§3. Методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві

Правовий метод регулювання – це сукупність узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. Для міжнародного приватного права характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з “іноземним елементом” застосовуються два юридико-технічні методи: колізійний та матеріально-правовий. Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права.

Специфічність суспільних відносин, які потребують врегулювання в міжнародному приватному праві, обумовила особливості методів цього регулювання. Особливим, передовсім, є колізійний метод. Він впродовж довгого часу вважався корінним методом міжнародного приватного права. Однак, процес уніфікації норм матеріального характеру в міжнародних договорах призвів до необхідності визнання другого метода регулювання в міжнародному приватному праві – матеріально-правового.

Як зазначається в літературі, матеріально-правові норми одержали визнання після 50-х років минулого століття, як засоби реалізації матеріально-правового метода . Таким чином, методи регулювання у міжнародному приватному праві є особливими, такими, що мають свою специфіку.

Первісно міжнародне приватне право розвивалося переважно як колізійне право. Саме колізійний метод зумовив виникнення цієї правової галузі. Характерною рисою колізійного методу є те, що він, не регламентуючи відношення по суті, визначає право якої держави має бути застосоване для регулювання відносин з “іноземним елементом”.

Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного права, пройшло тривалий шлях. Воно виникало в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в договорах, укладених із греками 911 року князем Олегом, в 944 – князем Ігорем, інших джерелах.

Значно пізніше, з кінця середніх віків, почала формуватися практика і доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово розвинулась його назва – міжнародне приватне право.

Вважається, що засновниками доктрини міжнародного приватного права були італійці Бартол (1314-1357), Бальд (1327-1400), які коментували тексти римського права. Ці коментарі в основному стосувалися контрактів, деліктів і заповітів.

Згодом доктрину міжнародного приватного права доповнили вчення про “автономію волі” сторін, за яким останні могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500-1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертрен д’Аржантре, 1519-1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу “ввічливості”, який полягав у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки “міжнародній ввічливості” (Ульріх Губер та деякі інші вчені Голландії XVII ст.).

У ХІХ ст. зазначені теорії підтримані у США (Джозеф Сторі). У “коментарях конфліктного права” останнім було вжито термін “міжнародне приватне право”, який і донині викликає заперечення. Термін “міжнародне” не відображає характеристики форм цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Але інші назви: “конфліктне право”, “колізійне право” у правовій системі США та інших країн повністю не охоплюють предмета цієї галузі.

Зважаючи на те, що й досі не запропоновано назви, яка б найбільшою мірою відповідала зміст цієї галузі права, доводиться приймати умовний термін “міжнародне приватне право”, як такий, що регулює цивілістичні відносини з “іноземним елементом”.

Після того, як визначалася назва галузі “міжнародне приватне право”, значні внески у розвиток його доктрини зробили вчені Англії, Німеччини, Франції, Голландії, Росії, України, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини.

В Україні міжнародне приватне право покликано розв’язувати колізії, які виникають між правовими системами різних держав. Таким чином, колізія в міжнародному приватному праві – це така правова ситуація, в якій приватноправове відношення внаслідок наявності в ньому іноземного елемента підпадає під чинність двох чи більше національних правових систем. Тобто в ситуаціях, коли відношення характеризується проявом юридичного зв’язку з двома чи декількома правопорядками, кожний з яких може бути застосованим для врегулювання даного суспільного відношення. При чому у приписах відповідних систем права можуть міститися такі значні розбіжності, що юридичні наслідки застосування того чи іншого правопорядку можуть виявитися протилежними.

Потреба застосування колізійного методу може виникати як у випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і того ж питання, так і у випадку їх схожості.

Для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Колізійний метод застосовується також за відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного питання.

Цей метод покликаний розв’язувати проблеми, які виникають у Міжнародному приватному праві. Їх вирішення здійснюється різними способами. Наприклад, через застосування уніфікованих матеріально-правових норм міжнародних договорів чи звичаїв; “переборення” колізії, тобто тимчасове її подолання стосовно конкретних випадків правозастосовчої діяльності, яка може виявлятися в офіційному чи неофіційному тлумаченні права. Але найчастіше для вирішення колізійної проблеми застосовують саме колізійні норми, тобто норми права (національного чи міжнародного), що визначають законодавство тієї правової системи, яке необхідно застосувати до певного відношення. Тому метод, за допомогою якого врегульовуються колізії через застосування колізійних норм, і отримав назву колізійного.

Вирішення питання про те, яку правову систему обрати, коли системи кількох держав колізують одна з одною, в багатьох випадках являє собою доволі складне завдання. При його розв’язанні нерідко виникає необхідність враховувати потреби міжнародної співпраці, розвитку господарських зв’язків між державами та інтереси сторін – учасників відношення.

Для Міжнародного приватного права мають значення не будь-які колізії, а тільки такі, що виникають між іноземними системами (міжнародні колізії). Внутрішні колізії, наприклад, такі, що виникають в одній правовій системі між різними її правовими формами чи галузями, не входять до сфери міжнародного приватного права.

3.2. Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми

Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не врегульовує відносин з “іноземним елементом”. Її існування має сенс за умови використання матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює відносини у міжнародному приватному праві.

Наявність і використання таких норм і визначає матеріально-правовий метод регулювання зазначених відносин. Він полягає саме в тому, що відносини регулюються безпосередньо юридичними нормами.

До матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві відносять: 1) уніфіковані норми міжнародних договорів; 2) норми національного законодавства, які регулюють відносини з “іноземним елементом”; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судову практику (в державах, де вона визнається формою права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількома суб’єктами права для безпосереднього регулювання відносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного права. Міжнародні угоди можуть повністю або частково містити такі норми.

Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується при укладанні угод з питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Його використано, наприклад, у Бернській конвенції з охорони літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р., Брюссельській конвенції про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р., Віденській конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.

Норми національного законодавства, які регулюють відносини з “іноземним елементом”, можуть міститися в конституціях держав та іншому законодавстві.

