Міфи і легенди Давньої України

Колись давним-давно світ ховався у пітьмі. З волі Всевишнього з’явилося Золоте Яйце. У ньому був бог Рід. Саме він дав початок усьому, що з’явилося потім на землі.

Рід народив Любов – Ладу-матінку. Разом вийшли вони із Золотого Яйця і створили стільки зоряних світів, що їх дотепер ніхто порахувати не може. У числі цих світів був і наш земний світ. Сонце, що світить над нами, вийшло з обличчя Рода. Темні ночі склалися з дум Рода. Місяць, що не дає землі вночі зануритися у морок, вийшов із грудей Рода. Зірки розсипалися на нічному небі з очей Рода. Ранкові й вечірні зорі з’явились із брів Рода. Швидкий вітер – це дихання Рода.

Природа – це все, що створив Рід. Цей бог відокремив Правду від Кривди. Рід відокремив світ видимий – Явь, від світу невидимого, духовного – від Наві. Коли Рід на своїй вогняній колісниці перетинав небо, виникала Блискавка, гримів Грім.
Богові сонця Рід подарував золотий човник, на якому сонце випливає на небо. Щоночі Місяць виходить на ньому в нічне небо.

Із вуст Рода вийшов птах Мати Сова – Дух Божий. Потім з’явився Сварог – Небесний Батько. Саме Небесному Батькові Рід передав завершення створення світу. Сварог став хазяїном земного Світу, владикою Божого Царства. Щоб небо ніколи не впало на землю, Сварог підпер його дванадцятьма стовпами.

Для молитов і прославляння Всевишній Рід створив бога Браму. Брама подарував людям священні книги.

Потім Рід створив Великий Океан. Коли Великий Океан спінився, з нього вийшла Світова Качечка. Вона народила безліч богів: гарних і поганих. Потім Рід створив камінь Алатир. Цим чарівним каменем він почав збивати молоко корови та кози. Коли з молока вийшло масло, з’явилася Мати Сира Земля, на якій і живуть усі люди.

За матеріалами: Барна М. М., Волощенко О. В., Козак О. П. «Літературне читання. Українська мова». Підручник для 4 класу загальноосвітніх навчальних закладів. Видавництво «Астон», 2015 рік, стор. 326 — 327.

ЯК СТВОРИВСЯ СВІТ

Спочатку не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця. Тільки вічна ніч, а в ній з вічності у вічність летіло Око.

З Ока викотилась сльоза і стала Першобогом – птицею Соколом. Розправив Сокіл золоті крила, закружляв над Оком.

Серед мороку ночі утворився острів. Забило джерело живої води. Виросло Першодерево. Звив Сокіл на Першодереві гніздо, зніс два яйця – біле і чорне.

З білого яйця вийшов білий лебідь. Він напився живої води і став Білобогом. З чорного яйця вийшов чорний лебідь. Він напився живої води і став Чорнобогом.

І сказав їм Сокіл: «Я дав вам Розум, і творчу силу, і слово. Творіть світ. А я дам йому закони»

Білобог створив сонце, воду, день, світло, дав початок добру. Чорнобог створив Місяць і зорі, темряву, дав початок злу. А Сокіл встановив, що день змінює ніч, Місяць сходить, коли нема сонця, добро бореться зі злом. І так буде завжди.

Білобог і Чорнобог створили усе на землі. Вони створили і людей, тому в кожній людині є добра часточка Білобога і недобра часточка Чорнобога.

А Сокіл дав людям розум та совість розрізняти добро і зло. Вдячні люди назвали Першобога-Сокола Родом, бо від нього народився увесь світ.

Літературний переказ Людмили Чолану

за «Словником давньоукраїнської міфології» С. Плачинди та фольклорними джерелами

1. Етнографія України. За ред. канд. іст. наук проф. С. А. Макарчука. Львів, 1994.
2. Митрополит Ілларіон. Дохристиянські вірування українського народу. В.: Українські традиції. Харків, 2004.
3. Персонажи славянской мифологии. Киев, 1993.
4. Ткач, Микола. Міфологія. Київ, 2009.

СОКІЛ-РОД І ПЕРШОДЕРЕВО

На початку була пітьма – вічна й безмежна. Ні Землі, ні неба, ні Сонця. Тільки – морок. Густа, холодна й безконечна ніч. А її пронизувало Око. Звідки летіло воно? І – куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно?

Наймудріші волхви Оріани казали так: «Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність». А Заратустра потому вже додав: «Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ».

Мабуть, так. Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл. Його золотаве пір’я осяяло непроникну ніч. Сокіл розправив крила і кружляв над Оком.

І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.

І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води.

І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.

Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати.

Довго думу свою думав Сокіл. Тьма часу минула.

І зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.

І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА – плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.

Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ».

С. Плачинда «Словник давньоукраїнської міфології»

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

Коли почав творитись наш світ, ще не було ні землі, ні неба, ні сонця. А було безмежне синє море. З нього піднявся острів Буян. На острові виросло Першодерево – Дерево Життя.

