Розгром московитів під Оршею: історія битви, яка об’єднала три народи

Коли славетна Київська Русь зникла з мап світу, майже всі українські землі відійшли до Великого князівства Литовського. Тоді князь Ольгерд Гедимінович зміг звільнити народ від монголо-татар у 1362 році та приєднати до своїх володінь.

Відзначимо, що Литовське князівство стало спільною державою сучасних литовців, білорусів і українців та найбільшою країною тогочасної Європи.

Але у 1514 році з’явився новий ворог – Московське князівство, яке щойно перейшло від Золотої Орди до власної держави, і вже хотіло панувати на українських землях.

8 вересня 1514 року військо Великого Князівства Литовського під проводом гетьмана Костянтина Острозького розгромило московську армію, яка прагнула захопити землі сучасної Білорусі.

Влітку московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші.

Тим часом вдалося зібрати польсько-литовське військо, метою якого було відновити втрачені землі та фортеці Смоленщини, захоплені Москвою.

У той же час, переконаний у подальших успіхах, московський воєвода Іван Андрійович Челяднін готувався до походу на захід. Зібравши під Смоленськом свої головні сили у кількості 50 тисяч воїнів (30 тис. — піхоти, 20 тис. — кінноти), воєвода прийняв рішення йти у бік Орші та Борисова.

Йому вже доповіли про появу під Оршею загонів військ супротивника. Але Челяднін був надто упевнений у силі своєї армії, тож вірив у швидку перемогу.

Трьома днями пізніше московське військо підійшло до Орші та розмістилось навпроти росько-литовського табору. Правий фланг своїх полків Челяднін підвів майже до Дніпра, лівий — завів далеко у поле.

Сутичка двох армій мала відбутись у важливому для слов’ян місці — неподалік відомої рахманської обителі, яка здавна називалась Арсою (Арса — арійське світло духом). До речі, нині це місце зайняте Свято-Богоявленским Кутеїнським монастирем.

15-тисячне військо під командуванням князя Костянтина Івановича Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського і Королівства Польського розгромило московське військо на чолі з воєводою Іваном Челядніним. На захист країни було зібрано військо, до складу якого входили литовці, білоруси, українці, серби, кримські татари, поляки, угорці та німці.

Переможця Острозького зустрічали у Варшаві та Вільнюсі, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви.

Перемога під Оршею прославила князя Костянтина Острозького на всю Європу. У київському літописі написано: “Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву”.

В Україна на честь 500-річчя битви Нацбанк представив ювілейну монету 14 жовтня 2014 року.

«Коли німці заходили у місто, багато хто зустрічав їх з хлібом, сіллю і квітами. Навіть євреї. »

«ВЗ» дізнавався, як жилося Києву у перші дні німецької окупації у 1941 році.

Оборона Києва була і героїчною, і трагічною. Під Києвом німці втратили десять дивізій. Але втримати місто сил не було. Запізнілий наказ ставки Верховного головнокомандувача дав можливість німцям оточити захисників Києва і завдати Червоній армії величезних втрат. Особливо 37-й армії, яка з 10 серпня обороняла Київ. Героїзм цієї армії замовчувався, адже нею командував генерал-лейтенант Андрій Власов. Той Власов, який у липні 1942 року здався німцям у полон і створив російську визвольну армію.

19 вересня 1941 року, після того як Червона армія залишила Київ, німці стали в ньому повноправними господарями. Про те, як жили кияни у ті дні та у чому німці звинувачували євреїв, “Високому Замку” розповів завідувач відділу Музею історії міста Києва Анатолій Збанацький (на фото).

– Німецькі дослідники вважають захоплення Києва найбільшою помилкою Гітлера, треба було наступати на Москву.

– Можна сказати, що Київ значно затримав просування німецьких військ на Москву. Київ мужньо оборонявся, німці його “в лоб” не взяли. Якщо б впала Москва, то це був би смертельний удар по СРСР.