У багатьох державах приймаються нормативно-правові акти, присвячені питанням зовнішньоекономічної діяльності, скажімо, законодавство з питань іноземного інвестування.

Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародних угод у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові або господарсько-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами міжнародного приватного права.

Використання матеріально-правового методу має переваги перед колізійним. По-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників відносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворюються при використанні виключно матеріально-правових норм. Поєднання цих методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов’язків суб’єктів відносин.

Международное право, европейское право

Які правові методи регулювання відносин застосовуються у міжнародному приватному праві? – Правовий метод регулювання – визначає сукупність узгоджених між собою важелів впливу на певну групу відносин. У міжнародному приватному праві це питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права притаманним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу самої галузі. Крім нього для врегулювання відносин з «іноземним елементом» застосовуються два правничо-технічні методи: колізійний та матеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму джерел міжнародного приватного права, тобто націенально-правових і міжнародно-правових.

Чи застосовується у міжнародному приватному праві порівняльне правознавство та порівняльний метод? -Для вирішення спірного питання у міжнародному приватному праві використовують порівняння та вибір норм права. Тому порівняльне правознавство (компаративістика), яке за-

Загальна частина міжнародного приватного права

Правові методи регулювання

стосовує таке співставлення й вибір норм, і міжнародне приватне право мають багато спільних рис, оскільки вони не обмежені однією національно-правовою системою, а використовують право іноземних держав. На цьому базується ідея створення особливого «порівняльного міжнародного приватного права», запропонована угорським вченим Ф. Мадлом.

Порівняльний метод як особливий спеціально-науковий метод дослідження, застосовується поряд з іншими методами та способами наукового пізнання у міжнародному приватному праві й полягає у виявленні рис, які характеризують схожість та відмінність певних правових явищ. Він має як науково-теоретичне, так і практичне значення. Вивчення права, як соціального явища в усьому його багатоманітності та складності, неможливе без широкого і системного порівняльного аналізу правових систем, які існували й існують на земній кулі.

Коли виникло порівняльне правознавство? – До сьогодні залишається спірним питання про те, коли ж виникло порівняльне правознавство. Можливо, що його виникнення сягає за доби Аристотеля й Платона. В англійській літературі вказується, що засновником порівняльного правознавства є Бекон, у французькій – Монтеск’є, німецькій – Лейбниц. Порівняльний метод все частіше застосовується у XV ст., коли відбувається піднесення розвитку правничої науки (Менсфілд, Віко, Ансельм, Феербах, Гегель, а згодом Колер, Саммер, Мейн, Кловіс, Ієрінг та ін.). Засновником сучасного порівняльного права вважається Р. Саллейль. Водночас можна стверджувати, що до XIX ст. порівняльний метод у праві застосовувався лише в окремих випадках. З XIX ст. він використовується постійно. З цього часу виділяють три періоди в його розвитку та використанні, кожен з яких охоплює по півсторіччя (Р. Давид, Ф. Малорі, та інші). Прийнято вважати, що офіційне визнання існування порівняльного права й порівняльного методу в праві відбулося у 1869 р,, коли в Парижі було засновано Товариство порівняльного законодавства. Проте й ця дата є спірною.

Чи використовувався порівняльний метод у праві вітчизняними вченими? – На початку XX ст. цей метод часто заперечується засновниками та прихильниками соціалістичної концепції права, хоч інтерес до історичного вивчення права, що передбачав застосування порівняльного методу, все ж залишився. Так, цей мегод використовували П. І. Стуч-ка, Е. Пашуканіс, інші правники. Із 60-х років нашого століт-

тя починається більш активне застосування вказаного методу наукового дослідження вченими країн Східної Європи. Цей період вважається ренесансом порівняльних досліджень. До його надбань належить, зокрема, монографія А. О. Тілле щодо соціалістичного порівняльного правознавства.

У доктрині радянського періоду порівняльний метод найчастіше застосовувався у галузі міжнародного приватного права. Ця галузь науки своїм походженням і розвитком зобов’язана саме порівняльному правознавству. Визнано, що фундаментальний курс Л. А. Лунца з міжнародного приватного права є блискучим зразком застосування зазначеного методу. Сьогодні майже усі дослідження з міжнародного приватного права базуються на порівняльному аналізі права.

Що с об’єктом порівняння у міжнародному приватному праві? – Порівняльний метод застосовується до певних об’єктів права. Ними можуть бути системи й «сім’ї» права, його галузі, інститути, норми. Порівняльне право передбачає співставлення об’єктів іноземних (гетерогенних) правових систем. У випадку ж співставлення двох об’єктів однієї правової системи мова може йти про порівняльне дослідження, а не про порівняльне право. Крім того, дослідження одного конкретного об’єкта правової системи не доцільно провадити ізольовано. Порівнюючи, слід зважати, що цей об’єкт є частиною цілісного явища – певної правової системи. Адже значення будь-якого об’єкта може бути зрозумілим тільки у взаємозв’язку з іншими.

Вказані об’єкти порівняльного права можуть досліджуватися у часі. Мова йде про історико-правове порівняння, яке застосовується досить часто. Використання порівняльного методу в часі дає можливість зрозуміти вплив однієї системи права на іншу. Так, використання цього методу показує спільні риси класичного римського права з правом європейським, адже останнє набуло ці риси внаслідок рецепції римського права. Цікавим є й порівняння правових систем Африки через те, що процеси порівняння права в державах цього континенту можна спостерігати у дії. Юристи, які займаються вивченням порівняльного права сучасної Африки, мають можливість спостерігати право різних епох в його розвитку одночасно. Недаремно цей континент називають «лабораторією порівняльного права».

1 Тилле А. А. Социалистическое сравнительное правоведение.- М.: Юрид. лит.- 1975.