Його кора засяяла золотом. Гілки вкрились чудовими квітами й чарівними плодами. На листі заблищала срібна роса. Полинули пахощі.

Піднімалась з синього моря земля. Росло Дерево і сіяло життя. Земля вкривалась зеленими лугами, густими лісами. Летіли від Дерева Життя птахи, бігли звірі, розходились в усі боки люди.

Розростався світ, росло Першодерево. Від нього пішли трави і квіти, кущі й дерева, плоди й насіння.

Світ став таким великим, що вже ніхто не знає, де росте Дерево Життя. Але люди про нього не забули. Українки вишивають Дерево Життя на рушниках, а його чарівні квіти – на сорочках.

Все літо й осінь годує нас матінка-земля. Віддає кожну ягідку, кожне зернятко і так стомлюється, що все в природі починає в’янути, засихати. Осипаються стиглі плоди, никнуть трави, жовтіє листя. Тоді птахи збираються у великі зграї, щоб летіти у вирій.

Десь далеко за горами і долами, за синіми морями, за краєм землі вони знаходять вирій з вічним Деревом Життя.

З-під коріння Дерева б’ють джерела живої води і наповнюють озеро. Крона охоплює все небо. Увечері тут ховається Сонце, щоб рано-вранці знову зійти над землею. Ясним днем відпочиває Місяць з сестрами Зорями. Серед барвистих квітів та запашних плодів живуть людські душі.

Тут не буває ні вітрів, ні холоду, ні спеки. Тут панує мир і злагода.

Прилетівши до вирію, зозуля ховає небесні ключі. Тоді землю вкриває пухнастий сніг і вона засинає. Ластівки розказують людським душам про життя на землі. На Святий вечір пташки дають душам свої крила. Напившись живої води, душа стає пташкою і летить до рідного дому. Усі Святки душі наших предків гостюють у родині, слухають колядки та щедрівки. Після Голодної куті душі повертаються у вирій і радяться, кому з них прийшла пора знову народитись.

Новий рік підростає, день довшає. Тоді зозуля знаходить небесні ключі, замикає Зиму. Жайворонки летять сповістити про прихід Весни. За ними збираються й інші птахи. Ластівки приносять на крилах щастя, солов’ї – нові пісні. А лелеки несуть душі дітей.

Літературний переказ Людмили Чолану

за фольклорними джерелами, «Словником давньоукраїнської міфології» С. Плачинди

1. Етнографія України. За ред. канд. іст. наук проф. С. А. Макарчука. Львів, 1994.
2. Митрополит Ілларіон. Дохристиянські вірування українського народу. В.: Українські традиції. Харків, 2004.
3. Персонажи славянской мифологии. Киев, 1993.
4. Ткач, Микола. Міфологія. Київ, 2009.

ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ

Колись давно, а де саме – невідомо, та трапилася велика посуха. І була вона така, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто* вся вода, і люди без води почали хворіти та мерти.

У тім краю, де ото трапилася така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Удова без води захворіла, і дочка, щоб не вмерла її мати, узяла глечик та й пішла шукати воду. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі зустріла одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його від смерті. Далі вона зустріла другого, такого ж самого; потім третього, четвертого і, нарешті, сьомого. Усім давала пити й усіх урятувала від смерті. Води залишилось у неї тільки на самому дні.

Ішла вона, ішла й по дорозі сіла відпочити, а глечик поставила біля себе на землі. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитися та й перекинув глечик. Коли той глечик перекинувся, то з нього вилетіло сім великих зірок і восьма маленька, та й поставали на небі.

Ото ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма, маленька, – так то душа собаки, що перекинув глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

За матеріалами: Авраменко О. М. Українська література: підруч. для 5 кл. загальноосвітн. навч. закл. — Київ. Видавництво «Грамота», 2013 р., стор. 9 — 10.

ЧОМУ ПЕС ЖИВЕ КОЛО ЛЮДИНИ?

Давно, дуже давно жив собі самітний пес. Нарешті надокучило йому самому блукати в лісі, і він вирішив знайти собі друга-товариша. Але хотів, аби цей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

Почали жити разом. Раз, як ночували в лісі, почув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Збудив вовка, а той йому й каже:

— Будь тихо, бо прийде ведмідь і з’їсть нас!

Пес тоді здогадався, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

— Ведмедю, братику, живімо разом!

— Коли разом, то разом, — відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях почув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

— Заховаймося в корч, бо ще надійде лев і роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Залишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

— Леве, леве, королю звірів, живімо разом!

— За слугу прийму тебе, — відповів лев.

Пес зостався з ним. Одного разу ввечері почав пес боятися й почав вити, гавкати.

Вибіг лев із палати й каже йому:

— Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!

Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною.

СТАРИГАН ІЗ КРИЛАМИ

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір’я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір’я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.

Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісенду, яка саме ставила компреси хворій дитині, і привів її на подвір’я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, поскубані й брудні, лежали у болоті, і все це разом надавало йому кумедного і неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважились заговорити до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони вирішили, що це, мабуть, людина, яка потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всяких див бачила в своєму житті, і вона одразу все пояснила:

— Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.

