Чернило

Черни́ло, -ла, с. 1) Черная краска, употребляемая для окраски тканей и пр. Та й купили білила, ще й чорного чорнила. Дівчатам запаски чорнити. Грин. III. 95. 2) Чернила. 3) Растворъ купороса, употребляемый сапожниками для черненія сапогъ. Сумск. у.

Черни́ло, -ла, с. = Чорнило. Спробувать пера й чорнила, що в йому за сила: так перо пише, як муха дише. Ном. № 6086. Чорнило, або атра́мент — рідка фарба, придатна для письма і/або створення зображень з допомогою письмових інструментів і штампів. Складається з води (чи іншого розчинника) та певного барвника. З найдавніших часів до середини XIX століття) чорнило було окремим[1] від письмового інструмента матеріалом для письма — воно зберігалось у спеціальній ємності — чорнильниці, куди той, хто писав, вмочував кінчик пера чи розщепленої тростинки. В наш час із чорнилом найчастіше зустрічаються при роботі з печатками й штампами, механічними самописцями, при письмі авторучками. Окремо слід згадати образотворче мистецтво и дизайнерські роботи, де чорнило може використовуватися для багатьох технік рисунка й відтиску штампів.

Також чорнило для письма перами, приготоване за особливими рецептурами, досі широко використовується при оформленні особливо важливих документів, наприклад, в органах влади і в нотаріаті.

В українській мові (як і в російській та ряді інших мов: грец. Μελάνη, фін. musta, швед. bläck) слово чорнило походить від слова чорний. Це пояснюється тим, що чорнила бувають здебільшого чорного кольору, хоча з найдавніших часів відомі чорнила різних кольорів.

Зміст

Сучасні словники

Будь-яке чорнило містить наступні основні компоненти:

розчинник абр дисперсне середовище в випадку пігментного чорнила; забарвлювальна речовина; модифікатори (наприклад, в’язкості, змочуваності, стійкості, консерванти, Поверхнево-активні речовини тощо). При виготовленні чорнила для письма можуть використовуватись наступні хімічні речовини:

Розчинники: Дистильована вода; Гліцерин (також слугує модифікатором в’язкості та швидкості висихання); Етанол; Барвники: Фуксин Індиго Метиловий фіолетовий Сульфат заліза(II) Індигокармін Модифікатори в’язкості й швидкості висихання Багатоатомні спирти, такі як Ізопропіловий спирт і Гліцерин Цукри Декстрини Інші модифікатори Силігальмін Латекс Консерванти Сульфацилін (консервант) Етанол (також розчинник) Щавлева кислота (також модифікатор змочуваності) Застосовувані в складі чорнила компоненти звичайно не вичерпуються представленими назвами речовин.

“Пиво і чорнило. Як жили київські студенти 19 — початку 20 століття”. Фрагмент книжки

Яким був звичайний київський студент понад 100 років тому? Найчастіше це хлопець близько 20 років. Нещодавно він закінчив гімназію чи семінарію у невеликому містечку, а тепер приїхав на навчання у Київ. Найімовірніше, він з дворянської, але бідної родини. Тому його форма не першої свіжості: кашкет потертий, бо куплений у старшокурсника, а мундир перешитий зі старого шкільного. Зазвичай йому вистачає грошей, щоб винайняти кімнату разом, але часто доводиться жити разом з друзями вдвох чи втрьох: так значно дешевше. Як правило, студент щодня обідає, а от зі сніданком і вечерею складніше, тому часто важко заснути.

У студентки трохи інша історія. Ймовірно, вона з міщанської сім’ї чи з родини підприємця. Їй довелося провчитися у додатковому класі гімназії, щоб підтягнутися до вишівської програми. Зазвичай вона живе з батьками або користується їхньою фінансовою допомогою. Форми вона не носить, але зовнішній образ підказує, чим вона займається. Зазвичай це темна сукня стриманого крою, проста зачіска, мінімум прикрас і книги в руках.