30 Іагаїьна частина міжнародного приватного права____

Яким терміном стосовно права держави чи групи держав доцільно оперувати у міжнародному приватному праві? – В юридичній літературі вживають різні терміни: «сім’я» правових систем» (Р. Давид); «кола права» (С. Роз-марін); «правова система» (І. Сабо); «структурна спільність» (С. С. Алексеев), а також похідні різновиди від вказаної термінології, такі як: «велика сім’я правових систем», «правова сім’я», «велика правова сім’я», «типова система», «історичний тип права», «група правових систем», «національна правова система». Найбільш поширені є терміни: «правова сім’я», «правова система» (іноді «система права», що є не завжди ідентичними за змістом), «історичний тип права». В останні десятиріччя з’явилися терміни: «правова картина (карта) світу», «юридична географія світу», «співтовариство правових систем».

Вказані терміни часто є багатозначними. Так, категорія «правова система» вживається у кількох значеннях. У най-вужчому розумінні вона означає право певної держави і є синонімом терміна «національна правова система». Правова система поряд з правом як системою норм охоплює й інші компоненти правового життя суспільства, зокрема, право-розуміння, правотворчість та правозастосування. Водночас термін «правова система» може враховувати соціальний аспект. У такому випадку говорять про соціально-політичне значення правової системи. Так, відомими є поняття «соціалістична правова система», «буржуазна правова система», «феодальна правова система» тощо. Дещо іншого змісту цей термін набуває у поняттях «англосаксонська правова система», «правові системи держав континентального права», «мусульманська правова система».

Поняття «правова система» у вузькому значенні відрізняється від поняття «система права». Останнє є інституційною категорією. Воно розкриває взаємозв’язок, співвідношення й будову галузей права. Проте вказані терміни можуть вживатися як синоніми. Отже, термінами «правова система» та «система права» може позначатися право певної держави.

Враховуючи спільність окремих правових систем сучасності, їх об’єднують за схожими суттєвими юридичними ознаками, використовуючи, зокрема, для позначення термін «правова сім’я». Мова йде про спорідненість історичного розвитку, джерел й структури основних інститутів і галузей права певних держав, їх правової культури, традицій тощо. Тобто, це сукупність національних правових систем у межах єдиного типу права. До речі, класифікація правових

Правові методи регулювання

систем різних держав у «сім’ї» чи інші групи, кожна з яких становила б оригінальний правовий тип, відбувалася ще у минулому столітті. Сьогодні питання класифікації отримало майже оптимальне, однозначне вирішення.

З якою метою використовується порівняльний метод у міжнародному приватному праві? – Сьогодні для нашої держави особливо актуальним є питання створення її якісного права. Для того, щоб нормативно-правові акти були якісними, необхідно, зокрема, використовувати результати порівняльного методу щодо елементів правової системи. Тому метою застосування цього методу є вивчення права інших держав у зв’язку з багаточисленними міжнародними зв’язками, юридичними угодами, а також уніфікацією права. Порівняльний метод дозволяє, зокрема, зробити висновок про те, як вирішуються схожі питання в типологічне різних чи однакових правових системах. Адже до їх вирішення можуть застосовуватися різні чи однакові правничо-технічні способи.

Наслідок їх вирішення може бути також різний чи однаковий. Це стосується, наприклад, укладення угод, способів виконання зобов’язань тощо.

Практична корисність порівняльно-правового методу завжди пов’язувалася з виконанням завдань міжнародного приватного права. Останнє повинно було забезпечити у міжнародному обігу здійснення національних законів та встановити гармонію між ними й нормами міжнародного права. Таке завдання могло бути належним чином досягнуте, зокрема, шляхом порівняння норм національного права й побудови з них «середньої» норми, яка гармоніювала б з окремими його нормами. Правники по-різному ставились до корисності вказаного методу, ігноруючи (Бартен) чи перебільшуючи його значення для міжнародного приватного права (Р. В. Тарановський, Ламбер та ін.). При останньому підході вважалося навіть можливим встановити так званий «міжнародний юридичний порядок», створити загальне право цивілізованого людства, норми якого б використовувалися для усунення конфліктів у праві. Без сумніву, застосування порівняльного методу сприяє зближенню окремих правових систем. Проте повна, загальна уніфікація норм права з різних причин неможлива.

Порівняльний метод є ефективним, якщо законодавство, судова практика, звичаї, норми моралі, які регулюють певні правовідносини, аналізуються комплексно. Вказане було б ідеальним, зокрема, при застосуванні норм іноземного пра-

32 Загальна частина .міжнародного приватного права____

ва. В цілому порівняльний метод сприяє глибокому пізнанню власного права шляхом формулювання висновків, які грунтуються й на досвіді інших правових систем. Адже знання, отримані в процесі чи в результаті порівняння, завжди можуть стати джерелом нових знань. Значення вказаного методу стосовно міжнародного приватного права взагалі та окремих його об’єктів дослідження можна розглядати з погляду правотворчості (внутрішньонаціональної та актів міжнародного характеру); правозастосовної діяльності; доктрини права.

Яке значення мас порівняльний метод для право-творчої та правозастосовної діяльності? – У правотворчій та правозастосовній діяльності порівняльний метод використовується для вирішення правовідношення, яке постає перед судом. При цьому відбувається абстрагування від «Власної» системи права, наприклад, при встановленні змісту іноземного закону; при вирішенні проблеми кваліфікації, яка виникає у процесі застосування колізійних норм; при кваліфікації юридичних понять обсягу та прив’язки колізійної норми. Тому у цих сферах діяльності порівняльний метод служить для: І) тлумачення права; 2) уніфікації чи розмежування його норм; 3) встановлення загальновизнаних правових принципів; 4) вирішення питання прийняття чи неприйняття зворотного відсилання чи відсилання до законодавства третьої держави при застосуванні колізійної норми; 5) оцінки співвідносності правових норм та інститутів; 6) виявлення позитивного та негативного правотворчого та пра-возастосовного досвіду, зокрема, неефективності норм права; 7) використання застереження про публічний порядок; 8) передбачення можливого рішення із спірного питання й уникнення помилкового рішення; 9) перспективного планування законодавчої діяльності; 10) зміни національного законодавства. Вказаний метод сприяє удосконаленню юридичної техніки, зокрема, законодавчої, заміняє експериментування у законодавстві, що є важливим для кожної держави.