Постер до фільму «Стариган із крилами» (режисер Фернандо Біррі, 1988 рік)

Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила 1 , цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті ущух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні і пустять — хай летить у відкрите море. Проте коли вранці вони вийшли на подвір’я, сусіди стояли юрмою перед курником, роздивляючись на ангела без аніякісінької святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немовби то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.

1 Альгвасил — сільський поліцейський.

Почувши про появу в їхньому селі ангела, близько сьомої години з’явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що зробити з цим полоненим. Найбільш простодушні пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, які пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, які підкорили б всесвіт.

Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом. Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного діда, який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; навкруги валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, які кидали люди. Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови і не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір’я було посічене земними вітрами, й нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.

Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отже, це — атрибут не тільки ангелів. Тут же він нагадав, то саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той — папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.

Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, і довелося викликати військо, щоб розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок. Елісенді, яка вже втомилася вимітати з подвір’я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п’ять сентаво.

А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що декілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже не вистачало для цього цифр; нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших. Серед цього галасу та безладдя, від яких, здавалося, дрижала земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.

Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якнайдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував він стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатися, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою доброчесністю ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір’я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся і вони змогли роздивитись на його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розпеченою залізякою, якою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, вже не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою, очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, вирішили про всяк випадок дати йому спокій. Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з’ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматися на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.

Ілюстрація до оповідання «Стариган із крилами» художниці Нателі Рон-Рас

Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух батькам перетворилася на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж і цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було і роздивлятися на неї з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололося на дві половини, із щілини вилетіла блискавка й обернула її в павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м’яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот. Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, який так і не почав ходити, зате раптом виграв у лотерею велику суму грошей, чи з прокаженим, у якого на уражених хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір’я Пелайо знову зробилося таким безлюдним.

Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій будинок, зробили його двоповерховим, з балконом, розбили садок, на вікна поставили залізні ґрати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік від села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елісенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без зміни, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині різними пахощами, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.

Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби і він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел і до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи та витівки.

Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були настільки природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх позбавлені інші люди.

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала, що в неї вже не вистачає сили жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледве ворушився і майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір’я з крил попадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела кожну ніч трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бува, не помер, бо тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Але ангел не помер тієї зими, а навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів непорушно в найвіддаленішому куточку двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде та довге, як у старих птахів, пір’я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні старих мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило знятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

Переклад з іспанської Маргарити Жердинівської

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Предметні компетентності

• 1. Якими ви уявляєте собі ангелів і якими вони постають у Біблії? Що відрізняє ангела, зображеного Ґабріелем Маркесом, від «традиційних» ангелів?
• 2. Знайдіть у тексті оповідання «Стариган із крилами» портрет цієї дивної істоти. Яке значення в оповіданні має портрет ангела?
• 3. Поміркуйте, чому автор зобразив ангела в такому непривабливому вигляді, оселив у курнику і наділив здатністю робити такі недолугі чудеса.
• 4. Чому автор скинув ангела на землю і зробив його залежним від людей?
• 5. Як розгорталися б події у творі, якби зовнішність ангела відповідала ідеальним уявленням людей про ангелів?
• 6. Якими постають в оповіданні мешканці села? Як вони ставляться до ангела, що їх найбільше в ньому цікавить? У чому духовна деградація селян?
• 7. Як ви гадаєте, чи приніс ангел щастя родині Пелайо та Елісенди? Чи змогли вони це оцінити?
• 8. Як ви розумієте назву твору «Стариган із крилами»?
• 9. У чому суть магічного реалізму як художнього методу? Чим відрізняється магічний реалізм від традиційного реалізму?
• 10. Доведіть, що Ґабріель Ґарсіа Маркес в оповіданні «Стариган із крилами» використав метод магічного реалізму.

Компетентність спілкування державною мовою

Соціальна та громадянська компетентності

Як ви розумієте тезу, що кожен отримує такого ангела, на якого заслуговує?

Поміркуйте, на якого ангела заслуговуєте ви.

Блаженніший Любомир Гузар казав: «Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро». А яке добро ви можете робити щодня?

Обізнаність та самовираження у сфері культури

Підготуйте електронну галерею картин, створених у стилі магічного реалізму.

Дослідіть, які художники працювали в цьому стилі.

Прокоментуйте зображене на картинах з погляду естетики магічного реалізму.

Мистецька галерея

Живопис Латинської Америки пережив у XX столітті такий самий творчий вибух, як і література. У полотнах латиноамериканських художників поєднуються європейські мистецькі досягнення з національним колоритом. Серед яскравих митців — талановиті колумбійці Фернандо Ботеро (народився 1931 року), Ігнасіо Харамільйо (1910—1970), Фернандо Орамас (1925—2016), а також видатний мексиканський художник Дієго Рівера (1886—1957).

Три музиканти (художник Фернандо Ботеро)

Пейзаж (художник Фернандо Орамас)

Сон про недільний вечір в парку Аламеда (художник Дієго Рівера)

Галлія (художник Ігнасіо Харамільйо)