Як раніше називали розділові знаки

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ.

Розділові знаки це відповідники в письмі ритмо-інтонаційних елементів живої мови. Ці останні, як не раз уже й указувано, мають дуже велику вагу в живій мові, становлять невід’ємну її прикмету, її складовину. Самої основної мовної одиниці — речення не може бути без певних ритмо-інтонаційних ознак у вимові й певних відповідних означень на письмі. Разом із так званими граматичними способами зв’язку слів (згода, підрядність, прилягання, прийменникове й сполучникове єднання) ритмо-інтонація дає можливість надзвичайно різноманітне гуртувати більші й менші комплекси слів, ставити їх у різні стосунки до себе як до потреби й вимоги гнучкої й складної думки, розчіплюючи більше на чистини, об’єднуючи менші одиниці в більші тощо. Хоч ритмування мови й інтонація її часто сплітаються в суцільний вузол, все ж в основі це різні явища й різного значіння.

Ритм це поділ мови на шматки, більш чи менш відрубні. Верховина такого шматка — найсильніший видиховий момент, здебільшого наголос, найслабший видиховий момент, звичайно павза, характеризує місце зустрічі таких шматків. Чистий і правильний ритм буває в тонічних віршах:

Але в прозовій мові ритм інший, і такі ритмові одиниці в ньому вже не припадають на середину слів і взагалі не рівні між собою ні щодо числа слів, ні щодо числа складів. Тут ритмові одиниці взагалі різні, напр., речення, однорядні члени його, відокремлені слова, вставні слова тощо. Здебільшого (власне дуже часто, тільки не завсіди) поміж ритмовими одиницями в прозовій мові на письмі буває якийсь розділовий знак.

Інтонація це піднесення або спадання голосу (тону). Не слід плутати піднесення голосу (тону) з силою голосу. Остання належить до ритму, перше до інтонації. Хоч, щоправда, часто вони спадаються в одній точці.

Коли головна роля ритму розчленовувати мову на частки, то інтонації визначати їх деякі внутрішні прикмети, тобто значіння, або сами по собі, або в стосунку до інших сусідніх часток. Так, ми знаємо, є інтонація речення-розповіді, інша речення-оклику, речення-питання, інтонація вставних слів, інтонація підрядних речень тощо.

Деякі ритмо-інтонаційні фігури в нашій мові набули такої виразности й типовости, що вони можуть брати на себе функції сполучників, сполучаючи, напр., речення як керівне й підрядне. У таких випадках ритмо-інтонація в вимові і відповідна пунктуація на письмі тільки й визначають, у яких саме стосунках певні мовні частини між собою. А не раз у таких випадках зміна ритмо-інтонації (на письмі розділових знаків) змінює й сами ті стосунки, себто кінець-кінцем значіння.

Розглядаючи різні синтаксичні явища, ми на своєму місці вже знайомилися з різними типами характерних ритмо-інтонацій і відповідною пунктуацією на письмі. І те й те, як ми бачили, не однаково стале й певне. Багато є ритмо-інтонацій цілком певних типів, багато також і відповідних норм щодо розділових знаків цілком визначених і, отже, загальнообов’язкових. Але є й такі в мові елементи, зокрема щодо пунктуації, коли ми не можемо їх визнати загальнообов’язковими і повинні розглядати як суб’єктивні можливості. Звичайно, обмежені не тільки перші, а й другі, бо є такі межі, що за них людині вже не вільно переступати, коли тільки вона почуває себе членом колективу і зважає на нього. Знати насамперед загальнообов’язкове в цій галузі, а також і межі можливого суб’єктивізму, треба кожному, хто любить і поважає слово.

Вага витриманої й послідовної пунктуації, між іншим, в тім, що вона дає можливість читачеві точніше зрозуміти мисль того, хто пише. Не тільки великі розділові знаки, як крапка тощо, дуже впливають на значіння словосполучення, а й малі іноді дуже змінюють його, міняючи місце або міняючись сами. Пунктуація дуже допомагає організації мислі читача, що повстає з читання, це насамперед, а також відповідно до цього й організації поправного читання в голос, себто поправної вимови. Цілком усвідомлена пунктуація, надто в її загальнообов’язковій частині, полегшує процес порозуміння людей (для чого й мова існує). Свідомі, напр., пунктуації і автор, і читач для себе, і декляматор більш-менш однаково зрозуміють неповне речення в

Перед ним вирівнялась висока, як тополя струнка , дівоча постать. (С. Васильч.)