Яке значення мас порівняльний метод для доктрини міжнародного приватного права? – У доктрині права порівняльний метод дозволяє: 1) виявити протилежність, різницю, риси наступності правових систем різних історичних типів та правових «сімей»; 2) формулювати загальнотеоретичні положення; 3) виявити закономірності функціонування й розвитку правових систем.

Правові методи регулювання

У яких випадках виникає потреба у застосуванні колізійного методу? – Колізійний метод є необхідним при потребі зробити вибір між нормами кількох гетерогенних правових систем. Колізійний метод, що виник наприкінці середніх віків, став похідним від колізії статутів, які діяли на окремих територіях. Згодом виниклої колізійне право,

Проблеми, пов’язані з вирішенням колізій, давно досліджувались у науковій літературі не тільки у загально-теоретичному аспекті, але й стосовно міжнародного приватного права. Адже застосування цього методу саме у цій галузі права відбувається частіше, ніж у інших. Тому стає зрозумілим, що у деяких правових системах колізійне право вважається значною частиною міжнародного приватного права чи повністю ототожнюється з ним. Водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний метод є специфічним і притаманним саме для цієї галузі права. Адже колізії можуть виникати й поза цариною цієї гілки права, їх вирішення хоч і залежить від застосування колізійних норм, проте вони не носитимуть міжнародного приватно-правового характеру.

Отже, потреба у застосуванні колізійного методу може виникати як у випадку неідентичності законодавства різних правових систем з одного і того ж питання, так і у випадку їх абсолютної подібності. Тобто, для прийняття рішення із спірного питання на основі законодавства певної держави зацікавлена особа повинна, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Власне існування правових систем, між нормами правових джерел яких необхідно зробити вибір, породжує потребу в застосуванні колізійного методу. Колізійний метод використовується також у разі відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм з певного питання.

Чому метод називається колізійним? – Метод, з допомогою якого врегульовуються колізії шляхом застосування колізійної норми, отримав назву колізійного.

Що таке «колізійна проблема» та як її вирішити? -Колізійний метод покликаний вирішити колізійну проблему, яка виникає у міжнародному приватному праві, її вирішення здійснюється різними способами. Наприклад, шляхом застосування уніфікованих матеріально-правових норм міжнародних договорів чи звичаїв; «переборення» колізії, тобто тимчасовим її вирішенням стосовно конкретних випадків. Останнє є наслідком правозастосовної діяльності та може виявлятися у офіційному чи неофіційному тлумаченні

34 Загальна частина міжнародного приватного права____

права. Але найчастіше для вирішення колізійної проблеми застосовують саме колізійні норми, тобто норми права (національного чи міжнародного), які визначають законодавство тієї правової системи, що необхідно застосувати до певного правовідношення.

Які колізії мають значення для міжнародного приватного права? – Для міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а тільки такі, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії*). Внутрішні (міжобласні) колізії, наприклад, такі, що виникають в одній правовій системі між різними її правовими джерелами чи галузями, не входять до сфери міжнародного приватного права. Вони регулюються правовими джерелами тієї держави, де й виникли. Іноді важко кваліфікувати колізію як міжнародну чи внутрішню, як наприклад, колізію між правом Англії та Гонконгу. Наслідки кваліфікації часто можуть не збігатися за своїм змістом, оскільки використовуються різні колізійні правила.

Водночас, як показала правозастосовча практика, у деяких правових системах застосування того чи іншого колізійного правила щодо різних видів-колізій не має значення. Так, американські юристи використовують єдині принципи до вирішення як міжнародних, так і міжобласних (міжшта-тівських) колізій, хоч правові системи американських штатів не вважаються одна стосовно другої гетерогенними. Такий підхід частково обумовлений тим, що колізійне право США почало розвиватися саме через необхідність вирішення внутрішніх колізій між законами штатів. Ситуація такою залишається й насьогодні. Правники США стверджують, що в системі американського права колізійні проблеми розглядаються, насамперед, як міжнародні. Такий погляд покладений в основу одного з неофіційних джерел колізійного права США-Другого Зводу колізійного права 1971 р.

Чи може один вид колізій переходити у інший? -Практика правотворчості та правозастосування свідчить і про те, що за певних умов один вид колізій може переходити у інший. Так, міжобласні (міжреспубліканські) колізії можуть набувати статусу міжнародних. У цьому випадку доводиться вирішувати питання, яким колізійним нормам слід надати перевагу при такій зміні. У іноземній правовій доктрині висловлювалась думка про те, що немає необхідності розмежовувати види колізій (І. К. Кан-Фройд, Бар, Л. Раапе, Нуссбаум, М. Вольф та інші). Навряд чи така по-

Провові методи регулювання

зиція є правильною. Адже поділ колізій на міжнародні, міжгалузеві та інші часто має різне правове вирішення.

Чому виникають інтерперсональні колізії? – В останні роки все частіше дебатується проблема міжнародних ін-терперсональних (міжперсональних) колізій, їх виникнення спонукав різний правовий статус громадян однієї країни на її ж території. Вказані колізії найчастіше виявляються у сфері особистих правовідносин, наприклад, з питань відшкодування моральних збитків за завдану шкоду, спадкування, сімейних відносин тощо. Ці колізії мають місце у державах, де поряд з правом територіальним діє право персональне, де нації та етнічні групи сповідують різні релігії (Ліван, держави Північної Африки, Нігерія, Індонезія, Індія та деякі інші). Мабуть ці колізії наближені до міжнародних, оскільки право персональне має такі ж властивості, як і право територіальне, за винятком особливості щодо його дії стосовно кола осіб.

Який зміст має колізійна норма? – Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції населення за кордон, розширення господарських зв’язків між державами тощо. Змістом колізійної норми є відсилання до компетентного законодавства, визначення умов та меж його застосування до певних правовідносин. Іноді до змісту колізійної норми вноситься й вимога належного застосування іноземного закону. Проте навряд чи слід звертати особливу увагу на цю вимогу, адже вона є обов’язковою для застосування будь-якого нормативного припису.