– Яким було населення Києва на момент входження в місто німецьких військ?

– До війни близько мільйона, чверть населення — євреї. Але більшість євреїв залишили місто. Заможніші виїхали самі, інших призвали в армію. Під час оборони Києва евакуювали майже всі важливі заводи, тому освічена частина суспільства виїжджала, також їхали культурні та суспільно-політичні діячі. На момент входження німців у місто залишалось не більше 400 тисяч осіб.

– Що відбувалося в місті у перші дні окупації?

– Червона армія залишила місто 18 вересня, а вже наступного дня Київ був під владою німців. Вони одразу наказали здати радіоприймачі, голубів. Можна було залишити необхідну кількість їжі тільки на добу. Неслухняних розстрілювали. Буквально за кілька днів після початку окупації на Хрещатику почались вибухи. Оскільки місто готувалося до оборони та навіть вуличних боїв, то на горищах будинків заздалегідь була закладена вибухівка. Коли німці зайшли і зай­няли найкращі будинки, готелі, то вони почали вибухати. Вибухівку приводили в дію підпільники, також вибухали радіокеровані міни. СРСР тоді був єдиною краї­ною у світі, яка мала такі міни. Через ці вибухи гинули не лише німці, а й багато киян, центр міста запалав. Це тривало 24-28 вересня.

– Кого звинуватили у цій пожежі?

– Німці вважали, що ці пожежі – справа рук євреїв. Розстрілювали євреїв і раніше, але Київ став тим місцем, де відбулися найбільш масові розстріли. За кілька днів вони розклеїли по всьому місту оголошення, що всі «жиди міста» мають прийти з речами. У місті залишилися лише літні євреї, жінки та діти. Бо тих, які підлягали призову до армії, забрали, а робітників та інженерів евакуювали у східні райони країни з підприємствами. Колона зібралася, і їх повели в бік Бабиного Яру. Цікаво, що євреїв супроводжували їхні родичі, друзі, знайомі, сусіди, але лише до певного моменту. Тоді, німці сказали – далі йдуть тільки “жиди”. Більшість супроводу далі не пішла, але були такі, які йшли до останнього, і також були розстріляні. Бо після того, як пройшли цей кордон, повернутися назад було неможливо.

– Коли цю колону вели, чи була якась агресія з боку німців, тобто можна було передбачити наслідки?

– Зовсім ні. Було багато припущень, дехто передбачав недобре, дехто думав, що будуть вивозити у Палестину. Інші навіть сподівалися, що це робиться в інтересах єврейського населення, аби не було антисемітських проявів. Мало хто відчував, що ведуть на розстріл.

– Невже люди не злякалися, коли в місто зайшла німецька армія?

– Коли німці заходили в місто, дехто зустрічав їх з хлібом і сіллю, квітами. Навіть євреї. Думаю, це була спроба задобрити окупантів. Багато хто пам’ятав чемних, неагресивних німців у часи Української Народної Республіки. Але у 1941-му це були інші німці. Ці перетворилися на звірів через расову теорію, вони не збиралися битися з кривавим сталінським режимом заради слов’ян. Їх цікавив лише життєвий простір, особливо в Україні. Територія була потрібна їм без місцевого населення.

Кияни повертаються до своїх осель після вигнання німців у 1943 році.

– Як вони ставилися до киян у ці дні у 1941 році?

– Німці швидко влаштували біржу праці. Працювати мали всі від 15 до 45 років. Оплата була мізерною. За зарплату можна було купити лише дві буханки хліба. Якщо розділити всю зарплату на місяць, то в день можна з’їсти менше 100 грамів хліба. Люди пристосувались. Несли одяг у навколишні села та обмінювали на квасолю, борошно, картоплю. Якщо у перші дні такий обмін можна було зробити поблизу Києва, то пізніше ходили за 60-100 км. Звісно, працювали базари, але там коштувало усе неймовірно дорого.