Але інші будуть і завдання (від автора), і розуміння, і деклямація, коли б написати

Перед ним вирівнялась висока, як тополя , струнка дівоча постать.

Тут неповне речення вже інше (як тополя), інше й керівне речення, взагалі інше групування слів, інша ритміка, кінець-кінцем інше значіння.

Та в тім то й річ, що певна система розділових знаків і правил їх уживання склалися не

тільки з огляду на декляматора, а й на читача для себе, себто на читання очима. Ставлячи того чи іншого розділового знака, ми неодмінно маємо на увазі не тільки вимовний образ написаного, а й його значіння, себто, напр., зв’язок слова з іншим словом, стосунок певної групи слів до іншої тощо, словом логічний бік справи. Граматичний зв’язок слів, логічні стосунки тям і нарешті ритмо-інтонаційне (вимовне) групування слів — ось те, на що спрямовані розділові знаки і ради чого існують. Якже ці мовні елементи не завсіди в гармонії поміж собою, ба навіть іноді і в конфлікті, то й неминуча де в чому пунктуаційна розбіжність і непослідовність, а вже й поготів невідповідність вимовним фігурам.

Отим то пунктуаційні норми не можуть ґрунтуватися тільки на ритмо-інтонації з одного боку, а з другого не можуть бути цілком сталі в усіх подробицях. Взагалі ж щодо пунктуації, то вона природно позпадається на три групи: група безумовно сталої пунктуації (загальнообов’язкова пунктуація), група можливої пунктуації (суб’єктивна пунктуація, в певних межах) і нарешті група неможливої пунктуації. Це значить, що є випадки, коли в писаній мові певний розділовий знак обов’язковий (напр., кома поміж керівним і підрядним реченням певної вимови), є випадки, коли він тільки можливий як до вподоби (напр., в комах чи без них прислівникові вставні слова, хоч би й оце саме наприклад) і нарешті є випадки, коли жадні розділові знаки виключені, напр., поміж членами речення типу Ударом зрушив комунар бетонно-світові підпори. (В. Блакит.)

Що справді в основі пунктуації лежать різні мовні елементи, видно вже з того, що в одних випадках без вимови ми зовсім не можемо визначити розділового знака, напр., що поставити в кінці речення крапку, знак оклику, знак питання, не чуючи інтонації, але в інших випадках розділовий знак чи відсутність його вже зовсім не залежить від індивідуальної вимови й бажання, і часто ми категорично можемо сказати за ту чи ту пунктуацію.

У різних розділах синтакси принагідно ми чимало вже говорили за різні розділові знаки, отже тут доведеться тільки звести те все докупи, посилаючись у потребі на попередні §§, та пододавати те, що раніше не було зачеплене.

Крапка це насамперед знак основної мовної одиниці — речення-розповіді, а також його ритмо-інтонаційних рівнозначників, про що див. §§ 138, 176₄.

Звичайно крапка ставиться і після написів та різних назов, напр., під малюнками, після заголовків на книгах тощо. Але з декоративною метою на обгортках книг, на афішах тощо часто такі написи бувають і без крапок. Крім того крапка ставиться ще в таких випадках:

1. Після недокінченого на письмі (скороченого) слова, що буває звичайно з часто вживаними й відомими словами, як от: 5 м. (себто метрів), 100 карб. (карбованців), і т. ін. (і таке інше) тощо. Такі скорочення в середині слів роблять тільки на приголосних, при тім подекуди ще й спрощують тим, що в них залишають лише характерні приголосні: крб. (карбованців), нпр. (наприклад), см. (сантиметрів), мм. (міліметрів), дм. (дециметрів).

Не слід (бо не варт) робити скорочень перед останньою літерою, напр, “і т. інш.”

В інтересах економії часу й праці подекуди в скороченнях крапки не пишуть, надто в спеціяльних працях, де такі скорочення вживані дуже часто, також у таких скороченнях, як УСРР, РНК тощо.

2. Повелося писати крапку й після рядових числівників, коли вони означені цифрами напр.: 1. раз (перший раз), у 20. році (у двадцятому році) тощо. Як бачимо, це економніший спосіб, ніж при цифрах писати закінчення (1-ий раз, у 20-му році. ). Але він доцільний лише тоді, як не плутають з такими числівниками-цифрами звичайних числівників-цифр, себто розрізняють, напр.: 20. рік і 20 років, на 32. ст. і на 32 ст. (на тридцять другій сторінці і на тридцять двох сторінках) тощо.