У правничій літературі стверджують, що колізійна норма може відсилати до компетентного правопорядку або ж до права держави. Хоч термін «компетентний правопорядок» усе частіше вживається в доктрині України (А. С. Дов-герт, В. І. Кисіль), проте він, а також термін «право» за змістом є ширшими від терміну «законодавство».

Яка структура колізійної норми? – Колізійні норми як правничо-технічні утворення є складними нормами за своєю структурою. Іноді вказують, що ці, як і інші норми, мають у своєму складі гіпотезу, диспозицію та санкцію. Проте у міжнародному приватному праві утвердилася позиція, відповідно до якої кожна колізійна норма складається з двох частин: обсягу та прив’язки. В першій частині норми (в обсязі) вказується правовідношення, яке потребує законодавчого врегулювання (наприклад, здатність до укладення цивільно-правових угод; визначення права власності на річ;

36___Загальна частина міжнародного приватного права

відносини по спадкоємству; тощо). У другій частині норми (в прив’язці; колізійному принципі; формулі прикріплення) міститься відсилання до законодавства держави, яке повинно врегулювати певне правовідношення (да законодавством держави, де створено підприємство чи організацію; за законом країни, де знаходиться майно; за законом останнього постійного місцепроживання спадкодавця; та інше).

Які види колізійних норм використовуються у законодавстві? – За змістом обсягу це можуть бути норми, спрямовані на вирішення певних питань, пов’язаних з пра-восуб’єктністю осіб, правом власності та інше.

За змістом прив’язки колізійні норми поділяються на односторонні та двосторонні. Односторонні колізійні норми (та прив’язки) вказують на застосування до правовідносин законодавства конкретної держави. Наприклад, за законом України визначається спадкоємство будівель, що знаходяться в Україні (ч. З ст. 570 Цивільного кодексу України); цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні та зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні (ч. З ст. 566і Цивільного кодексу).

Двосторонні колізійні норми мають загальне правило -прив’язку, що дозволяє визначити, закон якої держави слід застосувати до правовідносин з «іноземним елементом». Так, більшість договорів про правову допомогу, укладені з участю України, містять норму, за якою форма укладення шлюбу визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб (ч. 1 ст. 24 Договору за участю Республіки Молдови; ч. 1 ст. 25 – Республіки Грузії; ч. 1 ст. 24 – Республіки Польщі та ін.). Загалом, у переважній більшості випадків у законодавстві застосовуються двосторонні прив’язки. Значна чисельність колізійних прив’язок за нормами Книги восьмої проекту Цивільного кодексу України є також двосторонніми.

Колізійні прив’язки можуть застосовуватися до: 1) особистого статусу фізичних та юридичних осіб; 2) правового положення майна; 3) угод та юридичних фактів. У доктрині колізійні прив’язки позначаються короткими латинськими виразами.

У чому виявляється особливість дії колізійної норми? – Особливість дії колізійної норми полягає у тому, що вона може санкціонувати дію норм іноземного права у сфері функціонування «свого» права.

Правові методи регулювання

Які колізійні прив’язки застосовуються до визначення особистого статусу фізичних осіб? – До визначення особистого статусу фізичних осіб застосовується особистий закон (lex personalis), у одному з двох його різновидів: як закон громадянства (lex patriae) чи закон місцепроживання (lex domicilii). Перша прив’язка використовується переважно у державах «сім’ї» континентального права, зокрема, у Франції, ФРН, у Східній Європі. Друга прив’язка (вона є давніша за своїм походженням) найбільш широко застосовується у країнах «сім’ї» «загального» права, зокрема, у США та Великобританії. Часто у правових системах застосовують обидва види прив’язок.

Прикладом застосування lex personalis у законодавстві України є норма ч. 1 ст. 566і Цивільного кодексу, відповідно до якої цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він перебуває. Тобто тут застосовується прив’язка lex patriae. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, де вона має постійне місцепроживання. Тобто застосовується прив’язка lex domicilii.

Які колізійні прив’язки застосовуються до визначення статусу юридичних осіб? – Щодо юридичних осіб (правосуб’єктності підприємств, установ, фірм тощо) використовується закон національності (lex societatis). Вказана прив’язка має декілька видів. По-перше, особистий статус може визначатись за законом знаходження адміністративного центру (Франція, Німеччина, Італія, Швейцарія та ін.). По-друге, за законом місця заснування (реєстрації) статуту фірми, підприємства тощо (держави СНД, Чехія, Угорщина, США, Великобританія). Так, ч. 2 ст. 567 Цивільного кодексу України вказує, що цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій при укладенні угод про зовнішню торгівлю й пов’язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях визначається за законом країни, де засноване підприємство чи організацію. По-третє, за законом місця виконання основної діяльності Ця колізійна прив’язка переважно використовується законодавством країн, що розвиваються.

Які колізійні прив’язки застосовуються до вибору законодавства, яке регулює правовий стан майна? – Щодо визначення правового стану майна застосовується закон місцезнаходження речі (lex rei sitae). Ця колізійна прив’язка

38 Загальна частина міжнародного приватного права____

дозволяє обрати законодавство для вирішення питань, пов’язаних зг правом власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5693 Цивільного кодексу України право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться.

Оскільки законодавство багатьох держав розрізняє статус рухомого та нерухомого майна, застосовуються різні колізійні прив’язки. Як правило, статус нерухомого майна визначається за законом країни, на території якої воно знаходиться. Такою є, наприклад, ч. 1 ст. 31 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1994 p., відповідно до якої правовий статус нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої воно знаходиться.

Стосовно рухомого майна може застосовуватися особи-стий-закон володільця. Так, ч. 1 ст. 570 Цивільного кодексу України вказує, що відносини щодо спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. У цьому випадку законодавець використав прив’язку lex domicilii.

