 лютого у нігерійському місті Джанґебе, що у штаті Джамфара, джихадисти з угруповування «Боко Харам» (вілаят Західна Африка Ісламської Держави) напали на державну дівчачу школу-інтернат та викрали 317 дівчат. Це другий настільки масовий напад на дівчачу школу після 2014 року (місто Чібок – 276 дівчат).

У квітні бойовики «Боко Харам» захопили тимчасовий контроль над двома великими населеними пунктами в штаті Борно – Марті і Діква. Також у штаті Кадуна біля села Каданьє застрелили 8 людей, у сусідніх селах Акілбу та Інлово викрадено 180 голів худоби. У штаті Бенуе під час нападу загинуло 11 солдатів.

У травні чотирьох поліціантів убито в результаті нападу на південному сході Нігерії. Також бойовики спалили поліційну дільницю в штаті Енугу 26 травня. Під час нападу на 8 сіл вбито 88 цивільних. Нападники прибули з сусідніх штатів Нігер і Замфара, викрадаючи худобу і знищуючи поля.

З травня активність джихадистів зменшилася через внутрішні суперечності після вбивства лідера «Боко Харам» Абубакара Шекау 19 травня. Наростає конфлікт з конкурентами – Ісламською державою західноафриканських провінцій (ISWAP).

Локальний конфлікт, теракти.

За час кризи з «Боко Харам» було вбито понад 27 000 і ще 22 000 вважаються зниклими безвісти. За моніторинговий період загинуло до 300 осіб.

За перші 9 місяців загинуло до 8 тис. осіб, близько 2300 стали жертвами викрадення.

За увесь час конфлікту понад 2 мільйони людей покинули свої домівки.

У провінції Борно залишається напружена ситуація, що не дозволяє біженцям повернутися до домівок.

Ослаблення Нігерії – другої за обсягом економіки Субсахарської Африки. Президента Мухамада Бухарі звинувачують у нездатності гарантувати безпеку населення, що сприяє нестабільності в регіоні усієї Західної Африки.

На південному сході росте підтримка ідей сепаратизму «Біафри» (нафтоносних штатів дельти Нігеру), на південному заході – сепаратизму йоруба. Уряд не в змозі зупинити бандитизм і прибережне піратство.

На думку експертів, ситуація найгірша з часів громадянської війни 1967–70 рр. Армійські відділення розгорнуті в кожному з 36 штатів, однак переважно обмежуються обороною, а не наступом.

Вплив на глобальні процеси

Активізація «Боко Харам» та неможливість Нігерії справитися з загрозою самостійно створюють умови для зміцнення військової присутності інших країн у регіоні, зокрема Росії. Розглядається можливість обміну досвіду з російськими фахівцями та підписання угоди про військово-технічну співпрацю.

Зростання нестабільності та посилення релігійних суперечностей у 200-мільйонній державі загрожує масштабним конфліктом у середньостроковій перспективі. Ослаблення Нігерії, яка є другою економікою Африки, відіб’ється на всьому регіоні, на який чекає зниження загальної безпеки, зростання нестабільності, загострення регіональних суперечностей та зменшення економічного розвитку і співпраці. Однак залишається можливість стабілізації за умов консенсусу між елітами християнського півдня та мусульманської півночі.

Конфлікт у Камеруні триває між урядом та англомовною меншиною, його корені сягають колоніального періоду. Територія країни свого часу була поділена між Британією та Францією. Після здобуття незалежності в Камеруні був федеративний устрій, та в 1972 році його замінили унітарним, що призвело до хвилі спротиву. З того часу в регіоні зростало невдоволення, яке вилилося в збройний конфлікт у 2016 році. З 1 жовтня 2017 року на території колишнього Південного Камеруну було оголошено незалежність Амбазонії. Центральний уряд досі контролює основні міста, тоді як інша сторона – частини сільської місцевості.

За моніторинговий період продовжилася активність англофонних сепаратистів – прихильників від’єднання Амбазонії (регіону на кордоні з Нігерією, де домінує англійська мова). У кінці серпня урядова армія почала масштабну кампанію проти бойовиків – до десятка останніх було ліквідовано в районі міст Балі та Морф’є. Але успішне завершення на фоні наростання нових криз виглядає сумнівним.

Також у серпні відбулися масові зіткнення між пастухами народу чоа (що має часткове арабське походження) та рибалками і фермерами місцевого племені мусгуму. Зіткнення розпочались в районі Логоні-Бірні 10 серпня на крайній півночі країни. Більше ніж 7 тисяч людей стали внутрішньо переміщеними особами до району Логоні-Чарі.

Деякі примусово переміщені камерунці розповіли співробітникам структур ООН у Чаді, що вони стали жертвами цілеспрямованих атак. Кажуть, що їхні будинки були спалені, а майно знищено. У Чаді новоприбулі терміново потребують притулку, особливо в сезон дощів. Уряд Чаду звертається по допомогу до міжнародних структур – потреби біженців недофінансовані. Чад вже на 2021 рік прийняв 510 000 біженців, а Камерун 450 000.

Накладаються і світоглядні відмінності. Чоа – нащадки арабізованих племен, що прийшли з суданського регіону Дарфуру під час міграцій 19 століття. Вони більш ісламізовані (хоча і дотримуються деяких місцевих звичаїв). Всього в Камеруні до 21 % мусульман і 69 % християн.

