Арсен Тарковський

Олександр, Арсеній, Андрій Тарковські – від діда до сина та онука інтелект передавався і зростав, кожний став явищем світової культури. А якби існувала Україна?! Якби ця династія її уславила! Арсен Тарковський народився 25 червня 1907 р. в Єлисаветграді на Херсонщині. Його батько Олександр Карлович (1863-1924), поміщик, шляхтич давнього українсько-польського роду, поет, перекладач. Старша сестра Олександра Карловича, Надія Тарковська, була першою дружиною Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Коли в один день померли батьки Надії та Олександра, чотирьох малолітніх сиріт Іван Карпович узяв на виховання, Сашкові тоді було 11; тому батько Арсена вважав себе родичем і вихованцем Івана Тобілевича. Мама Арсена, Марія Данилівна Рачковська, була домашньою вчителькою – красуня з твердим характером. Закоханий Олександр Карлович сватався до неї 14 разів і отримував одкоша. Якось вони випадково зустрілися на весіллі, й Олександр зробив спробу номер 15. І знову «Ні!». Ах, так! Зараз він впаде на підлогу, буде кричати, бити ногами. Ну і що? Він так і зробив, після чого, нарешті, отримав згоду. У спогадах Арсеній Тарковський писав: «…Детей надо очень баловать. Я думаю, это главное. У детей должно быть золотое детство. У меня оно было… Может быть потому я так хорошо помню свое детство – ведь главное в мире это память добра. Меня очень любили…». Асик обожнював маму, її святе ім’я було у його першої жінки та першої дружини. Можливо, від цієї любові народилася вдача вічної геніальної дитини? Родичі інколи відзначали, що Асик молодший за сина Андрія.
Віршувати Асик почав «від горщика». Шестирічним заявив, що буде поетом. Любив Асик твори М. Лермонтова, ходив із батьком на виступ великого шанувальника Михайла Юрійовича – Костя Бальмонта. Чи міг він тоді подумати, що з Бальмонтом будуть мати одну кохану?
Здобував освіту Арсен Тарковський у приватній класичній гімназії Мелетія Крижанівського. Одночасно відвідував музичну школу Густава Нейгауза, батька відомого музиканта Генріха Нейгауза. 14-річного Арсена з друзями більшовики арештували за те, що підлітки опублікували в газеті акровірш про Леніна. «Злочинців» повезли до Миколаєва, Тарковському вдалася втеча з поїзда. Майже два роки він переховувався: блукав по Україні, Криму, був учнем шевця, працював у риболовецькій артілі.
Після повернення у Єлизаветграді на вул. Олександрівській 16-річний Арсен пізнав перше кохання. Це була Марія, дочка сусіда Густава Фальца (управителя маєтком барона Фальц-Фейна), солом’яна вдова білого офіцера, старша за Тарковського на 9 років. Їй він присвятив близько двадцяти віршів. Гарненька, розумна, освічена жінка прекрасно співала, грала на роялі Шопена, стала Прекрасною Дамою поета. Марія знала, що хворіє на туберкульоз, тому вони розлучилися. Кохана Марія померла в Одесі. Після смерті батька 18-річний Арсен Тарковський залишив рідне місто, виїхав до Києва, Харкова, де учень Леся Курбаса, грав на сцені з Мар’яном Крушельницьким. Згодом Арсен подався до своєї тітки у Москву, але часто приїздив додому до матері.
У 1925 – 1929 рр. Тарковський у Москві опановував Вищі Літературні курси. Друкувався Арсен із 1926 року, його перший псевдонім Тарас Підкова. Розумний, талановитий, шляхетний красень Арсен подобався жінкам, охоче читав вірші, пускав бісики юнкам, але усі його дружини москвички, з одного кола інтересів, або однолітки, або старші за нього: Марія Вишнякова (1907 – 1979), Антоніна Бохонова (1905 – 1951), Тетяна Озерська (1907–1991). На курсах Арсен познайомився з Марією Вишняковою, його гіпнотизувало ім’я й те, що дівчина писала вірші. Асикові так не вистачало жіночої руки в домі, добробуту, він навіть написав: «…если правду сказать, я по крови – домашний сверчок». У лютому 1928 р. вони одружилися, народили Андрія (1932—1986) й Марину (*1934) . «Домашній цвіркун» мріяв про смачну їжу, доглянутий дім, але дочка судді була «Толстим у спідниці». У спогадах про матір Андрій Тарковський писав: «А мама наша была нигилисткой, в быту: ей ничего не нужно было — даже занавесок на окнах. Она была вне быта. Она представляла особый тип женщин, сформировавшийся в 20-е годы, для которых самым важным была духовная жизнь, а всё остальное считалось мещанством». Побут не надихав поета: дві 10-метрові кімнатки; у прохідній – поет, який працював ночами, у іншій – двоє малят-писклят; швидка їжа – Марії вистачало чаю, хліба та цигарок.
Последних листьев жар сплошным самосожженьем
Восходит на небо, и на пути твоем
Весь этот лес живет таким же раздраженьем,
Каким последний год и мы с тобой живем.
Все наше прошлое похоже на угрозу —
Смотри, сейчас вернусь, гляди, убью сейчас!
А небо ежится и держит клен, как розу, —
Пусть жжет еще сильней! — почти у самых глаз.
За совєтів найбільша проблема – не з ким жити, а де жити, стояти в черзі, кланятися профкому. Арсен до цього не опускався – він йшов у прийми, забуваючи мудрість «ой, приймаче, життя твоє собаче». У 1936 р. Тарковський познайомився з Антоніною Бохоновою, дружиною критика Володимира Треніна. Тоня була фотохудожницею, красива, мила, добра лялечка, старша на два роки.
Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы подымались по реке,
И небо развернулось пред глазами…
Когда судьба по следу шла за нами,