Яким був побут київських студентів, як навчалися, розважалися та за що потрапляли до в’язниці. Про це у книжці “Пиво і чорнило. Як жили київські студенти 19 — початку 20 століття” написав історик Тарас Самчук. Публікуємо фрагмент. Оформити передзамовлення на книжку можна на сайті видавництва.

Тарас Самчук

Жінки у вишах

На початку 1860-х років у Києві сталася надзвичайна подія. Жінкам уперше дозволили відвідувати лекції в університеті. Щоправда, їхня роль обмежувалася пасивним слуханням: їх допускали у “храм науки” як вільнослухачок, тобто без права складати іспити й отримувати диплом. Так би мовити, для загального розвитку. Ба більше, консервативна чоловіча професура була зовсім не рада такому товариству на своїх лекціях і різними методами виштовхувала дівчат і жінок з аудиторій. Колишній студент Василь Хижняков згадував: “Дамське нашестя ринулось майже виключно на лекції з історії та словесності… [Викладачі, — авт.] призначали свої лекції з дев’ятої до десятої години ранку, сподіваючись, що дами лінитимуться приходити так рано. Але сподівання це не виправдалося: заходячи в аудиторію, вони заставали зайнятими всі дамські місця… Монотонно, нудно вів він [професор Ставровський. — авт.] ці читання, наводив на слухачів дрімоту. Але дами продовжували ходити”.

Фото: ілюстрація з журналу “Стрекоза”, 1903 рік

Типи курсисток

Коли це не допомогло, професори вдавалися до інших методів. Хижняков пише про професора Ставровського: “Зробив рух, який змусив дам почервоніти і опустити очі. Потім, також зовсім недоречно, він розповів декілька анекдотів не дуже скромного змісту. Ряди дам на лекціях значно порідшали”. Врешті жінки зникли з університетських аудиторій, а консервативні викладачі святкували тимчасову перемогу.

Протягом усього ХІХ століття у Києві були серйозні проблеми з жіночою освітою. Дівчат за партою не сприймали серйозно. Їм відводили роль матерів, дружин і хранительок домашнього затишку. До середини ХІХ століття в Києві існував тільки Інститут шляхетних дівчат, у якому дворянки навчалися вести домашнє господарство (керувати сімейним бюджетом, контролювати прислугу тощо), виховувати дітей, грати на музичних інструментах і танцювати.

На той час у США ще з 1830-х років працювали коледжі, у яких дівчата вчились нарівні з хлопцями. У Західній Європі вільнослухачки з’явилися в університетах з кінця 1840-х років. Так, наприклад, Цюрихський університет дозволяв дівчатам з усієї Європи здобувати повноцінну вищу освіту. Сотні жінок з Російської імперії, і з Києва зокрема, приїжджали на навчання до Швейцарії. Безперечно, влада непокоїлася через це, адже боялась ідей, які можуть привезти освічені дівчата. Зокрема, йшлося про рівні права з чоловіками і можливість бути не тільки домогосподарками і посудомийками, а й дослідницями та викладачками.

Тільки у другій половині ХІХ століття у Києві серйозно заговорили про вищу освіту для дівчат. Все ж уряд дедалі менше хотів, щоб молоді активні жінки їздили у Швейцарію набиратися “бунтівних ідей”. Саме тому влада пішла на поступки й дозволила відкрити в Києві у 1878 році приватні Вищі жіночі курси з програмою, наближеною до університетської. “Жіночий університет” одразу став популярним: на початку 1880-х років курсистки становили чверть від усього студентства міста. Щоправда, це тривало недовго: навчання було платним, рівень середньої освіти для дівчат — неякісним, а уряд робив усе можливе, щоб кількість курсисток зменшувалася. Давався взнаки загальнодержавний курс часів Олександра III (1881–1894) , що повертав консервативні погляди на роль жіноцтва.

