Соціальна структура Єгипту, її державне регулювання

Про суспільство Єгипту доби Раннього Царства мало що відомо. Того часу в країні існувало Велике багатогалузеве царське господарство й, можливо, господарства вельмож, але хто працював у них і на яких умовах — про це джерела мовчать.

Досить туманну уяву мають єгиптологи й щодо соціальної структури Єгипту в епоху Стародавнього Царства. Ясно лише одне: вона відзначалася разючою своєрідністю і, як вважають єгиптологи, не була ані рабовласницькою, ані кріпосницькою.

Тогочасне єгипетське суспільство було соціально стратифікованим. Соціальна еліта складалася з фараона, царедворців, які майже поголовно вербувалися з царських родичів, номової знаті, жрецької верхівки, яка займала особливе місце в соціальній ієрархії. Купецтва в Єгипті не існувало. Фараону належали обширні маєтності, набагато більші, аніж ті, що їх мали месопотамські володарі. Він роздавав значну частину їх своїм вельможам у службове користування, причому разом із селянами цих маєтків, зобов’язаними працювати на вельмож. Нерідко вельможі додатково обзаводилися власним господарством, яким вони могли розпоряджатися вільніше, ніж службовою нерухомістю.

Трудовий люд у господарствах фараона, храмів та вельмож офіційно називався терміном мерет. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об’єднувались у робочі загони і працювали під наглядом чиновників. їм задавали уроки — норми виробітку, за невиконання яких частували бамбуковими киями. Власних господарств мерет не мали, а жили на повному утриманні своїх власників.

Якийсь відсоток єгипетських селян був звільнений від примусових робіт на вельмож. Однак повністю вільними і вони не були, оскільки сплачували податок за користування землею та водою для її зрошення, а також виконували загальнодержавні роботи: будували царські гробниці, храми, іригаційні споруди тощо.

У египтологічній літературі тих селян і ремісників, що працювали на царя та вельмож, часом називають кріпаками. Однак подібне визначення необґрунтоване, адже в єгипетському суспільстві трудову повинність виконували також воїни, дрібні чиновники (крім писців) та жерці. Така організація виробничого процесу була викликана тим, що за умов користування тодішніми примітивними знаряддями праці трудомісткі польові роботи можна було виконувати лише колективними зусиллями, всім миром. Примусові роботи на царя та вельмож доречніше кваліфікувати як загальнодержавну повинність, виконання громадського обов’язку, а не форму соціального визиску.

Вже в епоху Стародавнього Царства в Єгипті були робітники, яких називали баку. їхня праця використовувалась, очевидно, виключно в домашньому господарстві. Окремі єгиптологи вважають баку рабами, інші ж — залежним нерабським населенням. Баку це був абсолютно безправним, “живим інвентарем”. Він міг одружитися на вільній єгиптянці, свідчити в суді проти свого пана, користуватися й вільно розпоряджатися майном, у тому числі землею. Кількість баку не могла бути значною, адже впродовж III тис. до н. е. єгиптяни військовополонених ще вбивали.

Активізація воєнної політики фараонів в епоху Середнього Царства сприяла майновому та соціальному розшаруванню суспільства. Воєнна здобич розподілялася нерівномірно, левова пайка її діставалася знаті, простим єгиптянам майже нічого не перепадало. До того ж участь у воєнних походах, воєнні тягарі призводили до зубожіння багатьох трудівників. Тодішні тексти називали зубожілих єгиптян неджесами, тобто “маленькими людьми”, протиставляли їм уру, тобто “сильних людей” — представників розбагатілої верхівки, з якої рекрутувалися дрібні чиновники, писці, жерці.

Матеріальний достаток у Єгипті доби Середнього Царства створювався працею переважно “царських хемуу” (в сучасній соціально-економічній термінології відповідника для терміна хему немає). До складу “царських хемуу” входило майже все трудове населення країни, представники всіх існуючих у ній професій. Працювали вони на царя, храми та вельмож, причому польові роботи виконували чоловіки, руками жінок велося домашнє господарство. “Царський хему” не міг обрати собі професію за власним уподобанням, це робили за нього спеціальні чиновники. Умови праці для “царських хемуу” були однакові практично в усіх господарствах, тому цим робітникам було байдуже, де виконувати примусові роботи. “Царські хемуу”, як і надані вельможам маєтки, вважалися службовим майном і закріплювалися затією чи іншою посадою в державному апараті. Успадкування батьківської посади та закріпленого за нею майна, включаючи “царських хемуу”, могло відбуватися лише з дозволу фараона.