Які колізійні прив’язки застосовуються до угод та юридичних фактів? – До угод та юридичних фактів застосовуються різноманітні колізійні правила. Так, до угод з «іноземним елементом» застосовується здебільшого закон автономії волі (lex voluntatis). Він означає, що сторони самі обирають закон для регламентації своїх прав та обов’язків. Наприклад, у ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України встановлено, що права і обов’язки сторін по зовнішньоторговельній угоді можуть визначатися за погодженням сторін.

Чинне колізійне право України сприяє можливості вибору права країни сторонами в основному у сфері зовнішньоекономічних угод. Проект Цивільного кодексу надає принципу автономії волі особливого значення, що повністю відповідає засадам приватного права з його вільним волевиявленням приватних осіб. Так, у проекті значно розширене поле правовідносин, де допускається вибір права країни. Крім договірного права автономія волі передбачена для всіх правочннів, деяких питань права власності, а в обмеженому вигляді – для деліктів, сімейного права (загальні юридичні наслідки шлюбу, майнові наслідки шлюбу) та спадкового права. Новітнім для вітчизняної правової системи є те, що в проекті вперше визначені основні правила щодо самої автономії волі, зокрема: вибір права країни має бути явно вира-

Правові методи регулювання

жений або прямо випливати з умов правочину чи обставин справи; вибір права країни, як правило, не обмежується низкою правопорядків країн, з-поміж яких можливий вибір; вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час; явно виражений вибір права країни може бути здійснений як щодо правочину в цілому, так і щодо його окремих частин. Таким чином, застосування правила автономії волі є одним із правових механізмів, який забезпечує широке, повне та точне використання іноземного права.

У зазначеній ст. 569 Цивільного кодексу України зафіксоване відсилання до закону місця вчинення угоди, що визначає її форму (lex locus regit actum). Проте застосування таких засобів зв’язку як телеграф, телефон, факс не завжди сприяє встановленню місця вчинення угоди. У таких випадках у арбітражній практиці (зокрема, в Україні) місцем укладення контракту визнається місцезнаходження постачальника чи підрядника. Зазначення в угоді місця, де її укладено, значно полегшує застосування цієї колізійної прив’язки. Колізійний принцип – закон місця вчинення угоди, що визначає її форму, використовується зокрема, у ч. 1 ст. 568 Цивільного кодексу України, де вказано, що форма угоди, яка укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення. У договорах про правову допомогу також вказується таке правило (наприклад, п. 1 ст. 34 Договору з Республікою Молдова).

Закон країни продавця (lex venditoris), як правило, застосовується при відсутності явно вираженого волевиявлення сторін у зовнішньоторговельній угоді. Цю колізійну прив’язку часто містить законодавство держав Європи.

Колізійна прив’язка – закон валюти боргу (lex monetal) застосовується щодо угод, які укладаються у певній валюті. Вказаний принцип означає, що укладення договору в певній валюті підпорядковує таку угоду з питань валюти праву держави, якій належить валюта.

Для регулювання трудових відносин притаманною є, зокрема, колізійна прив’язка – закон місця виконання роботи (lex loci laboris). Вона передбачається законодавством багатьох держав «сім’ї» континентального права, прецедентним правом Бразилії, Нідерландів, інших держав та означає, що до правовідносин застосовується законодавство держави, у якій звичайно, постійно виконуються роботи.

Колізійна формула – закон прапора (lex flagi) регулює

40___Загальна частина міжнародного приватного права

вибір законодавства до правовідносин, що виникають у галузі торговельного мореплавства.

Закон місця вчинення правопорушення (lex loci delicti commissi) застосовується до зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди з делікту. Цей принцип передбачено здебільшого у законодавстві держав «сім’ї» континентального права. Він закріплений, зокрема, у ч. 1 ст. 5694 Цивільного кодексу України, де вказано, що права і обов’язки сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Закон держави, з яким певне правовідношення найбільш тісно пов’язане (the proper law of the contract) застосовується переважно у державах «сім’ї» «загального» права. Цей універсальний принцип може застосовуватися до будь-яких правовідносин з «іноземним елементом». Відсилання до такої колізійної прив’язки дозволяє уникнути прогалин у колізійному регулюванні відносин з «іноземним елементом».

Колізійна прив’язка – закон суду (lex fori) означає, що до спору застосовується закон тієї держави, в якій він розглядається. Тобто, суд (арбітраж чи інший орган держави) повинен керуватися законодавством своєї держави, не зважаючи на наявність «іноземного елементу» у правовідно-шенні. Загально визнано, що з питань процесу суд (арбітраж, інший орган) кожної держави застосовує власні норми права. Свідченням вказаного є, наприклад, ч. 2 ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., яка вказує, що в судочинстві іноземці як учасники процесу користуються процесуальними правами нарівні з громадянами України. Аналогічні положення стосовно користування цивільними процесуальними правами іноземних Осіб, осіб без громадянства та іноземних організацій містяться відповідно у ч.

Законодавству та правозастосовній практиці держав відомі й інші колізійні прив’язки. Виклад одних і тих же колізійних прив’язок може відрізнятися у різних правових системах. Наприклад, колізійне правило lex loci laboris сформульоване як «закон країни, в якій працівник звичайно виконує свою роботу» в законах з міжнародного приватного права Австрії 1978 р. (§ 44 (1)); Швейцарії 1987 р. (ст. 121), у Європейській конвенції 1980р. про право, яке застосову-

Провові методи регулювання

ється до договірних зобов’язань (ст. 6 (2)). У Законі Албанії 1964р. про користування цивільними правами іноземцями та застосування іноземного права (ст. 20); Законі Угорщини 1979 р. з міжнародного приватного права (§ 5 (1)), в законодавстві деяких інших держав вказана прив’язка сформульована як «закон країни, в якій виконується робота».