Как сумасшедший с бритвою в рук
Вона любила Асика, старалася йому догодити: шила, в’язала. Жила вона з дочкою Оленою (Лялею) недалеко від Тарковських (хвилин 5-10 ходьби), у її домі поет міг працювати ночами, до них приходили милі серцю гості. Влітку 1937 р. Асик залишив свою родину і переїхав до Тоні, заборонив їй працювати – вона мала жити для сім’ї. Чисто, затишно, пахло пирогами, у домі жив пес, біла ангорська кішка зі своїм сином Муром. Асик зайнявся колекціонуванням книг, платівок, люльок. Час від часу обожнювання переходило в напади ревнощів з боку чоловіка. Розлучення та новий шлюб оформив у 1940 р. З осені 1940 р. Арсена, як колись Костя Бальмонта, 48-річна Марина Цвєтаєва назвала на «ти» 33-річного Арсена (навіть власного чоловіка вона звала на «ви»). https://www.youtube.com/watch?v=GEje6STsEtc
А. Тарковському 6 березня 1941р. Марина Цвєтаєва написала вірш:
… Никто: не брат, не сын, не муж,
Не друг — и всё же укоряю:
— Ты, стол накрывший на шесть душ,
Меня не посадивший с краю.
На смерть Цвєтаєвої Арсен Тарковський написав:
Зову — не отзывается, крепко спит Марина.
Елабуга, Елабуга, кладбищенская глина,
На гибельном ветру твоем я тоже стыну.
Еловая, проклятая, отдай Марину!
За часів німецько-радянської війни більше десяти разів Арсен Тарковський писав заяву з проханням взяти його в армію і щоразу одержував відмову. У жовтні загинув перший чоловік Тоні, що ускладнило відносини Лялі з Тарковським. У грудні 1941-го року його мобілізували добровольцем. Арсен працював у армійській газеті «Боевая тревога» Білоруського фронту. 13 листопада під час взяття висотки під м. Городок на Брянському фронті Тарковського поранило в ногу розривною кулею. І за системою «все вище та вище» ногу п’ять разів безуспішно ампутували, але почалася газова гангрена. Навіть важко уявити, скільки сил доклала тиха Тоня, щоб отримати перепустку до фронтової смуги, випросити військовий літак, привезти безнадійного хворого в Москву. Там, в Інституті хірургії, знаменитий професор Олександр Вишневський зробив Тарковському шосту реампутацію вище коліна – гангрену удалось зупинити…
На людях Арсен лишався лицарем. Часто сміявся, любив гумор, не падав духом. Ніколи не просив підтримки, сам кидався на допомогу, хоч протез заподіював йому біль, натирав рану, він віддавав йому перевагу милицям. У душі 36-річний Арсен важко переживав свою одноногість, каліцтво його принижувало, він мріяв про ванну, а мусив користуватися тазиком. Він був вдячний за врятоване життя, але не міг залежати від дружини. У будинку творчості в Передєлкіно, Тарковський познайомився з Тетяною Озерською, дружиною журналіста Миколи Студенецького, яка мала сина Олексія (1940 р.). Перше, що впадало в око – порода жінки, її амбіційність, залізний характер; а краси у неї ніхто не бачив. Залізна леді до тонкощів зрозуміла характер Арсика і вміло ним керувала: буквально підкорила Арсика, називаючи його «геніальним поетом», часом він здавався безпомічним без Тані. У 1947 р. Арсен пішов із родини до Тетяни Озерської, успішної перекладачки з англійської. Нарешті у Тарковського з’явилася можливість приймати знеболювальні ванни. Дещо шокують факти: Тоня згасала від раку мозку (саркома), у цей час (грудень 1950 р.) Тарковський оформив із нею розлучення. 26 січня 1951 р. зареєстрував шлюб із Т.Озерською. «Найбільше віршів я писав у 1952 році. Це був дуже важкий рік. Хворіла моя дружина, я за неї дуже боявся, нікого до неї не підпускав, доглядав сам… Я страшенно переживав, мало спав. Якось вона покликала мене, я побіг до неї і впав, знепритомнів…». Вони добре заробляли, Таня сама багато робила і чоловіку не давала відпочивати. Хто пам’ятає «Аеропорт» Хейлі у «Иностранной литературе»? Це її переклад, кращий того року. Він працював ночами, вона ж любила повалятися в ліжку, замовити обід у ресторані, перекусити у кав’ярні. «Я единственный в нашей семье, кто женат на гремучей змее», – дійшов висновку Тарковський. Інколи Арсен дозволяв легкий флірт: 1946 р. подарував Тарковському теплу дружбу з Анною Ахматовою; на Вищих літературних курсах подружився з талановитою поетесою Марією Петрових. Імені останньої Музи Тарковський ніколи ніде не згадував, хоч тоді виїхав від Тані, але винаймати житло, створювати нову родину не зважився. «Домашній цвіркун» страждав: маючи квартиру на Садовій, свій будинок, вони з Тетяною жили в казених будинках творчості та ветеранів кіно.
А світ визнав геніальних Тарковських майже одночасно: батько у 55 років видав свій перший поетичний збірник, 29-річному Андрію Тарковському твір – «Іванове дитинство» приніс «Золотого лева» ХХІІІ Венеційського фестивалю, золотий приз в Акапулько, золото в Сан – Франциско; кінострічка «Андрій Рубльов» була визнана серед 10 найкращих фільмів в історії кіно.
Та після смерті сина Андрія в Парижі (1986) Арсен Тарковський зовсім занеміг. «…Я якось дуже постарів за останні роки. Мені здається, що я живу на світі тисячу років, я сам собі страшенно обрид… Мені важко з собою… з собою жити». Стала відмовляти пам’ять, але він терпів, щоб не турбувати дружину. У 1989 р. обірвалося життя талановитого поета.
Терзай меня – не изменюсь в лице
Жизнь хороша, особенно в конце
Хоть под дождём и без гроша в кармане
Хоть в Судный день с иголкою в гортани…