Молодим було легше вижити, а ось для старших – це трагедія. У Києві було запроваджено комендантську годину, і якщо порушували її, то німецький патруль стріляв без попередження. Літні люди виходили на вулицю ввечері спеціально, щоб у такий спосіб померти. Щоночі так вбивали до десяти осіб.

– Правда, що врятувати дитину від голоду можна було, тільки віддавши її до дитячого садочка?

– Так, мій колега розповідав, що вижив саме завдяки садочку, бо мати не могла його прогодувати. Його бабуся померла з голоду.

– А якою була ситуація з електрикою та водою?

– Електрику і воду мали лише німці і ті, хто з ними співпрацював. Для звичайних киян вода була у Дніпрі.

– Кажуть, німці спеціально влаштовували кіносеанси, під час яких хлопців та дівчат хапали і примусово вивозили у Німеччину?

– Було таке. Хоча більшість кінотеатрів та ресторанів працювали тільки для німців, кияни все ж відвідували громадські місця. Там і “ловили” молодиків. І не тільки. Хапали людей на базарах, де завжди людно.

– Багато дівчат гуляли з окупантами. Їх можна зрозуміти, бо коли людина усвідомлює, що помирає від голоду, вона здатна і не на таке. Іноді жінки таким чином рятували своїх дітей, близьких. Але були і любовні історії. У спогадах учасника війни читав, що у таборі військовополонених німецький вояк закохався в українку. Їх не видавали, якщо була можливість, залишали наодинці.

– Як місцеві пересувалися містом?

– У громадському транспорті їздили в основному німці, кияни ходили пішки.

– Однією з найжахливіших подій тих днів став підрив Успенського собору. Це сталося третього листопада. Кажуть, це справа рук радянської армії…

– Досі немає остаточної думки, хто винен у підриві. Під час однієї з наукових конференцій я припустив, що у цьому могли бути зацікавлені саме радянські спецслужби. Німцям це було непотрібно, вони, коли прийшли, навіть дозволили правити Службу Божу. Знаючи ставлення радянської влади до культових споруд, зрозуміло, що рука б не здригнулася. Для неї однією церквою більше чи менше – неважливо. У той день собор відвідав президент Словаччини Тіссо. Можливо, це був замах на нього, але сталася помилка. Потужний вибух струсонув Лавру лише через дві години після завершення цього візиту.

Окупація Києва тривала до 6 листопада 1943 року. Сталін конче хотів взяти Київ до чергової річниці “Великого Жовтня”. Така поспішність призвела до невиправданих жертв при форсуванні Дніпра. Сталін українців недолюблював. Вони були для нього найдешевшим “гарматним м’ясом”. Є свідки його слів: “Українці Київ німцям віддали, тепер нехай забирають. ”.

Фото з архіву Музею історії міста Києва.

«У німців пробивалося милосердя, коли згадували своїх дітей у далекій Німеччині. »

Війна і окупація очима жителів села Дунаєва на Львівщині

Німецькі війська увійшли до Львова 30 червня 1941 року. За спогадами старожилів села Дунаєва Перемишлянського району (75 кілометрів від обласного центру), німці підійшли до Дунаєва 2-3 липня 1941 року. Червона армія панічно втікала. Із села червоноармійців вибила 97-ма піхотна дивізія, очолювана генерал-лейтенантом Ернстом Руппом. Спогади дунаївців про німецьку окупацію неоднозначні. Єдине, у чому вони збігаються, – порівняння вояків Вермахту і есесівців. Есесівська еліта Гітлера всіляко підкреслювала свою зверхність та зневагу до українців і виявляла більшу жорстокість. Послухаємо спогади дунаївців.