Суспільний статус “царських хемуу” дискутується в єгиптології. Дехто вважає їх рабами, інші з цим не погоджуються, стверджуючи, шо терміном хему називали в Єгипті всіх, хто перебував у реальній соціально-економічній залежності.

Існували в Єгипті доби Середнього Царства й баку, однак їхня праця, як і раніше, відігравала скромну роль у суспільному виробництві. Баку не підлягав державній практиці обліку й розподілу робочої сили. Його можна було придбати на ринку, одержати в подарунок від фараона, що, на думку деяких єгиптологів, створювало умови для зародження в Єгипті работоргівлі.

Фараони пригонили до Єгипту чимало військовополонених, які за своїм соціальним статусом займали проміжне місце між баку та “царськими хемуу”. Так, для них також складали наряд на роботу, проте використовували їхню працю не в полі, а в домашньому господарстві.

Трудова повинність на державу в епоху Середнього Царства збереглася. Це були будівельні та земляні роботи, включаючи іригаційні, каторжна праця в каменоломнях, веслування на суднах тощо. “Царські хемуу” відбували цю повинність незалежно від того, в якому господарстві вони працювали. Якщо виникала нагальна потреба (здебільшого під час сівби чи жнив), то частину робітників, залучених до виконання “царських робіт”, тимчасово перекидали в господарства вельмож. Єгиптяни сахалися “царських робіт”, бо умови життя в трудових таборах, вочевидь, були нестерпні.

Отже, система суспільного виробництва в епоху Середнього Царства залишилася традиційною. Проте в ній мали місце й певні зміни. Так, якщо в добу Будівників пірамід селяни колективно відповідали за сплату державі зернового податку, то тепер кожен хлібороб ніс за це індивідуальну відповідальність. Весь хліб, зібраний з селянських наділів, йшов у державні засіки, селянину ж потім виділялася певна пайка сільськогосподарської продукції,

В епоху Нового Царства штатних робітників царсько-храмового господарства чомусь називали вже іншим терміном — іхуті (іхутіу). Реальне становище їх не змінилося: той же примусовий характер праці, та ж урочна система, та сама порція київ за невиконання норми виробітку. Як і раніше, якась частина селян — їх називали “великими людьми поселення” — не належала до іхутіу. Очевидно, це були приватні земельні власники, хоча прямих доказів існування в Стародавньому Єгипті приватного та общинного землеволодіння немає.

Гостро дискутується на матеріалах Нового Царства проблема єгипетського рабовласництва. Спираючись на мем фінський надпис фараона Аменхотепа II, в якому згадується прибуття до Єгипту великої кількості військовополонених, деякі єгиптологи стверджують, що нібито “рабовласництво досягло в Новому Царстві поширення, раніше нечуваного”, і що “рабовласницькі відносини проникли мало не в усі прошарки єгипетського суспільства. “. Інші ж єгиптологи переконані, що масовий пригін військовополонених ще не означав, що єгиптяни обертали їх на рабів, до того ж достовірність фактів, наведених у мемфіському надпису Аменхотепа II, на думку цих дослідників, вельми сумнівна. Французький єгиптолог К. Жак, його іспанський колега X. А. Ліврага та інші дослідники переконані в тому, що варто говорити не про специфіку рабовласництва у староєгипетському суспільстві, а про його цілковиту відсутність там.

Численним і строкатим був у Новому Царстві ремісничий люд: каменярі, штукатури, маляри, ткачі, металурги тощо. В царсько-храмовому господарстві ремісники об’єднувались у робочі загони, працювали під наглядом майстрів, несли колективну відповідальність за виконання кожним декадної, місячної чи річної норми виробітку. Начальники царських майстерень мали щодекади вихідний, жили в достатку, деякі з них навіть будували для себе гробниці. Прості ремісники працювали без вихідних і терпіли матеріальну скруту, деякі з них навіть скаржились фараону на свою долю. Втім, офіційно вони відпочивали у святкові дні (таких у Стародавньому Єгипті налічувалося понад півтори сотні на рік). Траплялося, що ремісники прогулювали й у робочі дні, підшуковуючи для цього десятки різних приводів.