Арсеній Тарковський – повернений українець

Україна має повернути усіх українців, усіх своїх синів та дочок, до своєї культури – де б вони не жили. Арсеній Тарковський. Яка асоціація виникає під час згадування прізвище Тарковський? Знаменитий режисер, Андрій Тарковський, який зняв “Солярис”, “Дзеркало”, “Іванове дитинство”, “Андрія Рубльова” та інші культові фільми. Але що можна сказати про його батька?

25 червня святкуємо день народження поета і перекладача Арсенія Тарковського (1907 – 1989). Він уславився як автор пісні “Вот и лето прошло” (цей вірш увійшов у 50 найкращих з-поміж літератур!), як перекладач зі східних мов – але й як поклонник “Кобзаря”. І не все писав під своїм прізвищем, а й під псевдонімом – “Тарас Підкова” (чи не відгомін тут Івана Підкови і Тараса Шевченка?) А ще відомий гіркий факт: перша збірка його віршів, “Перед снегом”, вийшла тільки 1962 року, коли автору було 55 – бо раніше Тарковському не дозволяли друкувати власні поезії.

Що ми знаємо про Тарковського в зв’язку з Україною? Бо досі питають: “А чи правда, що рід Тарковських з України?”. Щира правда, не сумнівайтеся.

Мене Арсеній Тарковський вразив давно, в одній з документальних передач. У літнього поета брали інтерв’ю, і він захоплено декламував один зі своїх віршів, який потім я знайшла в книзі – це був твір “Где целовали степь курганы…”: “Я жил, невольно подражая / Григорию Сковороде, / Я грыз его благословенный, / Священный, каменный сухарь…”. Особливо вразили слова про “кам’яний сухар”. Потім я довідалася, що Григорій Сковорода, був дороговказом для поета, і Тарковський згадував сапфір у книзі (Біблії), цитуючи філософію великого українця. Як зізнавався сам поет, його кредо стало: “Світ ловив мене, але не спіймав”.

Ще школяркою я виявила, що віршів на українську тематику в Тарковського чимало – і відчувається, що це писав поет, який ментально – українець. І мені захотілося докладніше пошукати про українське коріння поета. Виявляється, шукати і знаходити є що.

За офіційною версією, його рід походив з польської гербової шляхти, предки були римо-католиками. Про вдачу Тарковських можна сказати, що вони були бунтівничі, їх рідко задовольняла дійсність – і цей дух перейняли нащадки. У поетові була і польська, і румунська кров (він вважав, що і кавказька, але нащадки кажуть, що це тільки легенда), але найріднішою виявилась українська культура. А батько, Олександр Тарковський, відомий борець за український інтерес, письменник і журналіст, колоритна постать, поріднився з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим). Можна казати про спільну діяльність для нашої культури та зв’язок з театром. Рід Тарковських був відомий творчими нахилами (особливо до красного письма) і українофільством. Можна сказати, що ціла династія працювала на український інтерес.

Сам Арсеній Тарковський народився в нинішньому Кропивницькому – тодішньому Єлисаветграді Херсонської губернії. Кажуть, що ніхто стільки не писав про це місто, як Тарковський, залюблений у нього на все життя. Поетове дитинство минуло в українській атмосфері, і не просто українській, а ще й культурній, оскільки родина належала до вершків суспільства. Там любили театр, декламували, привчали дітей до літератури, – справжній творчий салон. Малий Арсеній дуже рано почав римувати. Рано прочитав твори Григорія Сковороди – можливо, першого українського автора, якого відкрив. Важливо врахувати й інше: Тарковський скінчив гімназію й належав до покоління, яке мало класичну освіту. Звідси його ерудиція, різнобічність і прагнення зовні легкого, але точного, класичного стилю. І, звичайно, загальна культура.

Але далі починається трагедія. Революція, далі Громадянська війна – усе це майбутній поет зустрічає в Україні. 1919 року загинув у бою з бандою отамана Григор’єва його брат Валерій, якому було тільки 15 років. Загинув, захищаючи рідне місто Єлисаветград. Задля справедливості зазначимо, що й Никифір Григор’єв довго не прожив: того ж року його застрелив Нестор Махно.

Арсеній Тарковський лишається з осліплим батьком, постарілою матір’ю. Сім’я переживає голод, їсть кропив’яний хліб. Живе на хлібі й воді у буквальному розумінні. Поет міняє професії (просто енциклопедія стражденного життя), – то навчається у шевця, то рибалить, – мандрує – чи, точніше, поневіряється – Півднем України та Кримом. Таке враження, що Тарковський уже відбоявся. Його не лякає фізична праця, він уміє все. Треба жити.

Юний поет міг би вижити, пишучи на догоду владі. Але Тарковський був різким, безкомпромісним (згодом ці риси переплавляться в нього у принциповість). Як сам згадував, ніколи не писав “вірнопідданських паротягів”. А ще 1921 року раптом з друзями написав акровірш про Леніна, де не полестив вождеві, ще й опублікував у газеті. Чи не було це провокацією? Чи не міг хтось підбити юних щирих поетів таке написати і оприлюднити, а сам уникнув відповідальності? Сьогодні, мабуть, не дізнаємося, але все може бути.