Професор Йосиф-Ернест Леціус з групою курсисток. Початок ХХ століття

У 1889 році курси закрили, і наступні півтора десятиліття у Києві зовсім не було студенток. Водночас кількість освічених випускниць гімназій, які бажали здобувати вищу освіту, щороку збільшувалася. Молоді дівчата прагнули особистої незалежності, рівних можливостей у навчанні і громадянських прав. Подекуди їхня боротьба набирала радикальних форм. Деякі дівчата захоплювались ідеями нігілізму й кидали виклик суспільству: коротко підстригали волосся, недбало вдягалися, курили папіроси.

Часто це породжувало у суспільстві багато стереотипів і зневаги щодо дівчат, які навчались у вищій школі. Письменниця Зінаїда Тулуб згадувала: “Дядько і так ставився до моїх курсів іронічно, без злоби, але тільки, щоб подражнити мене — називав курсисток курсучками і часто дорікав моїй мамі, що вона зовсім не турбується про те, щоб видати мене заміж і тим самим визначити мій життєвий шлях”.

Справжній прорив у жіночій освіті у Києві відбувся внаслідок революційних подій 1905 року. Спочатку жінкам знову дозволили відвідувати університет, але тільки на правах вільнослухачок. У 1907—1908 навчальному році найменше серед усіх університетів Російської імперії.

Практичні заняття на Київських вищих жіночих курсах. 1913 рік

Противники присутності жінок в університетах називали декілька головних аргументів. По-перше, спільне навчання чоловіків і жінок у вищій школі нібито могло призвести до падіння моральних устоїв. По-друге, вища освіта жінок могла перешкоджати “священному материнському обов’язку”, що спричинило б суспільний занепад. І по-третє, стверджувалося, що жінки не здатні до творчої наукової роботи. Врешті жінки майже зникли з університетів, натомість — стрімко збільшували чисельність на жіночих курсах. Так, у 1906 році відновили роботу Київські вищі жіночі курси, і дівчатам більше не доводилося стикатися з консервативною професурою університету. Навчальна атмосфера на курсах була більш ліберальною, ніж в університеті, дівчат оцінювали за рівнем знань, а не за їхньою статтю.

Наталія Полонська-Василенко. 1911 рік. Фото із фондів Центрального державного архіву літератури і мистецтв України

Хоча й у жінок з’явився доступ до вищої освіти, та майбутні спеціальності можна було вибирати з обмеженого списку. Здебільшого курси та інші навчальні заклади пропонували гуманітарну й педагогічну освіту. Наприклад, спочатку на Вищих жіночих курсах було два відділення: історико-філологічне й фізико-математичне. Більшість курсисток обирала гуманітарні спеціальності. Поступово боротьба за освіту давала свої плоди. Після 1906 року вибір розширився. З’явилося медичне, а згодом юридичне й економічно-комерційне відділення. Нові Вищі комерційні курси, а згодом Комерційний інститут також охоче приймав студенток на комерційне й економічне відділення.

Також дівчата могли навчатись у Фребелівському інституті, у якому їх готували до професії виховательки дошкільнят. А в Київській консерваторії більшість музичних спеціальностей вже опановували жінки. Тоді навіть уряд зрозумів, що суспільство розвивалося так швидко, що чоловіків не вистачатиме для всіх сфер життя.

На початку 1910-х років у Києві з’явилися перші жінки-викладачки. Ними були філологині Софія Щеглова і Варвара Адріанова, які успішно закінчили Вищі жіночі курси й могли спокійно заткнути за пояс більшість випускників університету. А першою позаштатною доценткою в Університеті святого Володимира стала історикиня Наталія Полонська-Василенко. Саме вони були першопроходицями як жінки-викладачки у вищій школі Києва.

Особливо швидко кількість студенток зростала в Києві у переддень Першої світової війни. Тоді вони становили 25-30 % київського студентства — це був один з найвищих показників у Європі того часу, нарівні зі швейцарськими містами. Вже під час війни, коли значну частину студентів мобілізували в армію, кількість дівчат і хлопців у вишах зрівнялася. Проте рівність кількісна не була рівністю реальною: щодо дівчат у навчальних закладах залишалося чимало стереотипів, а багато перешкод на шляху до отримання диплома так і не зникли.