Інтонація речень-окликів описана в § 138. Звичайно, знак оклику вживається не тільки після речень-окликів, а й інших словосполучень чи й слів на знак того, що їх вимовляти треба з тією окликовою інтонацією. Зокрема знаки оклику часто бувають після слів кличного відмінку та вигукових слів:

Земле! Як тепло нам із тобою! (М. Рильськ.)

Кум-кум! кум-кум! кум-кум! кум-кум!

Як гарно скрізь, як любо жити! (П. Карман.)

Бажаючи окликову інтонацію зміцнити, ставлять !! або й .

Знак оклику в дужках в середині речення визначає, що попереднє слово (що зараз за ним той знак) в автора викликає здивування чи обурення, отже він тим знаком наче умовно віддає своє ого! (звичайно це буває після чужого якогось слова, напр., в цитатах).

Про інтонацію речень-питань див. § 138. Знов же як і знак оклику, знак питання може бути не тільки після речень, а й після інших словосполучень чи слів, коли що їх треба вимовляти з питальною інтонацією:

Хто? Ти? лев заревів. (Л. Гліб.)

На зміцнення питальної інтонації вживають ?? або . а складну, окликово-питальну інтонацію віддають знаком !? чи ?!

Кома в межах речення ставиться дуже часто, і це такі випадки:

1. Поміж однорядними членами речення — !? чи ?!

Щодо коми перед сполучником а, або, абощо, аж, але, ба, бо, ні, та, то, тощо, хоч, чи, то див. § 187.

2. Відокремлені слова виділяються комами — див. § 176.

Тут тільки слід додати, що відокремлені члени речення як пунктуаційну категорію треба засвоїти на ґрунті синтаксичної аналізи, як то й подано в указаному §, бо сама ритмо- інтонаційна характеристика відокремлення не достатня через те, що в розвинутій фразі (з багатьома другорядними членами речення) раз-у-раз бувають непунктуаційні відокремлення (павзи), а надто в віршах. Так, часто підмет з додатковими словами в вимові буває відокремлений від присудка, але ніколи не на письмі.

3. Один ґатунок прикладок виділяється комами — див. § 175 а також § 187 або, себто, чи тощо.

4. Вставні слова виділяються комами — див. § 178.

5. Комами, якщо не знаком оклику, виділяються кличні відмінки іменників та їх заступників із усіма залежними від них словами — див. § 179.

6. Так само вигукові слова здебільшого виділяються комами, хоч бувають і з іншими розділовими знаками й без них — див. § 179.

7. Дієприслівникові сполучення майже заводи виділяються комами — див. § 177.

Кома поміж реченнями § 194.

Як основна мовна одиниця, речення від речення на письмі виділяється якимось розділовим знаком. Ми знаємо, що найменша відрубність словосполучень на письмі віддається комою, отже й виходить, що найтісніше сполучені речення на письмі виділяються комами. Це підрядно-сполучені й рівнорядно-сполучені речення — див. §§ 182, 183, 184.

Хоч як справді важить у практиці те, що речення від речення на письмі треба відділяти розділовим знаком, зокрема найтісніше сполучені речення комою, навіть коли б у вимові й не було там павз, все ж таки правило це подекуди порушується, як про це й згадано вже. Так, неповні речення часто не виділяються комами в тих випадках, коли вони заступають присудок головного речення чи присудковий додаток (або взагалі недостатній член другого речення), тобто коли сполучники правлять ніби за зв’язку, і коли власне й інтонаційно перед нами одне речення, а не два, напр.:

Еней тоді як народився. (Ів. Котляр.)

Ноги були мов би підтяті. (А. Крим.)

Правда, тут бувають такі випадки, коли відсутність присудка в головному реченні, розвинутість підрядного речення й павза поміж ними в вимові вступають у такий конфлікт, що важко й спинитися на якійсь пунктуації, напр.:

Неначе циган чорний, голий,

В діброві вбитий, або спить. (Т. Шевч.)

Адже першу кому (звичайну в виданнях Шевченкових поезій) тут хібащо самою вимовою (павзою) й можна виправдати.

Власне в даному уривкові з Шевченка найкраща пунктація була б це риска після байрак.

Так само іноді не ставлять коми й поміж супідрядними реченнями, тобто залежними від того самого керівного речення рівнорядними реченнями, надто ще неповними, звичайно, коли вони зв’язані єднальним сполучником.