Юнаків повезли до Миколаєва (тоді адміністративного центру області) розстрілювати, але Арсеній утік з поїзда. А друзів загнали до льоху та розстріляли.

Далі починається московський період життя Тарковського – не такий кривавий, але не дуже сприятливий для поетичних публікацій. Для заробітку успішно пише драматургію – але після несправедливої критики не витримує: “Які ви всі нудні!”. Найбільше письменник стає відомим як перекладач. А з Україною зв’язків не полишав – і, звісно, якби все склалося нормально, повернувся б туди.

Найбільше Арсеній Тарковський любив свою малу батьківщину, а ще – Київ. З нинішньою столицею його пов’язували теплі спогади, бо, скажімо, саме тут майбутній письменник зустрівся з Анною Ахматовою – тоді ще Ганною Горенко, яка вже писала вірші. Тарковський захоплювався нею і як постаттю (відчуваючи в ній сильну індивідуальність), і як поетом.

Так, є версія, що вже тоді вони були знайомі – хоча за офіційною версією, уперше особисто Тарковський зустрівся з Ахматовою лише 1946-го, у Москві. Хоча… вони цілком могли знати одне одного в Києві, а потім через роки і через спільних знайомих пригадати, що знайомство давнє. А може, цей київський сюжет і не афішували. Узагалі просто дивує, скількох літераторів об’єднав Київ.

Треба сказати, що знайомство з Ахматовою не урвалося, поети бачилися далі, фактично Тарковський був з нею до її останніх днів і найбільше цінував саме поезію Ахматової. «Анна Велика» мало з ким тісно спілкувалася й мало кому довіряла, – значить, Тарковський був надійним товаришем, а не просто другом юності.

Справжні поети знайдуть спільну мову, тобто їхнє спілкування не буде лише спогадом про щасливі дні, коли всі були молоді, а дерева – великими. Для Тарковського Ахматова була авторитетом у поезії, а він для неї – авторитетом у художньому перекладі. Можна казати про творчу, дуже корисну, дружбу, партнерство. А ще письменниця особливо цінувала те, що Тарковський ніколи їй не лестив і не брехав, бо пережила спочатку гоніння, а потім – надмірні похвали (ефект маятника). І те, і те було нещире. “Вони любити вміють тільки мертвих. ” (тут і далі переклад мій. – О. С.), – гірко скаже Тарковський.

А що можна сказати про роботу Тарковського над словом? Щоб вижити, він працює як поетичний перекладач. Могли не дозволити, але талант вирішили використовувати на всі сто. Переважно замовляли з тюркських мов, але відомі й переклади з польської – дуже вдалими вийшли переклади з Міцкевича. Переклав і Корнеля, і грузинські пісні… Про великий обсяг роботи Тарковський нарікає: “Для чего я лучшие годы / Продал за чужие слова? / Ах, восточные переводы, / Как болит от вас голова”. (За ці слова його вельми критикували свої, ж перекладачі). Це було заробітком, але перекладач міг сказати в інтерпретаціях те, на що не мав права у поезії. А зовні все було законно – адже існував проект перекладу з мов народів СРСР. Проте справа була й ідеологічна: не так перекладеш – арешт, можливо, і розстріл. У 30-ті та 40-ві Тарковський почувався під дамокловим мечем.

Життя можна схарактеризувати двома словами – поезія і війна. Остання – і у прямому розумінні: Тарковський дивом вижив на фронті.

1972 року поет писав: “Як мені хочеться на Україну, до Києва і до мого Кіровограда, – я поїхав би на батьківщину за слізьми, більше мені до мого міста їхати нема за чим. Та хіба ще за дитинством, яке таке потрібне в старості”. Що таке Батьківщина, Тарковський дуже гостро відчував.

З української літератури особливо Тарковський цінував Лесю Українку, раннього Максима Рильського і раннього ж Павла Тичину. Отже, поет мав гарний і вимогливий смак – не просто знав українську мову, але й не втратив своєї українськості, попри життя у Москві та всі тривоги.

Його вдача вражала: оптиміст – попри що. Інтелігентний, вишуканий, але без гордині та егоїзму. Він запам’ятовувався кожному, хто його бодай раз бачив. Галантний і мужній Арсеній Тарковський був справжнім діловим партнером і другом, цінував у поетах уміння підтримувати одне одного. Він не з послуху знав, що таке українські степи, як вони виглядають. Знав і розумів більше, ніж нам здається. Бачив кров, бруд, смерть, але творив поезію. Вважав, що щаслива людина не може писати віршів, бо сам створив найкраще у болісні моменти – які виявилися злетами. І в нього на зубах хрускотів кам’яний сухар Сковороди – поезія. Цей сухар успадкували і ми. А ще Тарковський заповів нам шипшину своєї творчості (“Заповідаю вам шипшину…”).

1997 року, до поетового 90-річчя (хай і посмертно) у Кропивницькому – тодішньому Кіровограді – збудували Дім-музей Тарковських. Але не в їхньому будинку, а в Кропивницькому (тоді Кіровоградському) колегіумі. У цьому місті є вулиця Арсенія Тарковського. Проте в музеї немає жодної особистої речі Тарковських: усе знищили революція та війна. І не всі знають навіть у цьому місті, як воно пов’язане з письменником. Чи достатньо робиться для пам’яті поета? Якщо процитувати самого Тарковського: “Тільки цього замало”. І хотілося б, щоб побільше його віршів перекладалось і видавалось українською мовою, бо вони того варті.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Андрій Тарковський – біографія, життя і доля кінорежисера

У 1974 р на міжнародному кінофестивалі в Каннах був вперше вручений «Приз екуменічного журі», заснований Міжнародним Євангелічної Центром. Метою цього нововведення було привернення уваги до фільмів релігійної та моральної тематики. З тих пір цього призу удостоїлися майже сорок режисерів. Але є один, всі фільми якого, зняті після 1974 г., отримували цю нагороду – Андрій Тарковський.