Люба ТУРКАНИК(з дому Фенчинська). Пригадую весну 1942 року. Мама каже: “Любо, йди до пивниці і принеси бульби. ”. Пішла, глянула, а там одна картоплина лишилася, а до нової бульби ще далеко. Добре, що корова отелилася, тож ми два тижні самим молоком рятувалися від голоду. Коли ж почали половіти хліби, мама пішла у поле, нажала колосків. Ми на плиті їх сушили, мололи на жорнах. Кожен двір мав здати зерно німцям, так званий контингент. Окрім того, німці грабували селян. Не пам’ятаю, який то був рік. Мама зібрала у слоїк яйця і зібралася до Львова продати, щоб мати якусь копійку. Пішла з хати, та невдовзі повернулася. Перестрів її німець і забрав яйця.

Гелена КАНАКА (з дому Куд­рик). У нас у хаті поселили 12 німців. Німці самі собі варили їсти. До нас ставилися не вороже. У червоній школі була кухня. Дівчата приходили туди чистити картоплю. Німці їм давали щось їсти, цукерки. Німці були немилосердними до тих, хто не міг або не хотів здати зерно. Нерідко били за це селян.

Оля КІМ. Пригадую, як за німців ми з бабцею їхали до Перемишлян. Купили квитки. Народу на станції повно. Побачила один вагон, до якого черги не було. Не знали, що це вагон тільки для німців і тих, хто мав документ на право проїзду у ньому. За кілька зупинок до Перемишлян німці перевіряли пасажирів. Ми показали квитки. А де аусвайс? Ми не знали, що то таке. На перед­останній зупинці нас викинули з того вагона. Бабця вчепилася за ручку сходинок вагона, де було повно людей. Їй дав місце якийсь мужчина. Я побачила, що бабця вже їде, почала кричати, і мене втягнули у вагон через вікно.

Ганна МИХАНІВ(з дому Сокіл). Всі ми боялися німців, тож при їхньому наступі багато людей брали корів і ховалися у лісі. Коли над селом кружляв німецький літак, наш сусід попросив дати йому біле простирадло. Він взяв його на тичку і почав розмахувати над собою. Давав зрозуміти німецькому льотчикові, що тут немає військових, самі цивільні, тож немає потреби бомбардувати село. А як їхати на Чемеринці, там стільки руських лежало побитих. Було немало німців, які симпатизували українцям. Якщо бачили, що якась людина бідна, старенька, то давали їсти. Коли вже фронт Києва сягав, німці у тому будиночку червоному, де колись була охоронка, а потім початкова школа, зробили пекарню. Підходили машини і на фронт везли хліб. Часом давали хліба місцевим. Але коли їм щось перечили, то могли “шісен” – застрелити. Роман Канака. Нас у батьків було 10 душ. Тримали дві корови і ялівку. Німці розуміли, що селяни мусять щось їсти, хоча б заради того, аби працювати і годувати німецьку армію. Корів вони не чіпали, а от ялівку казали здати на контингент. Біля лісопилки був такий постерунок, куди селяни приводили худобу. А там приймальником був добрий знайомий тата. Він каже: “Відв’яжи мотузку, і нехай та ялівка тікає кудись. ”. Ялівка знайшла дорогу до нашого дому. Тато невдовзі її зарізав, щоб не дісталася німцям.

Володимир МНИХ.Як прийшли німці, вони з однієї кімнати виселили діда, маму, тітку і зробили собі там двоярусні нари. Дід перейшов до нашої кімнати, спав на підлозі. На кухні німці поставили на печі великий баняк і варили зупу. Стоїть німець із закоченими рукавами і помішує у баняку зупу. Інколи і нам перепадало. Ми тоді жили на хуторі. Німці з усіх кінців села Білого приводили якусь худобину і щодня щось різали. Пам’ятаю, як мама доїла молоко і несла його ще не проціджене. А їй щось німець по-німецьки говорить і кружку підставляє – наливай! Мама тільки здувала шуму і наливала німцям молоко. Інколи того відра додому не доносила.