Умови соціального конфлікту полегшуватимуть пропагандивну роботу, що загрожує формуванням нової зони джихадистів на стику Чаду і Камеруну (хоча «Боко Харам» перебуває у внутрішній кризі після загибелі лідера Абубакара Шекау, поява нових груп може бути ще загрозливішою). 16 військовослужбовців загинуло під час атаки бойовиків «Боко Харам» на м. Боруа на південному заході країни.

Локальний конфлікт високої інтенсивності з жертвами внаслідок сутичок та терористичних атак.

Спроби переговорів між урядом та сепаратистами Амбазонії почались у кінці 2020-на початку 2021 року, однак не принесли результату, вилившись в серпневу ескалацію.

Понад 10 тисяч місцевих жителів втекли до сусіднього Чаду (переважно до провінції Шарі-Багірмі) через конфлікти між громадами рибалок. В результаті зіткнень загинуло близько трьох десятків людей, спалено багато домівок у 19 селах.

За минулі роки понад 600 тисяч осіб стали біженцями, десятки тисяч англофонів втекли до сусідньої Нігерії. Загинуло понад 2 тисяч осіб. У англофонських регіонах 800 000 дітей не навчаються, і кожен третій із чотирьох мільйонів людей потребує допомоги.

Тривалий конфлікт ослаблює країну, що вже створило умови для активізації діяльності терористичного угруповання «Боко Харам» на території Камеруну. Оскільки значної динаміки у розв’язанні конфлікту не спостерігається, можна прогнозувати подальше збереження наявної ситуації та інтенсифікацію терористичних загроз.

Чи отримає армія у 2022 році більше грошей?

Днями в Кабінеті Міністрів розповіли, на що робитимуть ставку під час формування бюджету на 2022 рік. Одним з пріоритетів є збільшення фінансування армії. Утім, наявні цифри вказують на те, що значної прибавки Збройні Сили не отримають.

Чому так, розбирався Денис Попович у матеріалі підготовленому для сайту «Слово і діло».

Тиждень тому, 26 серпня, прем’єр-міністр Денис Шмигаль розповів, що уряд вчасно (не пізніше 15 вересня) передасть до парламенту проєкт Державного бюджету на 2022 рік. За словами Шмигаля, як і раніше, уряд робитиме ставку на збільшення фінансування освіти, медицини, соціальних програм, армії, економічного зростання та інших важливих напрямків.

Депутати від «Слуги народу» також зазначають, що в Держбюджеті на наступний рік важливо врахувати інтереси МВС, оскільки до складу цього відомства входить Нацгвардія, яка також охороняє безпеку на сході країни. «Тому я знаю, що на оборонку будуть виділені досить істотні суми», – сказала в інтерв’ю журналістам народний депутат від «Слуги народу» Галина Янченко.

Втім об’єктивні цифри свідчать про те, що обіцянки підвищити фінансування армії так і залишаться обіцянками. Швидше, навіть навпаки – намітилася зворотна тенденція.

Як відомо, бюджет Міноборони на 2021 рік склав 117,6 млрд грн, а Міністерства внутрішніх справ – 98,3 млрд грн. Загалом, витрати на силовий блок у 2021 році зросли, у порівнянні з 2020 роком, але фінансування Міністерства оборони в поточному році залишилося практично без змін. Причому це сталося вперше за роки незалежності, адже з моменту розпаду СРСР щорічні витрати на армію росли хоча б на папері, але росли.

На початку червня 2021 року відбулася ще одна подія. Уряд затвердив бюджетну декларацію на 2022-2024 роки . У ній передбачено поступове зростання витрат на оборонний сектор в розмірі 270,7 млрд грн у 2022-му, майже 300 млрд – у 2023 році та 332,6 млрд – на 2024 рік (нагадаємо, в оборонний сектор входять всі силові структури, зокрема армія).

Однак у 2021 році загальне фінансування оборонного сектору склало трохи понад 267 млрд (з яких армія, нагадаємо, отримала 117,6 млрд грн). І якщо, згідно з бюджетною декларацією, у 2022 році «оборонці» додадуть лише 3 млрд, то скільки грошей з цього шматка отримає армія і скільки Нацгвардія?

Нарешті, рішенням РНБО від 25 квітня 2019 року було передбачено зовсім інші витрати на оборону . У 2022 році це було 233,7 млрд грн на армію і більш як 460 млрд грн на силовий блок загалом. Відзначимо, що рішення РНБО від 25 квітня 2019 року стосувалося рекомендацій до бюджетної резолюції на 2020-2022 роки.

Таким чином, чисто математично, є дуже великі сумніви в тому, що фінансування ЗСУ у 2022 році буде істотно збільшено. Адже це не тільки модернізація і закупівля нової техніки. Це і зарплата військовослужбовцям, і виплата «бойових», і забезпечення житлом.

За таких розкладів не варто дивуватися тому, що з армії йдуть фахівці. І зовсім незрозуміло, за рахунок чого держава має намір переозброювати армію чи хоча б оснастити її тими перспективними зразками озброєння, які були представлені на нещодавньому військовому параді. А військову загрозу з боку Росії ніхто не скасовував.