Наприклад, один із ремісників пояснював свій невихід на роботу тим, що “варив удома пиво”, в іншого знайшлася ще поважніша причина: “бився з жінкою”. А якось упродовж чотирьох днів не вийшла на роботу ціла бригада у складі 120 майстрів, їхніх жінок та дітей, тобто десь півтисячі осіб. Всі вони були в запої, причому клялися й божилися, що пили за здоров’я фараона.

Окремим соціальним прошарком у Новому Царстві були воїни, на той час — уже професіонали. Основна маса їх озброювалася з царського арсеналу, проте найзаможніші з них купували собі бойові колісниці. Командири та власники колісниць жили безбідно, одержуючи за службу пристойну платню та свою пайку з військової здобичі. Рядовим воїнам жилося значно гірше вже тому, що в мирний час їх використовували на каторжних роботах у каменоломнях. В єгипетському війську панувала жорстока палична дисципліна. В епоху Нового Царства воно значною мірою поповнювалось іноземними найманцями (переважно лівійцями та шерденами), яким надавалося єгипетське громадянство.

Французький єгиптолог П. Монте так описує життя єгипетського воїна: “Майбутнього піхотного командира призначали з колиски. Коли він досягав росту двох ліктів, Його направляли в казарму. Там Його навчали, та так, що на голові й тілі залишалися шрами на все життя. А коли він ставав нарешті придатним для походів, життя його перетворювалось на суцільний кошмар. Писці вважали воїнів нижчими за себе, все ж їхні юні учні, заворожені блиском військової кар’єри, часом міняли щіточку й папірус на меч і лук, а радше на колісницю з баскими кіньми”.

Елітний прошарок у Новому Царстві ще више піднявся над простим людом, завдяки напливу військової здобичі він буквально купався в розкошах. Матеріальний добробут знаті залежав також від царських щедрот. Найбільше збагачувалась жрецька верхівка (настоятелі храмів та їхні замісники), особливо жерці фіванського храму Амона та мемфіського храму Птаха.

У Новому Царстві досягла апогею бюрократизація єгипетського суспільства. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювалися царською адміністрацією й були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів, причому робила це, як і раніше, за допомогою системи нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час цих переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства та визначали професію кожного єгиптянина (одних записували в “державні землероби”, інших — воїнами, пастухами, рибалками тощо). Інститут громадянства, таким чином, у Єгипті був відсутній. Переписи населення й майна відігравали в житті єгипетського суспільства таку важливу роль, що служили точкою відліку років для єгиптян.

Староєгипетська сім’я

Якщо єгиптологи говорять про дивовижну самобутність староєгипетського суспільства, то це чи не найбільше стосується його основної ланки — сім’ї.

Сім’я у Стародавньому Єгипті ще значною мірою перебувала в полоні матріархату. К. Жак навіть вважає, що єгиптянка мала більші права в сім’ї та суспільстві, ніж сучасна жінка. Можливо, французький вчений дещо перебільшує, проте факт залишається фактом: єгиптянки могли займатися науковою діяльністю (першою у світі жінкою-лікарем була ще в III тис. до н. е. єгиптянка Песечет), торгівлею, спортом (у тому числі його інтелектуальним видом — грою в кості на 30-клітинковій дошці). Сімейне майно в Єгипті належало жінці й переходило у спадок по жіночій лінії, від матері до дочки чи зятя (у царській родині, як про це вже згадувалося, по жіночій лінії, найімовірніше, передавалася й царська корона).

Єгипетська молодь мала рідкісну, в світлі традицій Сходу, можливість одружуватися без батьківського втручання, причому ініціативу у створенні сім’ї брав на себе юнак, який намагався завоювати дівоче серце випробуваним методом — щедрими приношеннями (дарував їй квіти, колоски, виноградні грона, косметику). Шлюби були ранніми: дівчата виходили заміж у 10—12-річному віці, тому в 23—24 роки вже ставали бабусями, а в 35—36 років (якщо доживали до такого “похилого” віку) — прабабусями. Шлюби не завжди освячувалися релігійною церемонією чи реєструвалися адміністративними органами; допускалося життя на віру, адже слово, дане при свідках, прирівнювалося до письмового договору.