За середник дещо сказано в § 182. Це знак проміжний між комою й крапкою. Ставиться він поміж поширеними реченнями або поширеними частинами його, напр., однорядними членами:

З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає соняшна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля. Буяє вона вгору; зеленіє, як рута. Легенький вітрець подихає з теплого краю; перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку. (П. Мирний)

Як уже говорилося в § 186, двокрапка це спеціяльний знак поміж реченням, зв’язаним із чужою мовою, і цією останньою.

Отже, це знак поміж такими реченнями, що стоять до себе в особливих стосунках, проміжних між рівнорядністю й підрядністю.

Та на цім двокрапка як розділовий знак не кінчається, маючи застосування і поміж іншими реченнями і поміж членами простого речення, коли їх треба поставити в такі стосунки, що віддаються в вимові тією ж ритмо-інтонацією (зупинка й особливе обниження голосу перед наступними словами). Щодо значіння, то двокрапка дуже різноманітна, бо за нею може йти пояснення до попереднього, причина, наслідок, перелік і т. ін. Перед двокрапкою можуть бути ще сполучні слова як от, а саме, наприклад і деякі інші, але здебільшого поміж реченнями двокрапка буває саме тоді, коли вони не зв’язані сполучниками.

От іще декілька прикладів двокрапки:

Не спочивайте: ще не час. (В. Чумак)

Веселеє сонце устало над морем, всміхнулося все йому любо: і небо, і хмари, і скелі, і море. (Дн. Чайка)

Мені все сниться: сонце, співи

І ви, і день весняний. (П. Тич.)

Коли ще взяти на увагу приклади, наведені в § 186, то побачимо, що двокрапка хоч і відбиває дуже своєрідний зв’язок речень і слів, все ж в окремих випадках вона наближається то до коми, то до крапки, то до відсутности будь-якого розділового знака, не кажучи вже за риску, що з нею двокрапка змагається дуже часто.

Найбільше суб’єктивний розділовий знак це риска. Щоправда, подекуди риска визначається на письмі зверхньою ознакою словосполучення — пропуском слова в реченні, або поміж реченнями (сполучника див. § 185). Але поза тим риска може бути й між іншими членами речення, коли тільки треба віддати на тім місці вимовну фігуру — різку павзу. І прикладки і відокремлені слова можуть бути виділені рисками.

Взагалі цей розділовий знак менше властивий спокійній розповіді описового характеру, а більше живій розмові (зокрема діялогові) та ліриці, де ритмо-інтонація буває гостріша, барвистіша. Через це інколи риску навіть надуживають, надто поети.

Книги — морська глибина. (Ів. Франко)

Замість квіток — шаблі, списи Виблискують в долині. (П. Тич.)

Тепер — це хата-читальня. (А. Головко)

А за ґратами та замками стиха шуміло — гула там підборкана молода сила. (С. Васильч.)

Стан правенький, мов тополя,

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма. (О. Олесь)

Землю, неначе кроти. (В. Чумак)

І хоч не раз — признаюся — ставати

Я на котурни моднії любив,

Часто риска кладеться ще поміж прямою мовою двох чи більше осіб замість лапок.

Вживається ще риска після коми поміж реченнями, чим підкреслюють не тільки ритмо- інтонаційний характер їх сполучення, а й синтаксичну самостійність частин, але завсіди це можна віддати попросту рискою.

Про розділку див. §§ 175 та 104.

У § 178 сказано, що в дужки беруться вставні слова з метою підкреслити їх вставне значіння. Отже дужками відтіняється незв’язаність тих слів із реченням як членів його, поясняльне значіння їх, або як уваг “між іншим” тощо. Прискорено-обнижена ритмо- інтонація вставних слів при дужках, отже, виявляється ще виразніше.

Дужки знаходять застосування і в поетичній мові і в діловій, при тім в дужки беруться іноді цілі комплекси речень із складними й різноманітними своїми ритмо-інтонаціями, що можуть бути, таким чином, виявлені на тлі вже вставної ритмо-інтонації. От приклади:

Уже він хотів повернути поза хатою назад до дверей, коли це (уздрілось йому) немов щось мелькнуло. (П. Мирний)

Хлоп’я в садку собі гуляло

Так як утерпіть, щоб не взять?) (Л. Гліб.)

В Західній Україні (Галичині) звісні кілька випадків такого похорону, але вже без могильних насипів (такі звісні й далі в Західній Европі). (М. Грушев.)