Ніна ОЧКУСЬ. Коли німці увійшли у Дунаїв, то почали займати хати. Не виганяли, а ущільнювали селян. Вони більше поважали господарів, які дотримувалися чистоти і порядку у своїх помешканнях. Мій тато став за німців лісничим, отримував від них якусь зарплату. Прикро було те, що німці примусово вивозили молодих людей до Німеччини. Так вивезли старшу доньку цьоці Канчалабихи Анелю. Вона повернулася важко хворою. Найважчою була доля євреїв. Багатші євреї змогли виїхати вглиб Радянського Союзу. А тих, що залишилися, звозили до Перемишлян, де було їхнє гетто.

Яніна КОШИК. Від німців у мене пам’ять на все життя, бо через них стала інвалідом. Ми з мамою йшли у бік Чемеринець. Мама несла мене на руках. Повз нас їхав німець, який кермував у супряжі чотирма кіньми. Вдарив одного нагаєм, і сполоханий кінь вибив мені ногу від стегна. То був страшний біль, я кричала по ночах. Мене возили до німецького дохтора. Він подивився і каже: треба робити операцію. Але хто буде цим займатися! Полегшив мої страждання німецький санітар, який давав якісь знеболювальні порошки. Щоправда, отримував щодня за це свіже молоко. Були різні німці. Один з них, мабуть, сумував за своїми дітьми, тож підстриг мене, бо я переважно лежала. Дуже недобра пам’ять у мене про есесівців. Вони поводилися зухвало, з презирством ставилися до господарів хат, у яких квартирували.

Богдан БІДАК. Найбільш гірка моя пам’ять про один зимовий день. Дорогу до залізничної станції занесло снігом. Німці через сільраду зібрали молодших людей на прибирання снігу. Але люди не мали для того взуття. Моєму братові скинули з машини гарні офіцерські чоботи. А когось з односельців почала жаба душити: “Навіщо ви йому чоботи даєте – це ж комсомолець!”. А німці полювали на комуністів, комсомольців, євреїв. Німці повели Іллярія кудись. Сусід, який то бачив, побіг швиденько до нашої хати. Тато пішов визволяти Іллярія, і я разом з мамою за ним. Німці вирішили і батька розстріляти за те, що виховав сина-комсомольця. Він тільки встиг вигукнути: “Ганю, бережи дітей!”.

Гелена БАЙДАЛА (з дому Біловус). У нашій хаті мешкали двоє німців старшого віку, може, років по 50 їм було. Вони нерідко виймали фотографії своїх дітей, дивилися і плакали. Як розповідала мама, вони нарікали на Гітлера, який розв’язав нікому не потрібну війну. Німці дуже добре ставилися до мене, пригощали. У них пробивалося милосердя, коли згадували своїх дітей у далекій Німеччині. Батьки переховували у хаті євреїв, брата і сестру. Я носила їм їсти у сховок. Це було дуже ризиковано. Після війни вони жили у Відні. Тривалий час ми листувалися.

«Мама запхала мене під піч. Прокинувся, а в хаті повно німців. »

Початок війни у спогадах майже 90-річного ветерана

Стрункий чоловік у дорогому костюмі зустрів нас витонченими компліментами. Микола Йосипович Мороз зовсім не виправдовував образу майже 90-річного пенсіонера.