Пристрасті по Тарковському

безбатченки

Андрій Тарковський народився 4 квітня 1932 року в родині, яку інакше як літературної не назвати. Батько, Арсеній Тарковський, був відомим радянським поетом і перекладачем зі східних мов. Мати, Марія Вишнякова, також була поетом і прозаїком, але популярність її обмежувалася лише літературними колами. Пізніше вона знищила всі свої рукописи. У щоденниках вона писала, що зробила це з огляду на «відсутність таланту». І батьківське захоплення східною культурою, і материнська самокритичність пізніше помітно позначаться на житті їх первістка Андрія.

Місце народження майбутнього кінорежисера – невелике місто Юр’євець в Іванівській області. Там він жив разом з матір’ю і молодшою ​​сестрою майже до самої війни. Батько до 1935 му році остаточно залишив сім’ю, що стало першим сильним потрясінням у житті маленького Андрія. Тема батька і розставання з ним вкрай важлива для розуміння всієї творчості Андрія Тарковського.

У 1939 році Марія Вишнякова разом з дітьми перебирається до Москви, де Андрій йде в школу. Але вже через два роки родина змушена повернутися в Юр’євець – почалася війна. Батько, якого так не вистачає підростаючому Андрію, відправляється добровольцем на фронт, де втрачає ногу. Поки Арсеній Тарковський переносить одну операцію за одною, його колишня дружина Марія поодинці піднімає двох дітей в голодної російській глибинці. Пізніше Тарковський напише про ті роки: «Це було важке час. Мені завжди не вистачало батька. Коли батько пішов з нашої родини, мені було три роки. Життя було незвично важкою у всіх сенсах. І все-таки я багато отримав в житті. Всім кращим, що я маю в житті, тим, що я став режисером, – всім цим я зобов’язаний матері ».

У 1943 році сім’я знову їде в Москву. Андрій повертається в свою школу, де його однокласником стає Андрій Вознесенський . Мати продовжує роботу в друкарні. І хоча життя починає налагоджуватися, Андрій сильно сумує за рідним дерев’яному будинку в Юрьевце. Всі ці мотиви пізніше ляжуть в основу фільму «Дзеркало».

У школі до наук Андрій особливого інтересу не виявляє, зате із захопленням займається музикою і малюванням. Після закінчення середньої школи юнак не має ніяких конкретних устремлінь і вирішує піти по стопах батька: Андрій вступає до Московського Інститут сходознавства.

Провчившись без особливого ентузіазму близько року і отримавши струс мозку на заняттях з фізкультури, Андрій залишає інститут і, не маючи певної мети, зв’язується з вуличною компанією молодих людей вкрай сумнівні.

Вельми показовим такий випадок з життя молодого Тарковського: Андрій, одягнений в новенький светр, куплений матір’ю, йшов по двору, на якому місцева шпана грала в футбол. Андрію запропонували приєднатися і стати воротарем. Щоб не образити «друзів», Андрій погодився.

Він зайняв місце в імпровізованих воротах і почав ловити брудний шкіряний м’яч руками. М’яч, потрапляючи в Андрія, залишав величезні брудні плями на білому светрі. Але почуття власної гідності не дозволяло припинити гру, і Андрій терпів до тих пір, поки вона не закінчилася. Светр на той час прийшов в непридатний стан.

В майбутньому вже кінорежисера Тарковського не раз будуть піддавати аналогічного випробуванню на різних художніх радах і цензурних комісіях. Неодноразово йому доведеться терпіти приниження і доводити свою спроможність вже як художника.

«Свого часу я пережив дуже важкий момент. Загалом, я потрапив у погану компанію, будучи молодим. Мати мене врятувала дуже дивним чином – вона влаштувала мене в геологічну партію. Я працював там колектором, майже робочим, в тайзі, в Сибіру. І це залишилося найкращим спогадом в моєму житті. Мені було тоді 20 років . »-так сам Тарковський згадує той час.

Повернувшись з річної подорожі по Сибіру, ​​набравшись життєвого досвіду, побачивши, що є й інше життя, відмінна від життя московської вуличної шпани, влітку 1954 року Тарковський подає документи на режисерський факультет ВДІКу. Майстерню в той рік набирав Михайло Ілліч Ромм, який славився вмінням розглядати «майбутніх режисерів» в ще зовсім молодих хлопців і дівчат. Чи не підвело чуття прославленого педагога і в той рік. Василь Шукшин, Олександр Гордон, Андрій Тарковський, Ірма Рауш, Маріка Бейку – популярність багатьох з них пізніше вийде далеко за рамки чисто професійних кіл.

авторитетні джерела

З початком навчання у Тарковського почалося нове життя. Необхідно розуміти, що доступ до інформації в той час був украй утруднений, а для людей, які не належать до творчої еліти, і зовсім неможливий. І якщо літературу рятував самвидав, то подивитися класику світового кіно, крім ВДІКу, було просто ніде. Тому не дивно, що Тарковський так багато говорить про те, яке значення мало для нього знайомство з фільмами Куросави, Мідзогуті, Довженко, Бунюеля.