Крапки (тобто три крапки) ставляться на місці перерваної, недокінченої мови, зокрема тоді, як мова переривається через хвилювання, зворушення, як мова складається з окремих незв’язаних синтаксичних слів і словосполучень, напр., в гніві, при спогадах тощо. Часто ставлять крапки (іноді й зловживаючи) в кінці речень на знак недокінчення думки, прикладів, абощо.

Бори, сніги і Єнісей. (Т. Шевч.)

Заплакав дощ. і вщух. (П. Тич.)

Зашуміла зграя піною на хвилях,

Зашуміла вітром. ще раз! і прощай. (О. Олесь)

На знак того, що мова розпочата ніби з середини речення, інколи крапки ставлять і перед словами:

. Вечір. О 12. ночі буде новий рік. (М. Хвильов.)

У лапки беруться слова, речення й цілі уривки в таких випадках:

1. Чужа мова, коли вона передається як пряма, при тім усі прикінцеві розділові знаки, крім крапки, ставляться перед лапками, а крапка після них:

„Що хто тобі зробив?“ — „Ніхто нічого“. (Л. Україн.)

2. Власні назви літературних творів, фабрик, пароплавів тощо, а надто тоді, як без лапок такі назви можна б зрозуміти як не власні:

На сімнадцятому році Марко прочитав „Кобзаря“. (Б. Грінч.)

З заводу „Арсенал“ вийшли робітники.

3. Такі слова, що їх той, хто пише, не вважає за свої, напр., точні наведення з книг (цитати), такі назви, що їх наводять з іронією або глузуючи, незвичайні слова чи хоч і звичайні, та тільки незвичайно вжиті, малопоширені новотвори тощо:

Ганебне слово „раб“ із світа зникне. (Л. Україн.).

Як раніше називали розділові знаки

Порівняльний зворот належить до стилістичних засобів мови.

Порівняльний зворот, порівнюючи одні предмети з іншими, образно характеризує їх. Наприклад, у реченні: Друзі, висівайте доброту, бо вона, як хліб, потрібна людям. (Д. Луценко.) — доброта порівнюється з хлібом за допомогою порівняльного звороту як хліб.

Порівняльний зворот може бути виражений:
1) іменником:
а) у називному відмінку: Дуб стоїть, як воїн;
б) у непрямому відмінку: Треба навчитися шанувати свою Батьківщину, як матір. (А. Яна.);
2) прикметником: Повітря тут у видолинку особливо прозоре, наче скляне. (В. Пономаренко.);
3) займенником: Волю першу твою виконаю, як мою;
4) дієприкметником: Микола раптово пішов, а Марія залишилась стояти, як вкопана. (В. Підмогильний.);
5) дієприслівником: До хати, наче рятуючись, вбіг Миколка. (В. Підмогильний.);
6) числівником: Всі, як один, вони повернулись до рідного села (З газ.);
7) прислівником: Далекий ліс також видавався не сірим, як раніше, а бархатно-чорним. (О. Десняк.)

Порівняльний зворот може виконувати різні синтаксичні функції:
1) порівняльного означення: Наче зачарований, дивився Василько на вогонь, дивився не кліпаючи. (В. Підмогильний.);
2) порівняльної обставини:
а) мети: У цей час, наче на сміх, зайшов до передпокою вітчим і щось почав розповідати…(А. Яна.);
б) часу: Ганна була такою ж стрункою та привабливою, як колись. (О. Донченко.);
в) місця: Рівний голос батька лунав з лісу, наче з якогось приймача. (Ф. Маківчук.);
г) способу дії: Ліс трепетав, тривожився, як велика, стомлена людина. (В. Чемерис.);
ґ) причини: Василина повільно, наче побоючись, повернулась до нього (І. Нечуй-Левицький);
3) порівняльної прикладки:
а) до підмета: Справжнє почуття, воно, як наче золотавий промінь, завжди проб’є душу своїм поривом. (А. Яна.);
б) до присудка: Устина не плакала, але була сумна, наче хвора, й обличчя у неї все потемніло. (І. Багряний.);
в) до означення: Іван поступово заглиблювався у високий, наче мокрий ще від вранішньої роси, очерет. (В. Підмогильний.);
г) до додатка: Липами було обсаджено весь майдан, наче суцільним частоколом. (Остап Вишня.);
ґ) до обставин: Раптом донісся до неї звідкись, наче здалеку, його такий милий і рідний голос. (М. Івченко.);
4) порівняльного присудка: Вийшовши з вулички, Гнат наче впірнув у море білого світлаю. (М. Коцюбинський.)

У реченні порівняльний зворот може бути або членом речення, або неповним підрядним реченням.