В чому полягає сенс поділу колізійних прив’язок на основні та додаткові? – Більшість з перелічених прив’язок не є універсальними, тобто такими, що застосовуються до усіх правовідносин одного інституту (наприклад, спадкування, укладення зовнішньоторговельних угод тощо). У зв’язку з цим вони поділяються на основні та додаткові. Колізійна прив’язка вважається основною, якщо вона спрямована на регулювання певного виду правовідносин з «іноземним елементом». Проте іноді необхідно уточнити застосування цього основного правила. Одним із шляхів такого уточнення є використання додаткових колізійних прив’язок. Наприклад, із змісту ч. 1 ст. 5694 Цивільного кодексу України випливає, що основною колізійною прив’язкою до визначення прав і обов’язків сторін за зобов’язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди є закон країни,-де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Але випадки виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами або організаціями України, вважаються приватними (окремими) щодо зазначеного вище загального правила виникнення зобов’язань з деліктів. До цих окремих випадків виникнення зобов’язань застосовується додаткова прив’язка – закон України (ч. 2 ст. 569 ).

В чому виявляється явище, відоме за назвою «кумуляція колізійних прив’язок»? – У процесі правозастосу-вання іноді є можливою вказівка на одночасне застосування законодавства кількох правових систем. Це явище отримало назву кумуляції колізійних прив’язок. Часто воно ускладнює регулювання правовідносин, а тому є не завжди бажаним.

Чи можна говорити про те, що Україна має сформовану систему колізійного права? – Застосування до правовідносин колізійних прив’язок привело до створення у кожній державі власної упорядкованої сукупності колізійних норм, які становлять її колізійне право. Має таку систему права й Україна. Правові системи колишніх союзних республік свого часу опинилися в неоднаковому становищі

42 Загальна частина міжнародного приватного права____

стосовно наявності колізійних норм міжнародного приватного права. У найбільш вигідному знаходилася правова система України та Білорусі з їх порівняно розвинутими системами колізійних норм. Водночас зміст цих норм був недосконалим. Сьогодні колізійні норми України систематизовані у її окремих нормативно-правових актах (Цивільному кодексі, Кодексі про шлюб та сім’ю України; Законі України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. тощо). У національних нормативно-правових актах України можуть міститися й окремі колізійні норми, як наприклад, у ст. 8 Кодексу законів про працю України («Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх держав»).

Аналізуючи норми діючого колізійного права України: Цивільного кодексу, Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», інших актів, міжнародних договорів за її участю, можна стверджувати, що колізійне право є досить обмеженим у порівнянні з запропонованим у проекті Цивільного кодексу України, а також грунтується на дещо інших засадах. Книга восьма проекту Цивільного Кодексу України пропонує побудувати систему колізійних норм на загальновизнаних у світі принципах міжнародного приватного права, таких, як автономія волі сторін’правовідношення, можливість широкого та повного застосування іноземного права, максимально повного урахування інтересів фізичної особи щодо її особистого та сімейного статусу, застосування до правовідносин права країни, що має з ними найбільш тісний зв’язок, надання суду або іншому органу можливості творчо застосувати колізійне право.

У яких внутрішніх актах іноземних держав можуть міститися колізійні норми? – Колізійні норми можуть міститися у різних джерелах права, зокрема, у зазначених законах з міжнародного приватного права: Австрії 1978р., Угорщини 1979р., Польщі 1965р., Швейцарії 1987р., Румунії 1992 p., Законі Албанії 1964 р. про користування цивільними правами іноземцями та застосування іноземного права, ін. Вказані нормативно-правові акти містять систему колізійних норм, призначених для вибору законодавства стосовно врегулювання правосуб’єктності осіб у цивільних, шлюбно-сімейних, трудових відносинах, визнання та виконання рішень іноземних судів тощо. У державах, де немає єдиного закону з питань міжнародного приватного права, колізійні норми можуть бути в окремих юридичних актах. Так, в Болгарії колізійні норми містяться у Декреті про еко-

Правові методи регулювання

комічне, промислове, наукове та технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами від 12 червня 1974 р.

Чи містять міжнародні договори колізійні норми? –

Колізійні норми є у міжнародних угодах, наприклад, у Гааг-ській конвенції про колізію законів стосовно форми заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.; Гаагській конвенції про право, що застосовується до аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 p.; Мінській конвенції про правову допомогу 1993 р. та інше.

Що таке матеріально-правова норма? – Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не врегульовує правовідносини з «іноземним елементом», її існування має сенс за умови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному праві. Вочевидь, визначаючи низку матеріально-правових норм, які входять до складу міжнародного приватного права, слід враховувати: а) характер відносин, які регулюють ці норми; б) специфіку правового регулювання у міжнародному приватному прав Тому до матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві належать: 1) уніфіковані норми міжнародних договорів; 2) норми національного законодавства, які регулюють правовідносини з «іноземним елементом»; 3) міжнародні та торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика (в державах, де вона визнається джерелом права).

В чому полягає сутність матеріально-правового методу регулювання відносин у міжнародному приватному праві? – Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд із колізійним матеріально-правового методу регулювання вказаних правовідносин. Зміст цього методу полягає у тому, що правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи. В доктрині та практиці держав існують розходження щодо розуміння змісту матеріально-правового методу. Вони постають через неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми належать до міжнародного приватного права. Так, вважається, що до складу вказаної галузі права, крім колізійних норм, належать уніфіковані матеріально-правові норми міжнародних договорів. Наприклад, Л. А. Лунц включає до складу міжнародного приватного права уніфіковані матеріально-правові норми

44 Загальна частина міжнародного приватного права

міжнародних угод та міжнародних звичаїв. Внутрішні матеріально-правові норми, призначені для регулювання відносин з «іноземним елементом», вчений не вважає такими, що належать до міжнародного приватного права.’

На думку М. М. Богуславського, матеріально-правовими є уніфіковані та внутрішні матеріальні норми. Причому останні повинні бути спрямовані виключно на регулювання відносин з «зовнішнім елементом». Інакше кажучи, це спеціальне регулювання нормами у межах внутрішнього законодавства, розрахованого саме на регулювання «міжнародного фактичного складу».2

Л. Н. Галенська вказує на використання у міжнародному приватному праві «прямого» методу регулювання відносин. На її думку, змістом цього методу є безпосереднє регулювання відносин з допомогою матеріальних та процесуальних норм, встановлених як внутрішнім законодавством, так і міжнародними договорами.3 Мабуть поняття Л. Н. Гален-ської «прямий метод» за своїм змістом є близьким до поняття М. М. Богуславського «матеріально-правовий метод».