Окремо в списку улюблених режисерів Тарковського стоїть фігура Робера Брессона. Тарковський буквально обожнює французького метра. І якщо уважно зіставити творчість обох митців, стає зрозуміло, чому. По-перше, Брессон – переконаний християнин, причому зовсім не важливо, що він – католик (чому, ми зрозуміємо трохи пізніше). По-друге, кінематограф Брессона – це вкрай чиста матерія, не обтяжена ні акторською грою, ні операторською роботою, ні монтажем. У цьому сенсі кінематограф Брессона навіть не стільки матерія, скільки дух.

Коли в 1951 році Брессон зняв «Щоденник сільського священика» , Весь кінематографічний світ застиг в здивуванні. Від простого відтворення повсякденній дійсності Брессон зробив рішучий крок до створення дійсності власної. У «Щоденнику» мовчання важливіше слів, нерухомість важливіше дій, стан важливіше сюжету. Якщо ми згадаємо працю великого православного богослова і вченого Павла Флоренського «Іконостас», то можемо прийти до висновку, що кінофільми Брессона мають одну дуже важливу рису, схожу з православними іконами: вони не відображають падаюче на них світло, а немов самі його випромінюють. (Можна стверджувати, що таким же властивістю володіють «Земля» Олександра Довженка та «Євангеліє від Матвія» П’єра Паоло Пазоліні.)

Саме всі вищезгадані властивості кінематографа Брессона захопили молодого Тарковського, дали йому потужний поштовх, показали, що кінематограф, мислимий завжди як розвага, насправді має величезний потенціал саме піднесеного, відірваного від суєти вираження.

Пристрасті по Тарковському

На самому початку хрущовської «відлиги» Тарковський разом з однокурсниками Олександром Гордоном і Марикой Бейку знімають на навчальній кіностудії короткометражку «Вбивці» за однойменним оповіданням Ернеста Хемінгуея. Фільм, безумовно, вкрай учнівський, але в силу молодого і, як наслідок, нового підходу до предмету кіно взагалі, картина помітно виділяється на тлі того, що знімали в ту пору «великі радянські режисери». Майстер курсу, Михайло Ілліч Ромм, високо оцінив виконану студентами роботу.

У 1957 році в особистому житті Тарковського відбуваються важливі зміни: він одружується на однокурсниці Ірмі Рауш і знайомиться з першокурсником Андрієм Кончаловським. З останнім вони разом пишуть сценарій дипломного фільму Тарковського – «Каток і скрипка». Фільм був знятий в 1960 році на кіностудії «Мосфільм». Так як ідеологічно урізноманітнити картину з причин цензури було важко, Тарковський вирішив взяти сентиментальну історію дружби юного скрипаля і водія катка і педалювати образотворчу складову. Орієнтувався режисер на гучний в той час фільм Альбера Ламоріс «Червона куля» -трогательную історію взаємин маленького хлопчика і червоного повітряної кульки. Так само, як і у французькій стрічці, в короткометражці Тарковського приділяється увага грі квітів, у чому важлива заслуга оператора – Вадима Юсова. «Каток і скрипка» був удостоєний першого призу на кінофестивалі студентських фільмів в Нью-Йорку.

Пристрасті по Тарковському

Незабаром відбувся і перший повнометражний дебют Тарковського – фільм «Іванове дитинство», за мотивами оповідання Володимира Богомолова «Іван». Фільм був поставлений в 1962 році на кіностудії «Мосфільм». В цьому ж році Ірма Рауш народила Тарковському сина Арсенія. Початок роботи над першим великим серйозним проектом, так само як і народження сина, стали для Тарковського першими великими випробуваннями в його житті. І якщо на перших порах і здоров’я, і ​​відносне сімейне благополуччя дозволяли Тарковському долати ці випробування, то пізніше проблем ставало все більше, а сил, щоб їх вирішувати – все менше.

Ірма Рауш – виконавиця ролі матері Івана у фільмі “Іванове Дитинство”, дружина Андрія Тарковського

Фільм «Іванове дитинство» оповідає про долю 12-річного розвідника Івана. Рано втративши матері, хлопчик вирішує піти на фронт, щоб боротися з ворогом, який відібрав його дитинство. Дитинство, яке повертається до Івана лише у снах. Сни в цій картині є чимось більшим, ніж просто художнім прийомом. Вони утворюють тканину фільму, вони, по суті, і є фільм. До того ж, під сцени сну Тарковський зумів замаскувати ту художню свободу, що ніколи не була б пропущена горезвісним Худрадою як опис звичайному житті нехай і маленького, але все ж солдата Радянської Армії. Саме ця нечувана на ті часи свобода самовираження і принесла фільму світову популярність.

Картина отримала головний приз на кінофестивалі у Венеції і надихнула цілий ряд режисерів: наприклад, Сергій Параджанов, подивившись «Іванове дитинство», вигукнув: «Тепер я знаю, як знімати кіно!». Також високо оцінив фільм і один з кумирів самого Тарковського – Інгмар Бергман. І якщо ми пам’ятаємо, що Брессон – католик, сам Тарковський – православний, потрібно відзначити, що Бергман – протестант. Але справжні християнські цінності розуміються і приймаються людьми будь-яких конфесій.

У 1964 році Тарковський починає роботу над масштабним проектом – «Пристрасті за Андрієм». Мета проекту – показати всю ту внутрішню роботу, яку здійснює художник при роботі над своїми творами. В якості головного героя Тарковський не випадково вибрав великого російського іконописця Андрія Рубльова. Виходить, що пристрасті ці не тільки по Андрію Рубльова, але і по самому Андрію Тарковському. Це, мабуть, і є початок того процесу, в ході якого режисер як матеріал бере свої власні переживання, а сюжет фільму є свого роду обрамленням. Зрозуміло, радянська цензура в корені присікає такого роду автобіографічність, і Тарковському доводиться перейменувати фільм в « Андрій Рубльов ». У 1966 році фільм вийшов в радянський прокат дуже обмеженою кількістю копій і в украй обрізаному вигляді. На щастя, сьогодні ми маємо можливість дивитися повну версію фільму.