Порівняльні звороти вводяться в речення за допомогою слів як, мов, немов, немовби, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж і под. Вони можуть виділятися з обох боків комами і можуть не виділятися.

Знайдіть і виправте помилки в постановці розділових знаків.
(Як виконувати завдання)

Звірина, як і птаство, так поховалася, ніби її ніколи не водилося в лісі. (Василь Шкляр “Залишенець. Чорний ворон”.)

Звірина як і птаство так поховалася, ніби її ніколи не водилося в лісі. (Василь Шкляр “Залишенець. Чорний ворон”.)

Кому перед як ставимо, якщо порівняльний зворот починається сполукою як і: Українська література, як і вся наша культура, переживає не кращі часи. (З газ.)

Вона ніби вітер, що крутить вітряки наших розумів, але її у ярмо не впрягти. (Валерій Шевчук “Сповідь”.)

Вона, ніби вітер, що крутить вітряки наших розумів, але її у ярмо не впрягти. (Валерій Шевчук “Сповідь”.)

Комами не відокремлюються порівняльні звороти, які входять до складу присудка: Повітря неначе прозорий граніт. (Д. Павличко.)

Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них як сніг на голову. (Світлана Талан “Розколоте небо”.)

Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них, як сніг на голову. (Світлана Талан “Розколоте небо”.)

Кома не ставиться, якщо порівняльний зворот входить до складу фразеологізмів типу жити як сир у маслі, боятися як вогню тощо: Запахло сіркою, горілим, і дощ линув як з відра. (Панас Мирний.)

Ти, як завжди, знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. (Олесь Бердник “Вогнесміх”.)

Ти як завжди знайшов найкращі слова, щоб вселити в мою душу радість таємничої стежки вічного пошуку. (Олесь Бердник “Вогнесміх”.)

Виділяються звороти як завжди, як звичайно, як і раніше, як правило, як виняток, як (мов) навмисне, як (наче) один: Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. (М. Коцюбинський.)

А з новою роботою вихідних тепер у мене більше ніж треба. (Олександр Вільчинський “Дерева на дахах”.)

А з новою роботою вихідних тепер у мене більше, ніж треба. (Олександр Вільчинський “Дерева на дахах”.)

Не ставиться кома у реченнях зі словосполученнями типу не раніше як (ніж), більш як (ніж), менш як (ніж), як слід, як треба, як повинно бути, незважаючи на наявність слова як (ніж) у їх складі: Подумай як слід. Цього більш як достатньо.

Я був наче тесля, якого примусили стругати віконні рами, не показавши розмірів вікон. (Максим Кідрук “Бот”.)

Я був, наче тесля, якого примусили стругати віконні рами, не показавши розмірів вікон. (Максим Кідрук “Бот”.)

Комами не відокремлюються такий порівняльний зворот, який входить до складу присудка: Я вам наче рідний. (М. Івченко.)

Останнє речення прозвучало майже як звернення до офіційної особи. (Олександр Вільчинський “Дерева на дахах”.)

Останнє речення прозвучало майже, як звернення до офіційної особи. (Олександр Вільчинський “Дерева на дахах”.)

Комами не відокремлюються такий порівняльний зворот, який має перед сполучниками як, ніби прислівники зовсім, майже, частку не: Обручка була зовсім як золота. Дівчинка говорила майже як доросла.

Музиці не треба два рази казати. Дарка хвилину стоїть, ніби сильно заспана, потім дає ногам знати. (Ірина Вільде “Метелики на шпильках”.)

Музиці не треба два рази казати. Дарка хвилину стоїть ніби сильно заспана, потім дає ногам знати. (Ірина Вільде “Метелики на шпильках”.)

Порівняльні звороти в усному мовленні виділяються інтонацією, а на письмі — комами. Якщо зворот стоїть в середині речення, то коми ставляться з обох боків: Час летів, немов на крилах, і, мов сон, життя минало. (Леся Українка.)

І думається, що загубитися в місті, де літають чайки – це майже як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі. (Надійка Гербіш “Теплі історії до шоколаду”.)

І думається, що загубитися в місті, де літають чайки – це майже, як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі. (Надійка Гербіш “Теплі історії до шоколаду”.)

Незалежно від того, у ролі яких членів речення вони виступають, порівняльні звороти не відокремлюються, якщо перед ними наявні прислівники майже, зовсім: Іній блищав зовсім як сіль.

Ніхто не виглядав її так, як вони, ніхто не любив її дужче за них. (Василь Шкляр “Залишенець. Чорний ворон”.)