Розлучення в Єгипті допускалося, причому з ініціативи як чоловіка, так і жінки, проте якщо сім’я розпадалася з вини чоловіка, він повертав жінці її посаг та давав частину спільно нажитого майна, якщо ж з вини жінки — вона могла забрати собі лише частину посагу. Отож розлучення по-староєгипетськи було справою непростою, для багатьох узагалі недоступною, і сім’ї в Єгипті залишалися, як правило, міцними.

Жіноча невірність вважалася в Єгипті тяжким злочином й жорстоко каралася. Чоловікам же дозволялося тримати гарем, у якому, до речі, верховодив не євнух, а основна жінка. Щодо фараонів, то вони брали до свого гарему з династичною метою навіть своїх матерів, дочок, сестер. Характерно, що, за свідченням Діодора, дитина наложниці чи рабині вважалася в Єгипті закононародженою, прирівнювалася до дітей “законної” дружини.

Громадська думка в Стародавньому Єгипті, хоч як це дивно, мало шанувала жінку і, за словами П. Монте, змальовувала її “вмістилищем усіх пороків, мішком всіляких хитрощів, легковажною, капризною, нездатною зберігати таємницю, брехливою, мстивою і, зрозуміло, зрадливою”.

Переважна більшість сімей у Єгипті були багатодітними, чому сприяли теплий клімат та надзвичайно висока дитяча смертність. Страбон запевняв, що єгиптяни намагалися виростити всіх своїх дітей. За тих часів це не було для них дуже обтяжливо, адже дітям в Єгипті майже не потрібні були одяг і взуття, та й харчувалися вони переважно стеблами та коріннями папірусу.

Не обійшлося у староєгипетському суспільстві й без проституції — побутової та сакральної. До цього явища єгиптяни, здається, ставилися без упереджень. Принаймні, збереглися легенди, що фараони часом примушували займатися найдавнішою професією навіть рідних дочок.

Тема 2. Країни Африки

– зовнішні економічні зв’язки та міжнародні зв’язки Єгипту й ПАР з Україною.

Ви навчитеся:

– знаходити та систематизувати необхідну інформацію для характеристики країн Африки на прикладі Єгипту і ПАР;

– складати комплексну економіко-географічну характеристику країн Африки;

– порівнювати чинники розвитку міжнародної спеціалізації Єгипту та ПАР;

– висловлювати власні судження щодо перспектив економічного зростання країн Африки в умовах глобалізації.

§ 30. ЄГИПЕТ

• Офіційна назва – Арабська Республіка Єгипет

• Населення – 97,5 млн осіб (на 2017 р.)

• Форма державного правління – президентсько-парламентська республіка

• Форма державного устрою – унітарна держава

• Адміністративний поділ – 27 мухафаз

• Найбільші міста – Каїр, Александрія, Гіза

• ВВП на душу населення – 3685 дол. (2017 р.)

1. Назвіть риси фізико-географічного положення Єгипту. Охарактеризуйте вплив ФГП на формування природних умов країни.

2. Єгипет – один з давніх осередків людських цивілізацій. Що вам відомо про його культуру, традиції, спадщину?

3. До складу якого субрегіону віднесено сучасну державу Єгипет (за класифікацією ООН)? У чому полягає «проблемність» сусідського положення Єгипту?

• Місце країни у світі та ЕГП країни. Єгипет — одна з найбільших країн Північної Африки. Країна займає північно-східну частину Африки й Синайський півострів (близько 6 % території), що розташований у Західній Азії. На півночі береги омивають води Середземного, а на сході – Червоного морів. Обидва моря сполучені штучним Суецьким каналом — однією із найважливіших ланок у системі світових морських комунікацій.