Фільм «Пристрасті за Андрієм» розділений на 8 новел, кожна з яких розповідає про той чи інший період у житті Андрія Рубльова. Головну роль у фільмі виконав Анатолій Солоніцин. Зіграла в картині і дружина Тарковського Ірма Рауш. Вона виконала роль юродивой дівчата, що слідувала за іконописцем по п’ятах. Вельми примітна кінцівка фільму – після двох годин чорно-білого оповідання про життя іконописця, ми бачимо яскраві барвисті твори майстра – його ікони. Кольорові можливості кіно використані на найвищому рівні.

На зйомках фільму Тарковський знайомиться з Ларисою Кізілової, яка відіграє значну роль у його подальшому житті. У 1969 році картину вдається відправити на Каннський кінофестиваль, де фільм демонструється поза конкурсом і отримує головний приз Міжнародної Федерації кінопреси.

Задзеркаллі

Після завершення роботи над «Андрієм Рубльовим» Тарковський береться відразу за два сценарії: «Солярис» і «Сповідь». Перший, заснований на однойменному романі Станіслава Лема, пишеться Тарковським разом зі сценаристом Фрідріхом Горенштейна. «Сповідь» ж, повністю автобіографічний проект, створюється режисером поодинці (лише значно пізніше до роботи підключиться Олександр Мішарін).

Взагалі мати в голові відразу кілька проектів Тарковський вважав за необхідне для режисера. Так, в його щоденниках ми можемо прочитати, що завжди є, принаймні, десять фільмів, кожен з яких він може почати знімати прямо зараз. Серед них «Доктор Фаустус», «Гра в бісер», «Достоєвський», життєпис Ісуса. Інша справа, що можливості, що надаються режисерові державою, були куди менше можливостей самого режисера.

У 1972 році Тарковський закінчує роботу над фантастичним фільмом «Солярис». Фільм розкриває тему етичних, моральних і релігійних проблем людства за допомогою взаємовідносин останнього з позаземними цивілізаціями. У тому ж році Тарковський здає фільм на худрада. У відповідь режисер отримує список зауважень, що складається з 35 (!) Пунктів. Серед них: «Вилучити концепцію Бога», «Вилучити концепцію християнства», «Прибрати сцену з матір’ю». Є серед зауважень і зовсім абсурдні: «Не треба, щоб Харі ставала людиною», «Глядач нічого не зрозуміє».

Глядач же виявився куди проникливіше чиновників, і черги в чотири кільця оточили радянські кінотеатри. Багато жителів великих міст їхали дивитися «Солярис» в провінцію, оскільки там він йшов в менш обрізаному вигляді. Великий приз Каннського кінофестивалю 1972 року стало на цьому тлі очікуваним явищем. Незважаючи на це, Тарковський важко переживав таке ставлення з боку свого «вітчизни». У щоденниках за 1973 рік ми знаходимо: « <. >ти нікому не потрібен, ти зовсім далекий своїй культурі, ти нічого не зробив для неї, ти нікчема».

У наступному році Тарковський повертається до роботи над «Сповіддю», перерваної через зйомки «Соляріса», і підключає до роботи Олександра Мішаріна. Робоча назва «Сповідь», вже встигло стати і «Білим днем», і «Білим-білим днем», в результаті стає «Дзеркалом», і під цією назвою фільм знімається в тому ж році.

«Дзеркало» для багатьох любителів кіно – центральна робота Тарковського. Для такої точки зору достатньо підстав: фільм повністю автобіографічний, сюжету як такого немає – фільм як би «плаває» від одного способу до іншого, від дитинства до дорослого життя, від дорослого життя до юності. Яскраво проявляється образ батька, а точніше образ його відсутності: вірші Арсенія Тарковського, прочитані самим автором, нагадують нам про те відстані, що ще в ранньому дитинстві розділило головного героя (режисера) і його батька. До цього часу Тарковський вже розлучився зі своєю першою дружиною Ірмою Рауш і одружився на Ларисі Кізілової, яка народила йому сина Андрія. Таким чином, Тарковський став для свого першого сина Арсенія тим, ким став для нього свого часу його батько Арсеній.

Також дуже важливо фактична відсутність самого головного героя. Тобто ми бачимо світ його очима, мислимо його категоріями. Роль матері виконала Маргарита Терехова, фізичне схожість якої з матір’ю Тарковського заперечувати досить важко.

Однак на фільм обрушилося і чимало критики – як раз за його автобіографічність, за зайвий символізм. Єдиний аспект фільму, чудові якого ніхто, здається, не заперечує – це операторська робота Георгія Рерберга. Ми залишимо все думки і точки зору на совісті їхніх авторів. Все, що ми можемо сказати напевно, – в цій картині повністю відображений її автор, з усіма своїми плюсами і мінусами, з усіма подяками та образами. І якщо ми хочемо скласти свою власну думку про людину і режисера Андрія Тарковського, необхідно дивитися в першу чергу «Дзеркало».

«На відновлення немає сил»

Після «Дзеркала» Тарковський кілька років готується до зйомок і знімає ще один фантастичний фільм – «Сталкер». Сценарій був написаний братами Стругацькими за мотивами їх же повісті «Пікнік на узбіччі».