Ніхто не виглядав її так як вони, ніхто не любив її дужче за них. (Василь Шкляр “Залишенець. Чорний ворон”.)

Кому перед як ставимо, якщо порівняльному зворотові передують слова такий, так: Такі, як вони, мають право бути щасливими.

Кому не ставимо, якщо порівняльний зворот має характер стійкого словосполучення: берегти як зіницю ока, боятися як вогню, один як палець, почервонів як рак, холодний як лід, дивиться як теля на нові ворота, ясно як божий день і т. д.

Інші вправи

Всі вправи
(На головну сторінку)

Розділові знаки в простому реченні

Розділові знаки при непоширених прикладках

Відокремлені члени речення

Вставні та вставлені конструкції
(слова, словосполучення, речення)

Складне речення

Загальна характеристика складних речень.
Коми в складносурядному та складнопідрядному реченнях.

Інші розділові знаки в складносурядних, складнопідрядних і безсполучникових складних реченнях

Розділові знаки при прямій мові

Майже кожен другий школяр (дорослі не виняток) припускається пунктуаційних помилок, демонструючи знання з теми на письмі. Це сплутування коми й крапки, відсутність тире або лапок і багато іншого.

Правильне оформлення чужої мови – це не тільки частина незалежного оцінювання, а й візитна картка будь-якого дипломованого фахівця. Наша стаття допоможе глибше розібратися з темою і дізнатися цінні рекомендації щодо вивчення граматики взагалі.

Визначення та характерні особливості прямої мови

Дослівно передане мовлення певної особи чи групи осіб, про яких згадується як про джерело повідомлення, називається прямою мовою (ПМ). Це одна із досить складних тем пунктуації та синтаксису, яка вимагає суворого дотримання граматичних правил. Але для початку навчимося відрізняти ПМ від подібних синтаксичних конструкцій (кожна з яких, що важливо, має своє пунктуаційне оформлення).

• Діалог/полілог, що є розмовою двох або більшої кількості осіб (не береться в лапки, кожна репліка пишеться з нового рядка через тире). Ці лінгвістичні одиниці вважаються своєрідним різновидом ПМ.
• Невласне ПМ, в якій тісно переплітається пряма мова персонажів і авторське висловлення. Характерна для художнього стилю. Досить часто це явище виглядає у тексті як внутрішній монолог героя, переданий від третьої або першої особи. Тут немає розділових знаків, які зазвичай ставляться при ПМ.
• Непряма мова (НП) – недослівна, неточна передача чужого мовлення, у якій втрачаються деякі індивідуальні риси мовця. Вона найчастіше є підрядною частиною складнопідрядного речення і приєднується за допомогою відповідних сполучників підрядності.

Варто окремо відзначити різновид ПМ, який виділяють за походженням. Йдеться про цитату, тобто дослівно відображену частину чийогось тексту чи уривок з висловлювання.

За будовою ПМ складається в основному з двох компонентів:

• власне ПМ – це безпосередньо мовлення;
• слова автора – це , умовно кажучи, коментар, який повідомляє нам, кому належить те чи інше висловлювання. СА також можуть містити додаткову інформацію про мовця.

Читайте також: Вивчаємо фонетику: уподібнення та правопис приголосних звуків

Розділові знаки при прямій мові

Усе залежить від того, в якій послідовності розташовані згадані вище компоненти мовлення. ПМ завжди береться в лапки і починається з великої літери. А от авторське мовлення в середині та в кінці речення – з маленької букви. Тепер детальніше про авторський коментар.

1. Якщо речення починається з ПМ, після якої зазначаються СА, то перед ними зазвичай ставиться кома і тире.
2. Коли ж коментар автора розташований в середині ПМ, виділяємо його з обох боків комами і тире (при цьому лапки закриваються безпосередньо в кінці ПМ).
3. У разі, коли спочатку пишуться СА, після них не забуваємо поставити двокрапку.

Щоб довго не міркувати, як пишеться пряма мова у тому чи іншому випадку, завітайте на BUKI , де у блогах репетиторів знайдете чимало корисних статей із правопису. А ще тут можна знайти педагога-мовника і швидко поліпшити свої знання у ході практичних занять. Адже далеко не всі підручники та онлайн-статті дають вичерпне пояснення з прикладами.

Пам’ятайте ще й про те, що !, ? і … пишуться всередині лапок.