Це одна з найдавніших держав світу, з якою пов’язаний розвиток людської цивілізації. У XVI-XV ст. до н. е. Давній Єгипет переживав небувалий розквіт, володіючи величезними територіями від сучасної

Туреччини до Ефіопії, але постійні війни із сусідами призвели до занепаду держави. Новітня історія розпочалася 1922 р. зі скасуванням британського протекторату й отриманням повної незалежності 1951 р. Упродовж останніх 20 років в Єгипті періодично відбуваються терористичні акти, які провокують ісламські фундаменталісти.

• Основні чинники, що визначають місце країни в міжнародному поділі праці. Єгипет має дуже обмежений природно-ресурсний потенціал, оскільки близько 96 % території країни вкриті пустелями і напівпустелями, решта – дельта і долина р. Ніл. Надра Єгипту багаті на запаси нафти (500 млн т) і природного газу (2,16 трлн м 3 ), що розташовані біля западини Червоного моря, Суецького каналу і на півночі Лівійської пустелі. На півночі країни наявні родовища урану, залізної руди, титану, міді, олова, золота, молібдену, вольфраму, марганцю. Великі поклади фосфоритів залягають на узбережжі Червоного моря. Всесвітньо відомі асуанські граніти.

Єдина постійна річка й основне джерело води – Ніл, який утворився внаслідок злиття Білого та Голубого Нілу, і при впадінні до Середземного моря утворює велику багаторукавну дельту (площею близько 24 тис. км 2 ). Завдовжки річка – 6671 км, а завширшки варіює від 1-3 км на півдні до 20-25 км на півночі.

Більша частина країни позбавлена природної рослинності, яка в долині Нілу та в оазисах нині замінена культурною (бавовником, фініковими пальмами тощо). Лісистість країни – усього 0,1 %.

Рекреаційні ресурси сприятливі для розвитку туризму. Туристів приваблюють сюди курорти субтропічного узбережжя Середземного і Червоного морів. В Єгипті створено чимало національних парків і природоохоронних зон, однак вони важкодоступні і маловідвідувані.

Працересурсний потенціал країни відзначається кількістю, але дещо поступається якістю, має низьку кваліфікацію. Загальна кількість трудових ресурсів у 2017 р. оцінювалася в 30 млн осіб, з яких більшість була зайнята у сфері послуг (47 %), на другому місці – сільське господарство (29 %) і решта – у промисловості. Лише 82 % чоловіків і 65 % жінок є письменними. Робітники різного фаху віддають перевагу високооплачуваній роботі за кордоном (у країнах Європи або Перської затоки). Працювати за кордоном намагаються і багато некваліфікованих робітників із міст і селищ.

• Система розселення. Населення Єгипту – друге за чисельністю серед африканських країн (97 млн осіб) і продовжує зростати через високий природний приріст. Останнім часом спостерігається масова еміграція, а кількість єгиптян на заробітках за кордоном перевищує 3 млн осіб.

Територією країни населення розміщене вкрай нерівномірно: приблизно 99 % населення живуть на площі 5,5 % території Єгипту, переважно вздовж річки Ніл, де густота населення перевищує 1400 осіб/км 2 , а в пустелях населення є тільки в оазисах (мал. 106). Зростає чисельність міського населення.

Мал. 106. Густота населення в Єгипті (осіб/км 2 )

Нині в Єгипті налічується 4 міста-мільйонера – Каїр (9,5 млн осіб), Александрія (5,1 мли), Ель-Гіза (3,6 млн) і Шубра-ель-Хейма (1 мли), але, як і раніше, значна частка населення (57 %) мешкає в селищах.

• Особливості структури економіки. Єгипет – країна, що розвивається у напрямі до ринкової моделі соціально-економічного розвитку. З початку XXI ст. в країні впроваджувалися заходи щодо лібералізації економіки, здійснення ринкових реформ, підвищення ефективності виробництва. Уряд реалізовує ряд проектів – освоєння Синаю, розвиток газового й енергетичного господарства, створення зон вільної торгівлі, будівництво металургійного комбінату поблизу Асуана тощо. Проте однією з найсерйозніших економічних проблем залишається безробіття (12 %), а майже 20 % єгиптян перебувають за межею бідності.