Фільм розповідає про подорож Письменника і Професори, супроводжуваних Сталкером, в Зону – місце, уражене дивною катастрофою. У Зоні є якась Кімната, де виконуються будь-які бажання. Але дійшовши до Кімнати, подорожні розуміють, що бажають вони насправді зовсім не того, що задумали. Повернувшись назад, здавалося б, з порожніми руками, вони стали зовсім іншими людьми.

На зйомки фільму, точніше, Вже после зйомок, з Тарковський трап катастрофа, масштаби якої можна порівняті хіба что з масштабами катастрофи в зоне: чи то через помилки проявщіка, то чи за чіїмось спеціальнім дорученням робочий негатив БУВ Виявлення неправильно способом – фільм БУВ Фактично ЗМІ та з плівки. Тарковський пережив інфаркт.

Трохи оговтавшись, він повністю перезнімає фільм. Під час монтажного періоду відбувається ще один напад, під час якого Тарковський судорожно записує в своєму щоденнику: «Боже! Відчуваю наближення Твоє. Відчуваю руку Твою на потилиці моєму. Тому що хочу бачити Твій світ, яким Ти його створив, і людей Твоїх, якими Ти намагаєшся зробити їх. Люблю Тебе, Господи, і нічого не хочу від Тебе більше ». На щастя, напад виявився не смертельним, і Тарковський закінчив фільм. У 1980 році фільм з великим успіхом був показаний на Канському кінофестивалі.

“Ностальгія”. У головній ролі – Олег Янковський

До цього часу Тарковський обзаводиться знайомствами за кордоном, зокрема, велика дружба зав’язується з італійським сценаристом Тоніно Гуерра. І в 1980 році Тарковський відправляється в Італію, де разом з Гуерра починає роботу над сценарієм фільму «Ностальгія».

Під час подорожей по Італії, пов’язаних з вибором натури для «Ностальгії», Тарковський знімає документальну картину «Час подорожі». В одній зі сцен цього фільму Тарковський, відповідаючи на листи італійських студентів, розповідає про свої уподобання в мистецтві: Леонардо да Вінчі, Лев Толстой, Йоганн Себастьян Бах, Робер Брессон – всі вони, на думку Тарковського, досягли геніальної простоти в своїх творах. Високо цінує Тарковський фільми Параджанова, Фелліні, Антоніоні.

При перегляді «Часу подорожі» складається відчуття, що Тарковський шукає в Італії щось особливе, щось, чого в Італії немає. А не Росію чи шукає в Італії Тарковський? Росію, якої в соціалістичній державі більше немає, яку у режисера вкрали, залишивши тільки дерев’яний зруб в Юрьевце? Ось і герой фільму «Ностальгія» письменник Горчаков шукає в Італії сліди творчості російського кріпосного композитора Сосновського. Шукає російського композитора, а знаходить місцевого божевільного – блаженного Доменіко.

У 1983 році Тарковський везе «Ностальгію» на кінофестиваль до Канн. Уже відомо, що в Каннах зі своїм останнім фільмом «Гроші» (за мотивами «Фальшивого купона» Толстого) буде 82-річний Робер Брессон. І ось він, історичний момент – великий приз за кращу режисерську роботу отримують одразу два фільми: «Ностальгія» і «Деньги». На прес-конференції Тарковський і Брессон сиділи поруч, не більше ніж за півметра один від одного. Для Тарковського Брессон, звичайно, знаходився на абсолютно недосяжному рівні, але для всіх присутніх було ясно, що фігури цих двох режисерів цілком порівнянні. І ніхто з них не краще і не гірше – не в цьому справа. Справа в тому, що кожен з них зумів показати світ так, як бачать все – і не бачить ніхто.

У 1984 році Тарковський оголошує про своє рішення не повертатися в Радянський Союз. У тому ж році режисер їде до Швеції, де домовляється про зйомки фільму «Жертвопринесення». Оператором на картині стає Свен Нюквіст – беззмінний оператор Інгмара Бергмана, фільмами якого так захоплювався Тарковський.

Через рік Тарковський дізнається, що хворий на рак легенів. Однак без зволікань починає зйомки «Жертвопринесення», ймовірно, розуміючи, що це його останній фільм. Картина розповідає про життя сім’ї напередодні кінця світу, пов’язаного з атомної війною. Глава сім’ї, атеїст Олександр, запитує, що ж йому треба зробити, яке приносити жертву, щоб зберегти життя своїм дітям.

Сам Тарковський так пояснював ідею фільму: «Жертвопринесення – це те, що кожне покоління має зробити по відношенню до своїх дітей: принести себе в жертву».

Андрій Тарковський цю жертву приніс. Всього себе він вклав в свої фільми. У травні 1986 року, будучи вже важко хворим, Тарковський отримує відразу кілька призів на кінофестивалі в Каннах. Все кінематографічна спільнота допомагає Тарковському в боротьбі з хворобою, але одна хіміотерапія за одною позбавляють організм останніх сил. Запис у щоденнику від 15 грудня говорить: « <. >на відновлення немає сил», і трохи нижче остання фраза, записана рукою Андрія Тарковського: «Негатив, розрізаний чомусь у багатьох випадкових місцях . ».

Через два тижні, 29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер від раку легенів в одному з паризьких шпиталів. Похорон відбулися 3 січня 1987 року російською кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа недалеко від Парижа. На пам’ятнику, виконаному Ернстом Невідомим, викарбувано напис «Людині, який побачив ангела».

Опубліковано в журналі “Виноград”, липень-серпень 2011 р

Читайте також:

один італієць, закоханий в Росію, зауважив: «Я не знаю, чому ми – захід – можемо вас вчити: у вас є Андрій Рубльов і Андрій Тарковський. Що після цього ще можна робити в мистецтві? »