22 червня 1941 р. Микола Йосипович пам’ятає, ніби учора то було. «Йшов дощ. Ми з братом бавилися у піску під великим в’язом, що перекривав піввулиці. Раптом тишу розірвав крик. Підбігли до хати, назустріч вийшла мати зі словами: «Німці напали». А над головами вже гули ворожі літаки. Фріци летіли бомбити Бахмач. Дощенту ткацьку фабрику знищили. Потім і наше село бомбили. Наша домівка була на околиці, тож збереглася. Мати вбігла у хату та запхала мене під піч. Я й заснув там. Прокинувся, а в хаті повно німців. Поруч річка була, там наші каченята плавали, то вони всіх перестріляли й кинули мамі, щоб їм приготувала. Старший покликав мене і пояснив, що хоче помитися. Мати вказала на цебер, з якого досі качки їли, бо нічого іншого під рукою не було. Я почав туди воду набирати, а зі щілин – порох піднявся. Я перелякався й перевернув той цебер. Німець, що стояв в одному спідньому, як підскочив, кинувся за пістолетом й давай у мене цілитися. Мати кричить: «Біжи! Біжи!». Я побіг. Він стріляє, а я біжу. Землі під ногами не чую. На іншому краю села сестра жила, то у неї тиждень переховувався, поки німці не пішли далі», – згадує перші дні війни ветеран Повітряного командування «Захід».

Як прийшли німці, батько Миколи зі сусідом допомагали партизанам за завданням шкільного вчителя, що працював під прикриттям німецьким старостою. Окупанти про щось здогадалися, й одного дня 37 чоловік із села вивезли до станції Плиска, де загнали в сарай – магазинчик олії – та спалили живцем. Загинув тоді і Федот Павлович – керівник підпілля та вчитель Миколи. «А їх могло бути 39», – каже Микола Йосипович. Батько з побратимом у ті дні саме відносили до партизанського загону чергову пор­цію припасів, тож залишилися живі. Згадує, що вони пережили тоді з матір’ю, аж поки дізналися, що батько не потрапив до лап фашистів. Але допомагати партизанському загону в лісах Чернігівщини батько Миколи не перестав.

Миколі ледь виповнилося сімнадцять, коли в 1944-му добився допуску до зброї та вів вогонь з кулемета по ворожих літаках.

Коли війна закінчилась, війська не полишив. «4 червня 1946 року я потрапив до лав Львівського полку, що зараз у Кам’янці-Бузькій. Сім з половиною років старшиною роти у полку зв’язку 57-ї Повітряної армії був, у мене аж п’ять взводів тоді було!» – розповідає Микола Йосипович.

«Мене генерал Абрамов (9 збитих літаків на рахунку) помітив та забрав ад’ютантом у корпус, при ньому служив п’ять років. На життєвому шляху трапилось знайомство з Героєм Радянського Союзу Покришкіним, — згадує Микола Йосипович. – Закінчив інститут, хотів повернутися до цивільного життя, адже я майстер спорту з плавання та багатоборства. Не відпустили, сказали, що потрібен армії, хоча й дорікали деколи, що наважуюсь робити зауваження генералам. Коли корпус опинився під командуванням генерала Башняка, новий командир прийшов зі своїм ад’ютантом. І сказав мені: «Вибирай собі яку завгодно посаду». Вибрав посаду командира хімічного взводу першої радіотехнічної бригади. Працював сім років старшиною роти Повітряної армії».

«Коли був командиром взводу, командував ротою капітан Монаніков, але з часом його підвищили. Якийсь час не було ким його замінити, мені, старшині, довелося це зробити. Одного разу до розташування завітав генерал Покришкін і побачив бездоганний порядок. Мене призначили командиром роти. На цій посаді я отримав офіцерські погони», — не без гордості розповідає ветеран.

Микола Йосипович службі в армії віддав 30 років свого життя, ще сім років викладав фізичну культуру студентам в Медінституті, і аж 33 роки працював у Львівському міжнародному аеропорту.

«Раніше нас, ветеранів, до військових приїздило два великі автобуси, згодом лише кілька десятків, останнім часом – вже два роки поспіль, на День частини та День Перемоги я приїжд­жаю один».

Внуки, Павлик і Костик, – обидва капітани та воюють на сході України. Новини родина ветерана завжди дивиться з тривогою. Чоловік, який пережив жахи вій­ни, ніколи у житті не хотів би такої долі внукам, але таке вже покликання справжніх чоловіків — захист рідної землі.

Фото з книги «Дунаїв не забув, що містом колись був. ».