Видобувна промисловість спирається на такі мінеральні ресурси, як нафта (34 млн т) і природний газ (42 млрд м 3 ), їх розробляють у зоні Суецького каналу, на Синайському півострові та в Лівійській пустелі. Також інтенсивно видобувають залізну руду, фосфорити, мінеральні солі, марганець. За допомогою колишнього СРСР у 1960-ті роки був збудований Асуанський гідроенергетичний комплекс (мал. 107). Першою в Єгипті і найбільшою в Африці є ВЕС біля Хургади на Червоному морі.

Головні виробництва обробної промисловості – текстильна, харчова, швейна, металообробна, машинобудівна. Виробляють телевізори, холодильники, працюють підприємства зі збирання автомобілів, різних електротехнічних приладів. Велика судноверф збудована в Александра. Текстильна промисловість переробляє бавовну й виробляє пряжу, тканини, бавовняні вироби, килими. Серед виробництв харчової промисловості розвинені рисочищення, виробництво цукру й олії. Найсучаснішою сферою стала парфумерно-косметична завдяки наявності унікальної місцевої сировини – ефірної олії. У передмістях Каїра розташовані сотні невеликих ремісничих майстерень.

Сільськогосподарське виробництво існувало в Єгипті впродовж понад 8 тис. років. Майже всі придатні для землеробства землі містяться в районі дельти Нілу. Головні продовольчі культури – кукурудза й пшениця, вирощують також рис, бобові, цукрову тростину, цитрусові, виноград, яблука, фініки тощо. Тваринництво через обмеженість природних пасовищ і кормів не одержало значного розвитку. Худоба малопродуктивна й страждає від нестачі кормів.

У третинному секторі економіки зосереджена нині значна частина працівників (47 %), і створюється переважна частка ВВП (55 %). При цьому вагоме значення мають торгівля, туристичний бізнес і транспорт.

Єгипет – один із найпопулярніших туристичних центрів світу, який приваблює відвідувачів своїми історико-культурними пам’ятками та деякими природними об’єктами (мал. 108). У 2016 р. Єгипет відвідали близько 5,2 млн туристів, хоча ще нещодавно ця кількість була значно вищою (14 млн у 2010 р.). Більшість знаних пам’яток зосереджена в дельті й долині Нілу, серед яких відомі храми, давні піраміди, некрополі із похованнями. На Червоному й Середземному морях розкинулися численні курорти для любителів дайвінгу, серфінгу та відпочинку. Інтенсивно розвиваються курортні комплекси на морському узбережжі в містах Шарм-ель-Шейх, Хургада й ін. До списку Світової спадщини занесені 7 об’єктів, зараз ЮНЕСКО готується включити восьмий – Шлях Святого Сімейства в Єгипті.

Мал. 107. Асуанська гребля

Мал. 108. Піраміди Гізи

Територією країни проходять численні міжнародні транспортні шляхи. Внутрішні перевезення здійснюються здебільшого автомобільним транспортом, на який припадає близько 80 % вантажоперевезень. В Єгипті функціонує найстаріша залізнична мережа Африки. Основні зовнішньоторговельні перевезення здійснюються морськими суднами й літаками. Головні морські порти – Александрія, Суец і Порт-Саїд. Ефективно працює державний Суецький канал (завдовжки 163 км, завглибшки до 17 м, завширшки 120-150 м, без шлюзів), який був відкритий 1869 р. і націоналізований 1956 р. Для навігації широко застосовується р. Ніл. У Єгипті налічується два міжнародні аеропорти – в Каїрі і Луксорі.

• Характерні риси просторової організації економіки. На території Єгипту виділяють 4 основні економічні райони – Центральний, Синай, узбережжя Червоного моря і Західну пустелю.

Центральний район Єгипту є найрозвинутішим у країні, тут розміщені основні підприємства обробної промисловості і ведеться зрошувальне землеробство. Тут розміщуються найбільші та найрозвинутіші міста країни – Каїр і Александрія (головний порт і друге за величиною та економічним потенціалом місто Єгипту, тут виробляється майже третина всієї єгипетської промислової продукції).

• Населення: близько 9,6 млн осіб; густота населення – 19 370 осіб/км 2 .

• Каїр розташований на південь від дельти р. Ніл, переважно на його правому березі й островах Замалик (Гезіра) і Рода.

• Каїр був заснований 969 р. полководцем Фатімідів Джаухаром ас-Сакалі в районі, де у давнину розташовувалася фортеця Вавилон. У 1922-53 рр. – столиця Королівства Єгипет, а з 1953 р. – Республіки Єгипет.