ПМ з точки зору пунктуації слід також відрізняти від:

• БСР (складові частини безсполучникової конструкції, особа мовця у яких невизначена). Кажуть: сьогодні особливий день. Тож знай, людино: настане твій час – і ти прославиш безсмертне ім’я роду свого ;
• вставного словосполучення або речення, що розкриває нам джерело інформації. Зокрема: У своїх відчайдушних спробах завоювати фортецю, за словами очевидців, він знав пощади щодо ворогів. Вранці, гудуть новини, у місті сталося дві ДТП .

Схеми прямої мови

Найкраще запам’ятати правила прямої мови через візуальне сприйняття. Повернімось до трьох основних правописних норм з попереднього розділу і проілюструємо їх.

Це основні схеми. Але насправді варіантів значно більше. Розглянемо схематичні формули ПМ з усіма можливими видами розділових знаків.

Як бачимо, трапляються складні випадки, коли одна частина СА стосується першої частини ПМ, а друга – другої частини. У такому разі після СА перед продовженням ПМ ставиться двокрапка. Якщо ж СА розривають безсполучникове речення з відношенням причини/пояснення (тут між частинами має ставитися двокрапка), після них пишемо двокрапку, а ПМ (тобто розірване речення) продовжується з малої літери.

Що стосується цитат, то вони не завжди оформлюються як ПМ.

• Якщо ви маєте за мету зробити цитовані слова частиною свого речення, вони пишуться з малої букви, але в лапках (навіть, якщо в оригіналі це початок речення).
• А взагалі точні уривки з чужих текстів і мають починатися з малої літери, без двокрапки. Пропуски у цитованому тексті позначаються трьома крапками.
• Поетичні рядки в оригінальній віршованій формі записуються без лапок. Однак коли вірш подається суцільним рядком, лапки повинні ставитись.

Читайте також: Найкращі книги для підлітків українською мовою

Речення з прямою мовою: приклади

Розглянемо 10 речень з прямою мовою , які ілюструють найрізноманітніші пунктуаційні схеми.

Дівчина присіла на край колодязя й запитала (СА): «Пора вертатись до роботи?» (ПМ)

Максим підвів угору важкий погляд (СА): «Ти не відступишся – я знаю». (ПМ)

Вчителька засумувала (СА): «Завтра буде прощання з її улюбленими учнями…» (ПМ)

«Загін вирушає на світанку» (ПМ), – повідомив Тимко (са).

«Ви повинні мене вислухати!» (ПМ) – наполягав Максим (са).

«(ПМ) Агов, дівчата, – зраділа Олена (са), – кличте усіх на посиденьки (ПМ)».

«(ПМ) Привіт! – захекався хлопець (са). – Чому ти вчора пропустила заняття? (ПМ)»

«(ПМ) Скоро вже? – допитливі дитячі голоси звучали все наполегливіше (са). – Аж не віриться, що ми проводимо справжнісінький експеримент! (ПМ)»

«Ці історичні хроніки надзвичайно цінні. Прихопи їх з собою. І ще (ПМ), – з поважним виглядом додав Сергій (са): не забудь відвідати наших музейних друзів (пм)».

«Без мене нікуди! (ПМ) – оторопів сусід, потім запитав доволі м’яко, щоб розрядити навислу хмару напруження (са): – І чому всі думають, що без мого досвіду у них щось вийде? (ПМ)»

Зразок цитати, включеної у речення не як ПМ.

Дійсно, мова увібрала в себе ментальний код цілої нації, бо вона, «жива схованка людського духу», розвивалася і росла разом з народом в усі незапам’ятні часи.

Приклад поетичної цитати. Ось як бачить надвечір’я поетеса Юлія Рябенко:

Сонце шукає за обрієм сон,

Згорає між пальцями променів день.

Знову співають зірки в унісон,

Знають мелодії вічних пісень.

Можливий і такий варіант запису:

«Сонце шукає за обрієм сон, Згорає між пальцями променів день. Знову співають зірки в унісон, Знають мелодії вічних пісень».

Звичайно, щоб вміти трансформувати непряму мову в пряму і навпаки і при цьому не помилятися у розділових знаках, знадобиться додаткова практика виконання вправ. Чому б не позайматися з репетитором з української мови ? Адже у супроводі професіонала можна значно швидше та надійніше опанувати граматику. А ще – здобути безцінний досвід.

• можливість коригувати свою навчальну програму і графік за власним бажанням;
• професійні поради;
• перевірка робіт та контроль якості знань;
• сильніша мотивація та якісніша організація часу, ніж під час самостійного навчання.