А. С. Довгерт вважає, що матеріально-правовий метод регулювання з використанням договірних уніфікованих норм сьогодні визначає розвиток та основний зміст багатьох інститутів міжнародного приватного права. На його думку, до матеріально-правового методу належать також міжнародні звичаї та матеріальні норми національного права, спеціально призначені для регулювання відносин з «іноземним елементом».4 Чи е міжнародні договори джерелом матеріально-правових норм? – Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількома суб’єктами міжнародного права для безпосереднього регулювання правовідносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного права. Міжнародні угоди можуть повністю або частково містити такі норми. Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується при укладенні угод з питань авторського права, регулювання праці, від-

Лунц Л. А. Курс международного частного права. Общая часть – М • Юрид. ЛИТ.-І973.-С. 26.

Богуславский М. М. Международное частное право.- М.: Между нар от-нош.- 1994.-С. 79-80.

Галенская Л. Н Международное частное право.- Л • Изд-во ЛГУ 1983,-С. 7.

Довгерт Л. С Правовое регулирование международных трудовых отношений,- Киев: УМК ВО. 1992.-С. 21-22.

Правові методи регулювання

шкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Він використаний, наприклад, у Бернській конвенції з охорони літературних та художніх творів від 9 вересня 1886р.; Конвенції № 154 МОП про сприяння колективним переговорам 1981 p.; Брюссельській конвенції про відповідальність операторів ядерних суден 1962р.; Віденській конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p., ін.

Чи є національне законодавство джерелом матеріально-правових норм? – Норми національного законодавства, які регулюють правовідносини з «іноземним елементом», можуть міститися в конституціях держав та іншому законодавстві, прийнятому на основі конституцій. Так, ст. 13 і розділ IX Кодексу України «Про надра» від 27 липня 1994 р. присвячені питанням визначення кола користувачів надр України та відносинам з приводу використання надр України іноземними особами. Норми цього Кодексу конкретизує, зокрема, «Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами» від 8 червня 1998 р. Матеріально-правові норми мають і акти, присвячені питанням зовнішньоекономічної діяльності, наприклад, законодавство з питань іноземного інвестування, що приймаються багатьма державами.

Поряд із вказаними існують матеріально-правові норми, які не створюються спеціально для врегулювання правовідносин з «іноземним елементом». Проте вони застосовуються внаслідок відсилання до них створених для регулювання відносин у міжнародному приватному праві матеріально-правових (відсильних) норм. Так, наприклад, у податковому законодавстві держав (як це є у Декреті Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 р.2) може зазначатися, що пільги в оподаткуванні громадян певної держави, поширюються і на оподаткування іноземних громадян. Питання про те, чи вважати ці норми такими, що входять до складу міжнародного приватного права, не отримало однозначного вирішення у доктрині правових систем, в т. ч. й вітчизняній.

У багатьох державах належність норм конституції, які регулюють правовий статус іноземців до матеріально-пра-

: Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 36.- Ст. 340. – Там само.- 1993.- № 10.- Ст. 77.

46 Загальна частина міжнародного приватного права

вових норм вирішується неоднозначно. Іноді вважають, зокрема, що ці норми мають тільки преюдиційне значення для визначення, чи належать певні правовідносини до міжнародних приватно правових. У деяких правових системах цією галуззю права не охоплюються не тільки зазначені конституційні матеріально-правові норми, але і матеріально-правові норми іншого законодавства. Мова йде про норми щодо громадянства, про правовий статус іноземців, норми так званого «міжнародного цивільного процесуального права», а саме: правила, що регулюють судочинство у справах з «іноземним елементом», правове положення іноземних учасників судового розгляду, визнання та виконання рішень іноземних судів та інші питання. Так, німецькі вчені вважають, що такі матеріально-правові норми не входять до міжнародного приватного права, оскільки не становлять його предмета.

Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародних угод у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, але й права та обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за своїм походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми звичайно є матеріально-правовими нормами міжнародного приватного права.

Чи є звичаї, судова та арбітражна практика джерелом матеріально-правових норм? – Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм в державах у тій мірі, в якій вони їх визнають.

Який метод доцільніше використовувати у міжнародному приватному праві: матеріально-правовий чи колізійний? – Використання матеріально-правового методу регулювання відносин у міжнародному приватному праві має переваги перед колізійним. Вони полягають у тому, що, по-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників правовідносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникати однобічності у правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворю-

1 LubcHen С.- A., Posch М- Ziviirechtsverhaltnisse mit Auslandsberuh-rung.-S. 19.

Проблеми застосування іноземного права

ються при використанні винятково матеріально-правових норм. Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов’язків суб’єктів правовідносин.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. Переважно у доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття “іноземці”. Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: “іноземний громадянин”, “особа без громадянства” (апатрид), “особа з кількома громадянствами” (біпатрид) та ін. Поняття, що виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві осіб, які є її громадянами. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому в них поняття “іноземець” охоплює поняття: “іноземний громадянин” та “особа без громадянства”.

Сукупність прав, свобод та обов’язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають); 3) мети перебування у державі (виконання службових обов’язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування^ тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства – законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм, повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов’язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у: Статуті ООН; Загальній декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р., деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнародних приватноправових, прагнуть дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотримання у трудових та сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов’язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов’язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених

Конвенцій особистий статус апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої € чи місце проживання (місцеперебування) в якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначає, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, у законах про правовий статус іноземців). Визнання правосуб’єктності іноземця з боку держави перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Наприклад, обов’язок виконувати майнові зобов’язання передбачений національним законодавством. Наявність в іноземців певних зобов’язань стосовно держави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплено у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії*) та в інших національних і міжнародних актах1. Проте кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.