• Каїр – найважливіший промислово-торговий і транспортний центр Єгипту. Тут зосереджено понад 25 % промислового виробництва в країні, розміщено підприємства машинобудівної, металообробної, текстильної, хімічної, харчової, цементної і поліграфічної промисловості. Значний розвиток одержали художні промисли і ремесла (вироби з металу, шкіри тощо). Діє метрополітен.

• Каїр – відомий світовий туристичний центр завдяки своїм видатним культурним і архітектурним пам’яткам. Серед споруд римських часів (кінець І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – вежа та фортеці Вавилона; візантійських часів (IV—VII ст.) – коптські церкви св. Сергія і Вакха, Богоматері. Збереглися мечеті-медресе султана Хасана (XIV ст.), мавзолеї мамлюків (XV – початок XVI ст.). Від часів Османської імперії збереглися мечеті й будинки XVI—XVIII ст.

Узбережжя Червоного моря – один із найпопулярніших єгипетських туристичних регіонів. Сфера послуг представлена лише обслуговуванням потреб туристів. Головний центр і курорт району – Хургада (туризм, торгівля, будівництво, сфера обслуговування в туризмі). Район Синайського півострова вирізняється запасами нафти і марганцевої руди, традиційним рибним промислом. На півдні півострова, на березі Червоного моря найбільшим туристичним центром є курорт Шарм-ель-Шейх (повітряні ворота Синаю, на узбережжі розкинулися безліч готелів, пляжів, місць відпочинку для туристів з усього світу). У Західній пустелі розводять кіз, овець і верблюдів, в оазисах вирощують фінікову пальму й персики, є великі запаси нафти і залізної руди.

• Зовнішні економічні зв’язки. Відносини з Україною. Останніми десятиліттями значного розвитку набуває зовнішня торгівля. Традиційними експортними товарами є нафта й нафтопродукти, бавовна й текстиль, агрокультури (рис, картопля, фрукти й овочі), одяг, фармацевтичні товари тощо. До країни імпортують зерно, м’ясо, прокат металів, обладнання, транспортні засоби, паливо, папір тощо. Основними торговельними партнерами Єгипту є США, країни ЄС, Японія, Саудівська Аравія тощо.

Успішно розвивається українсько-єгипетське співробітництво. До Єгипту постачають українські чорні метали та напівфабрикати з них, різну сільськогосподарську продукцію. Основним продуктом єгипетського імпорту залишаються їстівні плоди (переважно цитрусові). За орієнтовними підрахунками, на території Єгипту мешкає, працює, навчається близько 4 тис. громадян України.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

• Вважається, що саме єгиптяни першими у світі винайшли багато звичних для нас зараз речей: гребінці, антибіотики, чорнило, косметику, дезодорант, папір, ключі, замок, ножиці, скло, фаянс, цемент тощо.

• У спробі контролювати щорічні розливи Нілу в 1971 р. була збудована найбільша у світі гребля – Асуанська. Багата мулом вода, яка зрошувала суху єгипетську землю, з появою греблі залишилася в озері Насер. Тепер єгипетські фермери щорічно використовують ≈1 млн т штучних добрив.

• У туризмі зайняті 12 % трудових ресурсів Єгипту. За підсумками 2016 р., Україна посіла II місце у світі за кількістю відправлених на курорти Червоного моря туристів, поступившись лише Німеччині.

1. Яке місце посідає Єгипет у сучасному економічному житті Африки?

2. Розкрийте вплив основних чинників на спеціалізацію економіки Єгипту та участь у міжнародному поділі праці.

3. Поясніть причини нерівномірності розселення населення та просторової організації економіки Єгипту.

4. На прикладах охарактеризуйте зрушення, що відбуваються в Єгипті з метою підвищення рівня життя населення і розвитку економіки.

5. Які передумови сприяють численним туристичним потокам до Єгипту? Які види туризму набули популярності в країні?

6. Охарактеризуйте міжнародні зв’язки України з Єгиптом.

ОРІЄНТОВНА ТЕМА ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

«Три кити» економіки Єгипту: Суецький канал, нафта, туризм.